Справа № 739/2036/21 Головуючий у І інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/4823/271/22
Категорія - в порядку КПК України Доповідач ОСОБА_2
23 вересня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Чернігівського апеляційного суду в складі:
Головуючого-суддіОСОБА_2
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
захисника-адвоката - ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
засудженого - ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в режимі відеоконференції у місті Чернігові матеріали судового провадження за апеляційними скаргами захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 та засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 07 лютого 2022 року відносно
Ухвалою Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 07 лютого 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на певний строк.
Відмовляючи в задоволенні клопотання засудженого, суд мотивував своє рішення тим, що заміна покарання у виді довічного позбавлення на більш м'яке можлива лише в порядку помилування, що здійснюється Президентом України у встановленому законом порядку, а ст.82 КК України, яка передбачає можливість заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, містить посилання на строковий критерій визначення підстав для її застосування, та на момент розгляду справи змін до національного законодавства не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_7 просить ухвалу суду скасувати та постановити нову, якою задовольнити клопотання засудженого. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилаючись на рішення Конституційного Суду України № 6-р(ІІ)/2021 в справі № 9-349/2018 від 16 вересня 2021 року апелянт зазначає, що покарання у виді довічного позбавлення волі порушує право засудженого на вирішення питання про його звільнення від відбування цього покарання.
Вказує, що допоки відповідні зміни до ст. ст. 80, 81 КК України не внесені, довічне позбавлення волі згідно з висновком Конституційного суду суперечить приписам ч. 1 ст. 3, ст. 23, ч. 2 ст. 28 Конституції України, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі відбувають покарання, яке є неконституційним, та наголошує, що справа має бути вирішена шляхом застосування ст.28 Конституції України як норми прямої дії.
В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_8 просить скасувати ухвалу суду та замінити покарання у виді довічного позбавлення волі на строкове позбавлення волі, зарахувавши відбутий строк.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що 14.04.1993 року він був засуджений до смертної кари, пізніше заміненої в результаті помилування до довічного позбавлення волі. На сьогоднішній день ОСОБА_8 відбув 38 років призначеного покарання. Заміну покарання до довічного позбавлення волі ОСОБА_8 розцінюється як неправильне застосування до нього кримінального закону, оскільки Рішенням КСУ від 29.12.1999 року, з дня його прийняття, покарання у виді смертної кари було визнано таким, що не відповідає Конституції України, а відтак максимальне покарання за ст.93 КК України (в редакції 1960 року) передбачало 15 років позбавлення волі. Також ОСОБА_8 зазначає, що покарання у виді довічного позбавлення волі суперечить ст. 3 Конвенції та ст. 28 Конституції України і визнано Європейським Судом як нелюдське покарання. Звертає увагу на характеристику, надану адміністрацією ДУ “Новгород-Сіверська УВП №31”, згідно якої він має ряд робочих професій, сім'ю, місце проживання і соціальний статус у суспільстві.
Заслухавши доповідача, захисника ОСОБА_7 , засудженого, які просили задовольнити подані апеляційні скарги з викладених в них підстав, прокурора, який заперечував проти апеляційних скарг, просив залишити їх без задоволення, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до наступного висновку.
Суд, постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про заміну більш м'яким покаранням у виді довічного позбавлення волі на певний строк, прийшов до обґрунтованого рішення.
