ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
23 вересня 2022 року м. Київ № 640/21353/21
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі судді Донця В.А. розглянув у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін та без проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення коштів.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про:
- стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку;
- стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки при звільненні по день ухвалення судового рішення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.09.2021 відкрито провадження у справі, постановлено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та без проведення судового засідання, встановлено строки для подання заяв по суті та доказів.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на момент звільнення позивача відповідачем протиправно не здійснено повний розрахунок (виплату всіх належних сум), зокрема, вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку.
Також позивачем вказано, що у випадку невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю (КЗпП України), передбачена відповідальність згідно статті 117 КЗпП України, що передбачає обов'язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку.
Відповідач надав відзив про невизнання позову, в якому вказав, що Законом України від 14.10.2014 №1697-VII (Закон №1697-VII) не передбачено виплату вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону. У свою чергу, стаття 44 Кодексу законів про працю України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.
Також відповідачем зазначено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2021 у справі №640/22934/19 визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 22.10.2019 №1173ц, поновлено ОСОБА_1 на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді начальника четвертого відділу з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, стягнуто з Офісу Генерального прокурора на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2373263,98 грн., допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді начальника четвертого відділу з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
Вказано, що у серпні 2021 року Державною казначейською службою України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 "Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників" та виконавчого листа від 17.06.2021 у справі №640/22934/19 стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 2169341,18 грн.
Відповідач посилається на постанову Верховного Суду від 05.08.2020 у справі №686/20491/18, в якій суд дійшов висновку, що положеннями статей 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника для компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Однак за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Таким чином виплата середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги призведе саме до вказаного подвійного стягнення.
Позивачем подано відповідь на відзив, в якій додатково підтримано позовні вимоги в повному обсязі та вказано, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку та середнього заробітку за весь час затримки при звільненні є повністю обґрунтованими та законними, а відзив представника Офісу Генерального прокурора на позовну заяву та клопотання про залишення позову без розгляду безпідставними, необґрунтованими та такими, що взагалі не відповідають вимогам КАС України.
Представником відповідача заявлено клопотання про залишення позову без розгляду у зв'язку з пропуском місячного строку звернення до суду.
Відповідно до частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п'ята статті 122 КАС України).
Частиною другою статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено, в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Надаючи тлумачення наведеній нормі, під час вирішення подібного спору, Верховний Суд висловив правову позицію, за якою спір стосується невиплати вихідної допомоги під час звільнення, на яку працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, тому не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про її стягнення (наприклад, постанови Верховного Суду від 20.05.2022 у справі №200/1636/21-а, від 23.06.2022 у справі №120/513/21-а, від 30.06.2022 у справі №380/10174/21 та від 04.08.2022 у справі № 600/5478/21-а).
З огляду на викладене, клопотання відповідача про залишення позову без розгляду у зв'язку пропуском строку звернення до суду задоволенню не підлягає.
Дослідивши письмові докази, судом встановлено.
Наказом Генерального прокурора від 22.10.2019 №1173ц, відповідно до статті 9, пункту 2 частини другої статті 41 Закону України "Про прокуратуру", підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" ОСОБА_1 звільнено з посади начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 23 жовтня 2019 року.
Департаментом планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України доручено провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Позивач наголошує, що Офісом Генерального прокурора не було здійснено передбаченої чинним законодавством, виплати вихідної допомоги у зв'язку зі звільненням.
Позивачем направлено до Офісу Генерального прокурора запит від 21.07.2021 про надання інформації щодо того чи виплачувалась йому вихідна допомога у зв'язку із звільненням та з інших питань.
У відповідь на запит позивача, листом Офісу Генерального прокурора від 27.07.2021 №27/3-2239ВИХ-21 повідомлено, що виплату вихідної допомоги позивачу не було здійснено через, відсутність підстав для її нарахування. Вказано, що статтею 40 КЗпП України визначено випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Так, пунктом 1 передбачено розірвання трудового договору у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Водночас статтею 44 КЗпП України визначено перелік підстав припинення трудового договору, в яких передбачено виплату вихідної допомоги. Зокрема, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 1 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. При цьому слід зауважити, що Законом України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (Закон №113-ІХ) статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус". Таким законом, що регулює статус прокурорів та відповідно має статус спеціального, є Закон України "Про прокуратуру" і Закон №113-ІХ. Звільнення прокурорів, які не пройшли атестацію, згідно з вимогами пункту 19 розділу II Закону №113-ІХ відбувається на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону не передбачена виплата вихідної допомоги. Стаття 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплат вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення з ним трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив вихідну допомогу при звільнені, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд враховує таке.
