ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
23 вересня 2022 року м. Київ № 640/6838/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Келеберди В.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом громадянки В'єтнаму ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянка В'єтнаму ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області, у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 26 червня 2015 року про відмову громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні;
- визнати протиправним та скасувати рішення № 8 Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 24 грудня 2015 року про скасування громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію в Україну;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області, як правонаступника Головного управління ДМС України в м. Києві, поновити тимчасову посвідку від 04.04.2005 на постійне проживання на території України серії НОМЕР_1 , видану громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та здійснити обмін бланку цієї посвідки відповідно до чинного законодавства України.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач посилається на те, оскаржувані рішення, є протиправними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки позивач законно перебувала та проживала на території України понад 10 років. Втім, за результатами її звернення до міграційного органу із заявою про обмін посвідки на постійне проживання в Україні, на що, прийнято відповідачем було прийнято рішення про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання позивача на підставі пункту 17 Порядку. В подальшому, відповідачем винесено рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу, з підстав скасування умови за якою було надано дозвіл на імміграцію (скасування рішення про документування посвідкою на постійне місце проживання чоловіка позивача). Позивач вважає такі рішення протиправними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки останні прийняті без проведення відповідної перевірки та встановлення всіх обставин надання позивачу дозволу на імміграцію.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.06.2019 відкрито провадження в справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Витребувано у відповідача належним чином засвідчені матеріали (матеріали справи), на підставі яких прийняті оскаржувані рішення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2021 повторно витребувано у відповідача належним чином засвідчені матеріали (матеріали справи), на підставі яких прийняті оскаржувані рішення.
29.12.2021 до суду від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області надійшов відзив на позовну заяву, а також виконано вимоги ухвали суду від 14.12.2021, в якому представник відповідача, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, послався на те, що оскаржувані рішення були прийняті за результатами проведення перевірки та у відповідності до норм законодавства, що регулює спірні правовідносини, адже позивачці надано дозвіл на імміграцію в Україну в зв'язку з тим, що її чоловік, громадянин СРВ ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , рішенням УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 02.07.2003 був документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 на підставі абз. 4 п. 4 р. V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». Під час перевірки матеріалів справи ОСОБА_2 було встановлено, що посвідка на постійне проживання в Україні на ім'я чоловіка позивачки видана не у відповідності з вимогами Закону України «Про імміграцію» та 20.12.2011 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві було прийнято рішення про скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання в Україні та визнання її недійсною. Таким чином, наданий позивачці дозвіл на імміграцію, як дружині іммігранта, підлягає скасуванню.
06.01.2022 позивачем надано до суду відповідь на відзив, в якому вказує на необґрунтованість доводів міграційного органу, викладених у відзиві, з наданням власної позиції щодо наведених у відзиві обставин.
Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається із матеріалів даної справи, 15 червня 2015 року громадянка В'єтнаму ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Державної граційної служби України в м. Києві, правонаступником якого, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1118 № 732, на сьогодні є Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 згідно з вомогами Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого плановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251, в редакції чинної на момент правовідносин (надалі - Порядок).
У поданій позивачем заяві про обмін посвідки, у розділі «Службові відмітки» міститься запис про прийняте службовою особою відповідача 26.06.2015 рішення про відмову в оформленні цієї посвідки на підставі пункту 17. Проте, як зазначає позивач, не зрозуміло яка саме обставина стала підставою для прийняття цього рішення, а пункт 17 містить шість підпунктів, у яких зазначено вичерпний перелік обставин, при яких приймається рішення про відмову у видачі посвідки.
У відповіді відповідача на адвокатський запит від 04.02.2019, вказується на той факт, що за результатами розгляду заяви позивача про обмін посвідки, посадовими особами ГУДМС в м. Києві прийнято рішення про відмову в її оформлені. Натомість, 24 грудня 2015 року, міграційним органом було прийнято рішення № 8 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну, на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Позивач вважає, що зазначені вище рішення, були прийняті відповідачем необґрунтовано, є протиправними, та такими, що підлягають скасуванню, що і зумовило звернення до суду з даним позовом.
Так, позивач наголошує на тому, що приймаючи рішенні від 24 грудня 2015 року про скасування їй дозволу на імміграцію в Україну, службова особа відповідача керувалася лише тими обставинами, що, її чоловіку - громадянину В'єтнаму ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , Управлінням у справах громадянства імміграції та реєстрації фізичних осіб (УГІРФО) ГУМВС 20.11.2011 було скасовано попереднє рішення цього ж органу від 02.07.2003 про документування його довідкою на постійне проживання в Україні, тобто, позивач втратила підстави перебувати в Україні, оскільки скасували посвідку на проживання в Україні чоловіку позивача.