З матеріалів особової справи вбачається, що вироком Свердловського обласного суду Російської Федерації від 14.04.1993 року ОСОБА_8 визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених ч.3 ст.140 КК УРСР, ч.2 ст.144, ч.3 ст.89, ч.2 пунктами б, в, д ст.146, ст.15 пунктами а, е, з, і ст.102 КК РФ, за пунктами а, г, е, і ст.102 КК РРФСР, на підставі ст. 40 КК РФ остаточно засуджено до покарання у виді смертної кари - розстріл з конфіскацією майна. Указом Президента Російської Федерації про помилування від 09.01.1999 року, смертна кара ОСОБА_8 замінена на покарання у виді довічного позбавлення волі. Постановою Соль-Ілецького районного суду Оренбурзької області РФ від 24.03.2005 року і ухвалою Оренбурзького обласного суду РФ від 27.05.2005 року вирок щодо ОСОБА_8 приведено у відповідність з Федеральним Законом №162 від 08.12.2003 року. Постановою президії Оренбурзького обласного суду від 22.10. 2007 року ОСОБА_8 пом'якшено покарання за п. б в ч.2 ст.146 КК РРФСР до 14 років 10 місяців позбавлення волі. На підставі ст.40 КК РРФСР із урахуванням Указу Президента Російської Федерації від 09.01.1999 року за сукупністю злочинів остаточно ОСОБА_8 призначено покарання у виді довідного позбавлення волі у виправній колонії особливого режиму.
Постановою Жовтневого районного суду м. Харкова від 20.07.2011 року визнано вирок Свердловського обласного суду Російської Федерації від 14.04.1993 року відносно ОСОБА_8 і приведено його у відповідність із законодавством України. Постановлено вважати ОСОБА_8 засудженим за вироком Свердловського обласного суду Російської Федерації від 14.04.1993 року за ч.3 ст.185, ч.1 ст.185, ч.3 ст.185 КК України, ч.3 ст.142 КК України 1960 року, за п.4, 6, 9, 13 ч.2 ст.115 КК України, за ст.15, п.1, 6, 9, 13 ч.2 ст.115 КК України, на підставі ч.1 ст.70 КК України остаточно призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.
Апеляційним судом Харківської області було частково задоволено апеляцію засудженого ОСОБА_8 , постанову суду першої інстанції змінено і постановлено вважати ОСОБА_8 засудженим вироком Свердловського обласного суду Російської Федерації від 14.04.1993 року: за ст.15 пунктами 1, 6, 9, 19 ч.2 ст.115 КК України до покарання у виді позбавлення на строк 11 років 3 місяців; за пунктами 4, 6, 9,13 ч.2 ст.115 КК України - до покарання у виді довічного позбавлення волі; за ч.3 ст. 142 КК УРСР 1960 року - до покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років 10 місяців; за ч.1 ст.185 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки; за ч.3 ст.185 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, ч.3 ст.185 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. На підставі ст.42 КК УРСР 1960 року за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_8 остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.08.2013 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 28 грудня 2012 року відносно ОСОБА_8 змінено та постановлено вважати ОСОБА_8 засудженим: за ч.3 ст.185, ч.1 ст.185,ч.3 ст.185 КК України 2001 року, ч.3 ст.142 КК України 1960 року, ст.17 п. а, г, ж, з ст.93 КК України 1960 року, п. а, е, ж, з ст.93 КК України 1960 року, на підставі ст.42 КК України 1960 року остаточно до покарання у виді довічного позбавлення волі. Рішенням Конституційного суду України від 29.12.1999 року у справі № 1-33/99 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ст.24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кодексу 1960 р., які передбачали смертну кару як вид покарання. Законом України № 1483 від 22.02.2000 року Кримінальний кодекс 1960 року приведено у відповідність з вищевказаним рішенням. Кодекс 1960 року доповнено новою статтею 25-2, яка визначила новий вид кримінального покарання - довічне позбавлення волі. У розділі другому цього Закону передбачено, що перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано, здійснюється судом, який постановив вирок. Крім того, цим Законом внесено зміни і до другого речення ч.1 ст. 25 КК України, зокрема слова «смертна кара» замінено словами «довічне позбавлення волі», слово «двадцяти» замінено словами «двадцяти п'яти». Конституційний Суд України в своєму рішенні від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 справа № 1-5/2011 у пункті четвертому зазначив, що рішення КСУ від 29 грудня 1999 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, оскільки КСУ повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність. При цьому, виключно кримінальними Законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи. В пункті шостому зазначеного рішення КСУ вважає, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою, яка була передбачена Кодексом 1960 року та положення цього Кодексу із змінами внесеними Законом № 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом. На підставі ч.1 ст. 58 Конституції України, ч.2 ст. 6 Кодексу 1960 року, ч.1 ст. 5 Кодексу 2001 року положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили передбачені Кодексом 1960 року особливо тяжкі злочини до набрання чинності зазначеним законом, у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано. Крім того, зазначеним Законом засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (частина перша ст. 25 Кодексу 1960 року та частина друга ст. 87 Кодексу 2001 року). Смертна кара була винятковою мірою покарання відповідно до ст. 24 КК (в редакції 1960 р.), 22.02.2000 року було внесено зміни в ст. 93 КК України відповідно до Закону України від «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудових кодексів України» в частині зміни виду покарання «смертної кари» на «довічне позбавлення волі», а до вказаної дати іншими нормами права не було скасовано виняткову міру покарання, вона була зупинена, була визнана такою, що не відповідає Конституції України, та в рішенні Конституційного Суду України не було зазначено про її скасування.
