22 вересня 2022 року
м. Київ
справа №120/8372/20-а
адміністративне провадження № К/9901/33574/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,
суддів - Жука А. В., Мартинюк Н. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 01.03.2021 (суддя - Вільчинський О. В.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021 (колегія суддів у складі: Матохнюка Д. Б., Боровицького О. А., Шидловського В. Б.),
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_3 , в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідачів щодо не проведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно та стягнути з відповідачів на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно в розмірі 453 999,710 гривень.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14.09.2020 йому 25.11.2020 перераховано на картковий рахунок компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в сумі 16 261,54 гривень. Оскільки на день виключення позивача із списків особового складу з військової частини НОМЕР_3 01.10.2018, останньому не в повному обсязі проведено виплату всіх сум, що належали йому при звільненні, на думку позивача, військова частина НОМЕР_1 не виконала рішення суду та не здійснила виплату за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням розміру середньоденного грошового забезпечення за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно у розмірі 453 999,07 гривень.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 01.03.2021, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно в сумі 16 411,68 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, ураховуючи правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 щодо застосування норм Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, та з урахуванням правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та Верховним Судом у постанові від 04.04.2018 у справі № 524/1714/16-а указав, що при розгляді цієї справи необхідно урахувати такі обставини, як розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, а також те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету.
Суд встановив, що згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 про доходи (нараховане грошове забезпечення) позивача від 07.02.2020 № 104 середньомісячний заробіток позивача за два останніх місяці перед звільненням з військової служби (серпень-вересень 2018 року) складає 35 376,80 грн (помісячно: 16261,54 грн). Отже, середньоденний заробіток позивача становить 579,95 грн (35 376,80 грн (заробіток за два останніх місяці)/61 календарний день (31 календарних днів у серпня 2018 року + 31 календарний день у вересні 2015 року)). Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в цьому разі становить 455 840,70 грн (579,95 грн х 786 календарних днів). Разом з тим суд звернув увагу на те, що при загальному розмірі несвоєчасно виплаченої грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку 16 261,54 грн позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 453 999,70 грн, що істотно перевищує розмір несвоєчасно виплачених сум. Також суд з'ясував, що істотність частки невиплаченої суми грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки (16 261,54 грн) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 01.10.2018 по 25.09.2020 становить 3,6 % (16261,54 / 455838,77 х 100%). Отже, суд зазначив, що сума, що підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 3,6% розраховується наступним чином: 579,95 грн (середньоденний заробіток позивача) х 3,6 % = 20,88 грн - середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 20,88 грн х 786 ( днів затримки розрахунку) = 16411,68 грн. Таким чином, з урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 16 411,68 грн з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача, суму 455 840,70 грн не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму такої компенсації.
Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій Військова частина НОМЕР_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.09.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 120/8372/20-а.
Ухвалою Верховного Суду від 09.11.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 01.03.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021.
Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 14.09.2022 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Спір у цій справі стосується дій відповідачів щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 в частині виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік згідно з рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 14.09.2020 у справі № 120/2164/20-а.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, за змістом якої підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник указує на відсутність висновку Верховного суду щодо застосування статті 117 КЗпП України у подібних правовідносинах.
Крім того, скаржник наголошує на тому, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, проходять службу. Порядок проходження служби у складі Збройних сил України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, які перебувають на такій службі, додаткові обов'язки та відповідальність. Отже, на думку скаржника, КЗпП України на військовослужбовців, які проходять службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, не поширюється. Також вважає, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, а тому, на думку скаржника, норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового законодавства. Таким чином, скаржник вважає, що у правовідносинах позивач та Військової частини НОМЕР_1 відсутні правові підставі для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України щодо виплати позивачу середнього заробітку, а посилання позивача на приписи трудового законодавства стосовно поняття нарахування та виплати працівникам, у тому числі військовослужбовцям середнього заробітку, на його думку, не можуть бути допустимими доказами по цій справі.
Разом з тим, скаржник звертає увагу на те, що відповідно до абзацу 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Отже, у військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідного часу. Тому, якщо військовослужбовець при звільненні не забезпечений усіма видами грошового забезпечення, які йому належать, то він має право не давати згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини до дня, коли з ним здійснять повний розрахунок. Також скаржник у касаційній скарзі послався на рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02).
Верховний Суд ураховує, що після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховним Судом сформовано правову позицію у подібних правовідносинах щодо застосування статті 117 КЗпП України
Верховний Суд, розглядаючи справу № 340/400/20 за подібних правовідносин погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, то норми статей 116 та 117 КЗпП України як загальні поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Крім того, у цій справі Верховний Суд вважав помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, та що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
У зв'язку з чим, Верховний Суд дійшов висновку, що нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується до випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо й умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми й охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем і колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Разом з тим, Верховний Суд у цій справі зазначив, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку за заборгованістю, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Аналізуючи застосування судами статей 116, 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Меньшакова проти України» указав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Тому, за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Крім того, аналогічний правовий висновок щодо застосування норм статей 116, 117 КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постанові від 05.03.2021 у справі № 120/3276/19-а.
Щодо посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що на розгляді Великої Палати Верховного Суду знаходиться справа № 120/1873/19-а за позовом ОСОБА_2 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, яка, на його думку, містить виключно правову проблему і вона спрямована на забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики та має значущість для Військової частини НОМЕР_1 у подальшому у вирішенні спірних правовідносин у подібних правовідносин, Верховний Суд зазначає, що у постанові від 02.12.2021 у справі № 120/1873/19-а Верховний Суд дійшов висновку про те, що клопотання представника позивача про передачу справи № 120/1873/19-а на розгляд до Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на пункт 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 14.09.2020 у справі № 120/2164/20, яке набрало законної сили, було встановлено не проведення повного розрахунку відповідача із позивачем в день його звільнення (встановлено не виплату останньому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік).
Також Верховний Суд відхиляє інші доводи касаційної скарги, оскільки підставою для відкриття касаційного провадження був пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
За правилами пункту 4 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про закриття касаційного провадження у справі на підставі пункту 4 частини першої статті 339 КАС України.
Керуючись статтями 327, 341, 339, 345, 355 КАС України, Суд
Закрити касаційне провадження № К/9901/33574/21 за скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 01.03.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021 у справі № 120/8372/20-а за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
Ж.М. Мельник-Томенко
А.В. Жук
Н.М. Мартинюк ,
Судді Верховного Суду