Законом України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VII (Закон 1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема, щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 51 Закону №1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до пункту 9 частини першої даної статті, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19.09.2019 (Закон №113-ІХ) статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 113-ІХ внесено зміни також і до КЗпП України, зокрема, статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус"; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус"; частину дев'яту статті 252 після слів "дисциплінарної відповідальності та звільнення" доповнено словами і цифрами "а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу".
Водночас, Законом № 1697-VII, не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Суд зазначає, що нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Конституційний Суд України у Рішенні № 8-рп/2002 від 07.05.2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до статті 1 КЗпП України, регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Отже, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" зміни до КЗпП України, не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
З вищезазначеного вбачається, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України, передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.
Разом з тим, на переконання суду, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, і не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 31.03.2021 по справі №320/2449/20, від 11.02.2021 по справі №420/4115/20, від 23.12.2020 по справі №560/3971/19 та відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи.
З аналізу вищезазначених норм права вбачається, що позивач мав право на отримання вихідної допомоги відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю, у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Статтею 44 КЗпП України, передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні.
Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Так, вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
З аналізу вищезазначених норм права суд доходить висновку, що у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Як вже зазначалось судом, наказом Генерального прокурора від 22.10.2019 №1173ц, керуючись статтею 9, пунктом 2 частини другої статті 41 Закону України "Про прокуратуру", підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" ОСОБА_1 звільнено з посади начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 23 жовтня 2019 року.
З Єдиного державного реєстру судових рішень судом встановлено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2021 у справі №640/22934/19, позов ОСОБА_1 задоволено повністю та ухвалено: визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 22 жовтня 2019 року №1173ц; поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді начальника четвертого відділу з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України; стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2373263,98 грн. (два мільйони триста сімдесят три тисячі двісті шістдесят три гривні дев'яносто вісім копійок); допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді начальника четвертого відділу з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2021 у справі №640/22934/19 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2021 року змінено, виклавши абзац 4 резолютивної частини у наступній редакції: Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2169341,18 грн. (два мільйони сто шістдесят дев'ять тисяч триста сорок одна гривня вісімнадцять копійок). В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2021 року у справі №640/22934/19 залишено без змін.
Відповідно до статей 129, 129-1 Конституції України обов'язковість рішень суду визначена як одна з основних засад судочинства. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно зі статтею 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII та статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Суд звертає увагу, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2021 у справі №640/22934/19 ОСОБА_1 поновлено на посаді з моменту звільнення, а отже підстави для стягнення вихідної допомоги у зв'язку зі звільненням відсутні.
Також, в справі №640/22934/19 в порядку статті 235 КЗпП України на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, а в даній справі позивач просить стягнути на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в порядку статті 117 КЗпП України.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 05.08.2020 у справі №686/20491/18 та від 15.06.2022 у справі №280/880/2, за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.02.2022 в справі №755/12623/19 дійшла наступних висновків: "У постанові Верховного Суду України від 18.01.2017 у справі №6-2912цс16 зроблено правовий висновок про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосуванню підлягає положення тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача. Крім того, суд зазначає, що поновлено на роботі, тобто вона не має статусу звільненого працівника, а тому підстави покладення на роботодавця відповідальності за статтею 117 КЗпП України не виникли, що узгоджується з правовим висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 761/1812/16-ц (провадження №61-5745св18). Ні КЗпП України, ні Законом України №108/95-ВР "Про оплату праці" не передбачено відповідальності роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.".
З огляду на зазначене, враховуючи, що ОСОБА_1 поновлено на роботі, тобто він не має статусу звільненого працівника, суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення на користь позивача вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в порядку статті 117 КЗпП України, а тому в задоволенні позову слід відмовити.
Оскільки в задоволенні позову відмовлено, відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати розподілу та присудженню не підлягають.
Керуючись статтею 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач - ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Офіс Генерального прокурора (ідентифікаційний код 00034051, місцезнаходження: 01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15).
Відповідно до статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно зі статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя В.А. Донець