Разом з тим, позивач наголошує на тому, що за результатами розгляду УГІРФО ГУМВС України в м. Києві матеріалів та поданих позивачем документів, було прийнято рішення, яке затверджене УГІРФО ГУМВС України в м. Києві 28 березня 2005 року, яким позивачу надано дозвіл на постійне проживання в Україні на підставі пункту б частини 2 ст. 4 Закону, та документовано посвідкою на постійне проживання в України серії НОМЕР_1 з терміном дії «безстроково». Тобто, позивач вважає, що на момент перевірки подані нею документи в повній мірі відповідали вимогам діючого законодавства. Крім того, зазначено про те, що позивач законно перебувала та проживала на території України понад 10 років, ІНФОРМАЦІЯ_3 вона народила в місті Кривій Ріг доньку ОСОБА_5 , про що здійснено запис № 85 у Книзі реєстрації народжень від 02 жовтня 2005 року, що підтверджується свідоцтвом про народження (серія НОМЕР_3 ), виданий Жовтневим відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області від 11 липня 2006 року. 18 вересня 2009 року донька позивача - ОСОБА_5 отримала паспорт громадянки України серії НОМЕР_4 , виданий Деснянським РУ ГУМВС України в м. Києві.
При вирішенні спору, суд виходить з наступного.
Судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.2018 № 732, утворено Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області як юридичну особу публічного права, реорганізувавши шляхом злиття Управління Державної міграційної служби у Київській області та Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві. При цьому, пунктом 2 даної постанови визначено, що правонаступником у сфері виконуваних функцій Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві є Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ЄДРПОУ 42552598).
Відповідно до положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно норм статті 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі також - Закон № 3773), іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Так, статтею 2 вказаного Закону, передбачено, що правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 3773, іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» № 2491-III від 07.06.2001.
Відповідно до приписів частини першої абзаців першого і четвертого статті 1 Закону України «Про імміграцію», імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
При цьому, дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до змісту статті 4 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) пункт 7 частини другої статті 4 виключено 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; 9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України.
Відповідно до статті 9 Закону України «Про імміграцію», заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх законні представники.
Якщо іммігрує один з батьків, якого (яку) супроводжують неповнолітні діти, він (вона) повинен подати заяву чоловіка (дружини), посвідчену нотаріально, про те, що він (вона) не заперечує проти імміграції дітей разом з батьком (матір'ю). У випадку відсутності такої згоди батько (мати) повинен подати рішення відповідного державного органу про залишення дітей при батькові (матері). Зазначене рішення має бути легалізоване консульською установою України, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
Порядок відмови у наданні дозволу на імміграцію регулюється статтею 10 вказаного Закону, відповідно до приписів якої, дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Положення пунктів 1, 3 не поширюються на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону.
З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як наслідок, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються. Так, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
При цьому, з оскаржуваного рішення від 24.12.2015 № 8 слідує, що відповідач скасував позивачу дозвіл на імміграцію в Україну, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію».
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про імміграцію», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.
Згідно матеріалів справи, позивачці надано дозвіл на імміграцію в Україну в зв'язку з тим, що її чоловік, громадянин СРВ ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , рішенням УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 02.07.2003 був документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 на підставі абз. 4 п. 4 р. V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». Під час перевірки матеріалів справи ОСОБА_2 було встановлено, що посвідка на постійне проживання в Україні на ім'я чоловіка позивачки видана не у відповідності з вимогами Закону України «Про імміграцію» та 20.12.2011 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві було прийнято рішення про скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання в Україні та визнання її недійсною. Таким чином, наданий позивачці дозвіл на імміграцію, як дружині іммігранта, на переконання відповідача, підлягає скасуванню.
Тобто, підставою для прийняття оскаржуваного рішення, послугувало скасування посвідка на постійне проживання, виданої громадянину СВР (чоловіку позивача). Так, посилаючись на вказаний наказ, відповідач стверджує, що оскільки позивач отримав дозвіл на імміграцію, як дружині іммігранта, дозвіл якого скасовано, дозвіл на імміграцію позивача та посвідка на постійне проживання в Україні також підлягає скасуванню.
Таким чином, у разі фактичної зміни законодавчо мотивованих підстав, з яких в особи пов'язується право на отримання дозволу на імміграцію, така особа не повинна бути позбавлена такого права за відсутності законодавчо встановленого механізму.
На виконання положень Закону України «Про імміграцію» Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (надалі - Порядок №1983, тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Пунктами 21-24 Порядку № 1983, передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі.
Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу за місцем прийняття рішення про надання такого дозволу.
ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію». Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.
Суд зазначає, що Законом України «Про імміграцію», встановлено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
Отже, наведені вище вимоги Закону і Порядку № 1983, покладають на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію обов'язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного подання.
Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що положеннями статті 12 Закону України «Про імміграцію», передбачено можливість скасування дозволу на імміграцію у випадку встановлення хоча б однієї з передбачених у ній підстав. Однак, можливість скасування такого дозволу у жодному випадку не повинна ототожнюватися з обов'язком з прийняття такого рішення.
Така конструкція норми статті 12 цього Закону, дозволяє суб'єкту прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію об'єктивно оцінити обставини, що є підставою для можливого скасування дозволу, а також обставини, які настали після отримання особою дозволу на імміграцію, та прийняти пропорційне рішення з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Суд враховує, що у справі "Беєлер проти Італії", Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.
Також, у рішенні від 09.01.2007 року у справі "Інтерсплав" проти України", суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати "справедливий баланс" між інтересами особи і суспільства.
