Справа № 175/1682/22
Провадження № 2/175/526/22
(З А О Ч Н Е)
23 серпня 2022 року смт. Слобожанське
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого - судді Бойко О.М.,
при секретарі Кучеренко О.Ю.,
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні цивільну справу за уточненим позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про відібрання малолітньої дитини,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визначення місця проживання дитини з батьком, в якому просив суд визначити місце проживання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з ним.
Ухвалою суду було відкрито провадження по справі та призначено справу до підготовчого судового засідання.
Після чого, 22 липня 2022 року, позивачем було надано уточнену позовну заяву у якій він просить відібрати у відповідачки ОСОБА_2 малолітню дитину ОСОБА_3 , без позбавлення її батьківських прав, та передати доньку батькові.
Позивач ОСОБА_1 надав суду заяву про розгляд справи без його участі, позовні вимоги за уточненим позовом підтримав з-підстав викладених у позові та просив задовольнити пред'явлені вимоги у повному обсязі.
Відповідачка ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилася, про причини неявки суд не повідомила, правом на подачу відзиву на позовну заяву не скористалася. Будь-які заяви чи клопотання від відповідача до суду не надходили. На підставі ч.1 ст. 280 ЦПК України, суд вважає можливим розглядати справу за відсутності відповідача у заочному порядку.
Представник третьої особи у судове засідання не з'явилася, причини неявки суду не повідомили та жодних заяв щодо відкладення розгляду справи також не надавали, тому вважаю за можливе розглянути справу без їх участі на підставі доказів наявних в матеріалах справи.
Дослідивши матеріали справи, надавши оцінку доказам наданих позивачем, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що 21 листопада 2009 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено шлюб, про що свідчить актовий запис №1011, зробленого Красногвардійським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 21.11.2009 року.
Від спільного шлюбу сторони мають дітей: сина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які зараз проживають з відповідачкою.
Разом з тим, позивачем зазначено, що спільне життя з відповідачкою не склалося, та починаючи з середини вересня 2021 року вони не проживають разом та не підтримують шлюбних відносин і діти залишилися проживати разом з матір'ю, яка у свою чергу навмисно, повністю розуміючи наслідки своєї винної поведінки самоусунулася від догляду доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , а саме не піклуються про її фізичний і духовний розвиток, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяє засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляє інтересу до її внутрішнього світу; не створює умов для отримання нею освіти. Відповідачку цікавить лише її особисте життя в якому не має місця для доньки, тай остання переймається лише сином, зазначаючи, що її донька їй не донька, яка завдає останній негативні наслідки, які саме відповідач не зазначає, однак вказує на те, що їй байдуже на дитину та дослівно - «донька заважає її особистому життю».
Так, відповідно до статті 8 ЗУ «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (cm. 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Згідно ч. 1 ст.170 Сімейного кодексу України, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 164 Сімейного кодексу України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини. Відповідно до п. п. 15, 16, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема, ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Отже, ухилення від виконання своїх обов'язків із виховання дитини повинно бути навмисним, коли особа повністю розуміє наслідки своєї винної поведінки, змінити її в кращу сторону не бажає, нехтуючи при цьому найкращими інтересами дитини, внаслідок чого її фізичний, психічний і моральний розвиток піддаються небезпеці.
Як встановлено у судом під час розгляду даної справи, відповідачка своїх обов'язків по вихованню дитини належним чином не виконує, у зв'язку з чим не може забезпечити належний догляд доньки як у моральному так і матеріальному забезпеченні.
Крім того, встановлено, що донька тяжіє саме до батька, більше часу проводить з ним та виявляє добровільне бажання проживати разом з ним. У свою чергу, на теперішній час, позивач має стабільний, самостійний, істотний дохід, повністю забезпечений житлом, де створені всі умови для проживання та виховання дитини, у доньки є умови для занять і відпочинку, окрема кімната, яка влаштована з урахуванням її активності та зацікавленості, дитячими меблями, є відповідні книги та іграшки.
Таким чином, враховуючи вищевказані обставини справи та приймаючи норми чинного законодавства, судом встановлено достатньо обґрунтованих доказів, які дають право суду прийти рішення щодо можливості відібрати малолітню доньку ОСОБА_3 у матері ОСОБА_2 та передати її батькові ОСОБА_1 .
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі «С.С та інші проти Болгарії», заява № 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. 1 роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 року справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).
Принцип правової визначеності, на думку ЄСПЛ, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви у м. Лишені проти Румунії», заява № 76943/11). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (пункт 65 рішення ЄСШТ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11; пункт 93 рішення від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії», заява № 42750/09).
Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У статті 141 CK України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Аналіз наведених норм права, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із суб'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини необхідно врахувати найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суд насамперед має виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. З Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Велика Палата ВС зауважила, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Враховуючи вищевказані обставини справи та приймаючи до уваги норми чинного законодавства, суд приходить до висновку про те, що пред'явлені позовні вимоги за даним позовом є обґрунтовані та доведеними доказами наявними в матеріалах справи, тому підлягають повному задоволенню.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог; інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.
Керуючись ст. ст. 105, 110, 112, 160, 180, 181, 182, 184 Сімейного кодексу України, ст.ст. 12, 13, 76, 130,141, 223, 263-266, 280-282 ЦПК України, суд -
Позовні вимоги за уточненим позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про відібрання малолітньої дитини - задовольнити у повному обсязі.
Відібрати малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у матері ОСОБА_2 (РНОКПО: НОМЕР_2 ) без позбавлення її батьківських прав, та передати дитину ОСОБА_3 батькові - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ).
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПО: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) суму судового збору у розмірі 992,40 грн.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського Апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя О.М. Бойко