Законом України про кримінальну відповідальність, зокрема ст.ст. 81,82,85,87 КК України, визначені підстави для умовно-дострокового звільнення засудженої особи від відбування призначеного судом першої інстанції покарання або ж заміни не відбутої частини покарання більш м'яким, а кримінальним процесуальним законом, зокрема ст.ст. 537, 539 КПК України, визначено саме процедуру розгляду таких питань.
Саме в порядку, визначеному п.13 ч.1 ст. 537 КПК України, засуджений ОСОБА_8 просить суд фактично переглянути законність призначеного йому покарання за вироком, що набрав законної сили та приведеним у відповідність із законодавством України Постановою Жовтневого районного суду м. Харкова від 20.07.2011 року.
Стосовно доводів засудженого та його захисника щодо заміни ОСОБА_8 покарання з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, то слід зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 64 КК України довічне позбавлення волі призначається за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не знайде можливим застосувати покарання у виді позбавлення волі на певний строк.
З положень даної правової норми вбачається, що довічне позбавлення волі є найбільш суворим основним та безстроковим покаранням, відповідно до якого засуджений за вироком суду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до спеціальної кримінально-виконавчої установи без зазначення у вироку строку його тримання в ній. Покарання у виді довічного позбавлення волі не має кінцевого терміну відбуття покарання.
Відповідно до ч.1 ст. 81 КК України до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання.
У пунктах 3 та 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26 квітня 2002 року "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким", роз'яснено, що відповідно до ч.1 ст.81 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може застосовуватись до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, обмеження або позбавлення волі на певний строк, а також до військовослужбовців, які засуджені до службових обмежень чи тримання в дисциплінарному батальйоні. Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким на підставі ч.1 ст.82 КК може застосовуватися до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк.
Статтею 51 КК України передбачені види покарань до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, зокрема, позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі.
Як слідує з вищенаведеного, вимогами національного законодавства не передбачено умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким для осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, про що обґрунтовано було зазначено в оскаржуваному рішенні.
Системний аналіз кримінального процесуального законодавства України дає підстави для висновку, що до компетенції судді місцевого суду, на даний час, розгляд клопотань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або ж заміну не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням, відносно осіб засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі, враховуючи принцип правової визначеності, який є невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права, який знайшов своє закріплення у практиці Конституційного Суду України і рішеннях Європейського суду з прав людини, не віднесений, оскільки при вирішенні такого клопотання суддя суду першої інстанції повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосував, у межах своєї компетенції, суворо дотримуючись процедури розгляду клопотання, тобто виходити з принципу законності.
Колегія суддів вважає, що норми кримінального процесуального закону України зобов'язують суддю діяти виключно в межах своїх повноважень, передбачених процесуальним законом, та приймати рішення керуючись загальними приписами ст.370 КПК України.