Однак, суд вважає за необхідне зазначити, що скасування дозволу на імміграцію, здійснене виключно за формальних обставин без дослідження всіх обставин необхідності прийняття такого рішення, зумовило порушення необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані норми статті 12 Закону.
Суд вважає, що відповідачем під час розгляду справи не надано будь-яких доказів на підтвердження порушення позивачем норм чинного законодавства при подачі заяви для надання дозволу на імміграцію (подання свідомо неправдивих відомостей чи підроблених документів), оскільки важливим є саме дослідження питання щодо чинності поданих документів саме на момент подачі заяви при імміграції, а не на момент прийняття висновків відповідачем.
Також, суд звертає увагу, що при прийнятті оскаржуваного рішення, відповідачем не було враховано усіх обставин, що мали значення для його прийняття.
Так, поза увагою відповідача залишились обставини, що на момент прийняття спірного рішення, 20 січня 1993 року позивач народила в місті Кривій Ріг доньку ОСОБА_5 , про що здійснено запис № 85 у Книзі реєстрації народжень від 02 жовтня 2005 року, що підтверджується свідоцтвом про народження (серія НОМЕР_3 ), виданий Жовтневим відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області від 11 липня 2006 року. Відповідно до указаного вище свідоцтва, батьками є ОСОБА_6 - батько, та мати - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 донька позивача - ОСОБА_5 отримала паспорт громадянки України серії НОМЕР_4 , виданий Деснянським РУ ГУМВС України в м. Києві, яка народилася на території України та є громадянкою України, відповідно до статті 7 Закону України «Про громадянство України».
Також, суд при вирішенні даного спору, бере до увагу той факт, що при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві проводило перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача та не виявило підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, що і стало підставою для прийняття первинного рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію відповідно до пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» та задокументовано її посвідкою на постійне проживання.
При цьому, суд зазначає, що у висновку відповідача не зазначено будь-яких винних дій зі сторони позивача при отриманні нею (вперше) дозволу на імміграцію, як і не зазначено взагалі про винні дії осіб, які потягли на думку відповідача прийняття протиправного рішення, а саме, про проведення службового розслідування та встановлення винних дій посадових осіб суб'єкта владних повноважень при наданні позивачу дозволу на імміграцію.
Також, суд звертає увагу, що з моменту надання позивачу дозволу на імміграцію та документування її посвідкою на постійне проживання, відповідачем не надано доказів виникнення нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію.
Таким чином, суд приходить до висновку, що посадова особа відповідача без встановлення будь-яких винних дій з боку позивача, дійшла висновку про наявність підстав для скасування такого дозволу.
Наслідками скасування дозволу на імміграцію відповідно до статті 13 Закону, є вилучення у особи посвідки на постійне проживання. Крім того, особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.
Тобто, скасування дозволу на імміграцію позивача більше ніж через 10 років законного проживання її в Україні, тягне негативні наслідки для позивача та її родини, в тому числі і її доньки, яка є громадянкою України.
Враховуючи, що відповідачем не доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, суд приходить до висновку про необґрунтованість оскаржуваного рішення та невідповідність вимогам пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Суд звертає увагу на те, що при вирішенні даного спору, має братись до уваги важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний якомога послідовний спосіб. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропоціним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.
Тож, позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд наголошує на тому, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Суд вважає, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 26 червня 2015 року про відмову громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні, а також про визнання протиправним та скасування рішення № 8 Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 24 грудня 2015 року про скасування громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію в Україну, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Водночас, позовні вимоги в частині поновлення посвідки задоволенню не підлягають, адже посвідка не була зупинена, а отже, не може бути і поновлена. Також, позовні вимоги в частині здійснення обміну бланку посвідки на постійне проживання в Україні відповідно до чинного законодавства України задоволенню не підлягають, як необґрунтовані, оскільки відповідачем не приймалось, а позивачем не оскаржується рішення про відмову в обміні бланку посвідки.
Так, належним способом захисту прав позивача в цій частині є зобов'язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області повторно розглянути питання щодо оформлення та видачі тимчасової посвідки на постійне проживання на території України громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
Згідно зі статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги, у даному випадку, підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, під час звернення позивача з даним позовом до суду сплачено судовий збір за заявлені позовні вимоги у розмірі 2305,20 грн., які підлягають стягненню з відповідача, на користь останньої пропорційно до обсягу задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 139, 242 - 246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
Задовольнити частково адміністративний позов громадянки В'єтнаму ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 26 червня 2015 року про відмову громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні.
Визнати протиправним та скасувати рішення № 8 Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 24 грудня 2015 року про скасування громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію в Україну.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області повторно розглянути питання щодо оформлення та видачі тимчасової посвідки на постійне проживання на території України громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь громадянки В'єтнаму ОСОБА_1 понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1536,80 грн. (одна тисяча п'ятсот тридцять шість гривень 80 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області.
За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне найменування сторін:
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_1 );
Відповідач: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області (ЄДРПОУ 42552598, 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а).
Суддя В.І. Келеберда