Суддя, здійснюючи розгляд клопотання ОСОБА_8 , як особи, засудженої до довічного позбавлення волі, не вийшов за межі своїх повноважень, встановлених кримінальним процесуальним законом України та законом України про кримінальну відповідальність. На даний час караність діянь, вчинених ОСОБА_8 , будь-яким законом не скасована.
Посилання у апеляційних скаргах на законодавчі прогалини, що створюють обмеження права засуджених до довічного позбавлення волі осіб щодо можливості заміни таким особам такого покарання на умовно-дострокове звільнення або заміну на більш м'яке покарання, а тому, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, зумовлює обов'язок суду безпосередньо застосовувати ст. 28 Конституції України, є необґрунтованими.
Колегія суддів вважає, що встановлені Європейським судом з прав людини порушення перш за все стосуються обов'язку держави виконати рішення Європейського суду, а не обов'язку суду усувати певні законодавчі прогалини своїм рішенням.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема саме «Пєтухов проти України» від 12.03.2019 року, поклав обов'язок на державу відповідача провести реформу системи перегляду вироків відносно осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, що само по собі лежить за межами повноважень судової гілки влади.
При цьому Європейський суд зазначив, що механізм такого перегляду в кожному конкретному випадку має стосуватися перевірки обставин виправлення чи перевиховування засудженого, аби останній, за певних обставин, отримав право на звільнення (п.194).
Більш того, колегія суддів звертає увагу на те, що у рішенні «Пєтухов проти України» від 12.03.2019, Європейський суд з прав людини саму систему призначення покарань та види покарання, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, не вважав такими, що суперечать положенням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Натомість Європейський суд з прав людини акцентував увагу на необхідності розроблення процедури періодичного перегляду доцільності відбування засудженими особами призначених покарань у виді довічного позбавлення волі, на предмет, чи не відпали чинники суспільної небезпечності вказаних осіб і, за наявності певних умов та з'ясування можливості звільнення такої особи від подальшого відбування такого покарання.
Апеляційний суд звертає увагу, що рішенням Конституційного Суду України від 16.09.2021 року № 6-р (ІІ) 2021 визнано такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними) ч. 1 ст. 81, ч. 1 ст. 82 КК України в тому, що вони унеможливлюють їх застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у виді довічного позбавлення волі та зобов'язано Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, встановлене ст.ст. 81, 82 КК України, у відповідність до Конституції України та цього рішення. Національним законодавством України на теперішній час не передбачено будь - якого іншого способу вирішення порушеного засудженим питання, крім заміни засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років актом про помилування (ст. 87 КК).
Отже, з огляду на те, що на момент розгляду справи необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення Конституційного Суду України від 16.09.2021 року №6-р (ІІ)2021 законодавчим органом не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, суд обґрунтовано прийшов до висновку про неможливість прийняти рішення про заміну призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі іншим покаранням.
Що стосується посилань засудженого на його характеристику, надану адміністрацією ДУ “Новгород-Сіверська УВП №31”, то такі були предметом розгляду суду першої інстанції та яким надано належну правову оцінку.
Таким чином, доводи апеляційних скарг про недостатність мотивів при прийнятті рішення та про помилковість висновків суду першої інстанції повністю спростовуються як матеріалами кримінального провадження, так і вище зазначеними висновками суду першої інстанції та висновками суду апеляційної інстанції за результатам апеляційного перегляду.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду є законною, а підстави для задоволення поданих апеляційних скарг відсутні.
Істотних порушень норм кримінального та кримінального процесуального закону при розгляді справи в суді, які були б підставою для скасування ухваленого судового рішення не встановлено.
Керуючись ст.ст. 404, 407, 419, 537, 539 Кримінального процесуального кодексу України,
Апеляційні скарги захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 та засудженого ОСОБА_8 - залишити без задоволення, а ухвалу Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 07 лютого 2022 року відносно ОСОБА_8 - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4