22 вересня 2022 року
м. Київ
справа №640/21569/21
адміністративне провадження № К/990/11518/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/21569/21
за позовом Приватного акціонерного товариства «ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля»
до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України
про визнання протиправною і скасування постанови
за касаційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року (головуючий суддя: Беспалов О.О., судді: Ключкович В.Ю., Парінов А.Б.).
1. У серпні 2021 року Приватне акціонерне товариство «ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля» пред'явило позов до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, у якому просило суд:
1.1. визнати протиправною і скасувати постанову відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про стягнення виконавчого збору від 12 липня 2021 року, винесену в межах виконавчого провадження №52485516.
2. В обґрунтування позову товариство покликалося на те, що воно мало статус боржника у виконавчому провадженні, у якому виконавець повернув стягувачу виконавчий документ і стягнув з товариства виконавчий збір у розмірі 10% від залишку заборгованості.
3. Позивач наполягав на протиправності оскаржуваної постанови, зазначаючи, що з часу відкриття виконавчого провадження змінилася база обрахунку виконавчого збору, зокрема до 28 серпня 2018 року він визначався у розмірі 10% суми, яка фактично стягнута, а після указаної дати розмір збору закон пов'язує з сумою, що підлягає стягненню. У цьому контексті позивач доводив, що закон у попередній редакції пом'якшував відповідальність боржника, а відтак мав бути застосований у його випадку.
3.1. Водночас позивач зазначав, що державний виконавець фактично не виконав рішення суду.
3.2. На основі цього позивач стверджував, що виконавець не мав підстав для стягнення з нього виконавчого збору у розмірі 10% суми, яка підлягає стягненню.
4. 16 грудня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
5. Місцевий суд виходив з того, що виконавчий документ повернуто за заявою стягувача і виконавчий збір не стягнуто, тож дії державного виконавця з винесення оскаржуваної постанови з визначенням збору у розмірі 10% суми, що підлягала примусовому стягненню, відповідають приписам частини другої статті 27, частини третьої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII.
5.1. На основі цього суд першої інстанції дійшов висновку, що державний виконавець прийняв оскаржувану постанову на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією й законами України, а тому позов не може бути задоволений.
6. 15 лютого 2022 року Шостий апеляційний адміністративний суд прийняв постанову, якою задовольнив скаргу позивача, скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову:
6.1. визнав протиправною і скасував постанову відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про стягнення виконавчого збору від 12 липня 2021 року, винесену в межах виконавчого провадження №52485516;
6.2. стягнув з відповідача на користь позивача судові витрати зі сплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань.
7. Апеляційний суд виходив з того, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи і нормам матеріального права та спростовуються доводами апелянта й наявними доказами.
7.1. Так, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції стосовно наявності у державного виконавця підстав для стягнення виконавчого збору у тому розмірі, який визначений в оскаржуваній постанові.
7.2. У цьому контексті суд апеляційної інстанції зазначив, що після відкриття виконавчого провадження законодавець змінив базу обрахунку виконавчого збору. Суд указав, що положення статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, чинній до 28 серпня 2018 року, зменшували відповідальність товариства як боржника у порівнянні з нормами цієї статті у редакції, яка чинна з 28 серпня 2018 року, оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10% від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає стягненню. Одночасно з цим, суд зауважив, що державний виконавець не стягнув усієї заборгованості з боржника.
7.3. На основі цього апеляційний суд дійшов висновку, що стягнення з позивача виконавчого збору без реального стягнення боргу є неправомірним, оскільки суттєво погіршує становище боржника і не відповідає нормам законодавства, яке належить застосовувати до спірних правовідносин.
8. У травні 2022 року відповідач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення місцевого суду.
9. В обґрунтування підстав касаційного оскарження відповідач послався на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
10. Скаржник стверджує, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права і не врахував висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, що викладені у постановах:
10.1. від 20 листопада 2019 року у справі №480/1558/19 стосовно безумовності стягнення виконавчого збору;
10.2. від 30 травня 2018 року у справі №808/3791/16 щодо вичерпного переліку підстав та умов, за якими виконавчий збір не стягується;
10.3. від 7 березня 2018 року у справі №750/7624/17, від 28 квітня 2020 року у справі №520/9144/18, від 26 червня 2020 року у справі №360/3324/19 стосовно відсутності такої умови для стягнення виконавчого збору як виконання рішення і правомірності його стягнення у розмірі 10% суми, яка підлягає стягненню;
10.4. від 26 березня 2020 року у справі №1.380.2019.002648, від 28 квітня 2020 року у справах №480/3452/19 і 520/9144/18, як можна зрозуміти з аргументів скаржника, стосовно поняття виконавчого збору.
11. Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2022 року було відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
12. 14 липня 2022 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить постанову апеляційного суду залишити без змін, а скаргу - без задоволення. В обґрунтування своєї позиції покликається на обґрунтованість і законність оскаржуваного судового рішення, а також неподібність правовідносин у справах, на які вказує скаржник.
13. Перевіривши матеріали справи і доводи касаційної скарги й відзивів на неї, Верховний Суд звертає увагу на таке.
14. Касаційне провадження у справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
15. Умовою для перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
16. Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз'яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).
17. Водночас для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 конкретизувала:
17.1. висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу правовідносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32), від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38), від 11 квітня 2018 року у справі №910/12294/16 (пункт 16), від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №910/8956/15, від 6 вересня 2017 року у справі №910/3040/16, від 13 вересня 2017 року у справі №923/682/16 тощо);
17.2. висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №373/1281/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі №760/21151/15-ц, від 29 травня 2018 року у справах №305/1180/15-ц і №369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 6 червня 2018 року у справах №308/6914/16-ц, №569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №648/2419/13-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц тощо).
17.3. Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункти 38-39 постанови від 12 жовтня 2021 року).
18. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії.
18.1. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт.
18.2. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об'єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов'язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб'єктами спірних правовідносин (пункти 96-98 постанови від 12 жовтня 2021 року).
19. Разом з цим, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.
20. Касаційна скарга відповідача побудована на доводах про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у низці постанов Верховного Суду, стосовно поняття, підстав та умов стягнення виконавчого збору.
21. Проаналізувавши правові позиції Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру і юридичної природи правовідносин, з яких виникли спори у перелічених скаржником справах, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та регулюванням правовідносин у цій справі, на предмет їхньої подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції по суті, колегія суддів зазначає таке.
22. У цій справі виконавче провадження було відкрите у жовтні 2016 року, а постанова про стягнення виконавчого збору прийнята 12 липня 2021 року. Приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у період існування заборгованості позивача змінилася база обрахунку виконавчого збору.
23. Для мотивування оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції застосував підхід і практику Верховного Суду, які основуються на інтерпретації стягнення виконавчого збору як виду юридичної відповідальності боржника через призму статті 58 Конституції України (про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
24. Апеляційний суд застосовував до спірних правовідносин статтю 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, яка діяла до 28 серпня 2018 року, указавши на те, що зміни, внесені до цієї статті Законом України №2475-VIII від 3 липня 2018 року, погіршили становище боржника у виконавчому провадженні, позаяк попередня редакція передбачала стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків від суми, яка фактично стягнена. Взявши до уваги, що виконавчий документ не був виконаний, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність у державного виконавця підстав для стягнення виконавчого збору у тому розмірі, який визначений в оскаржуваній постанові [10% від залишку заборгованості].
25. Стосовно наведених скаржником прецедентів колегія суддів зауважує, що у справі №480/1558/19 виконавче провадження було відкрите 2 жовтня 2018 року, а постанова про стягнення виконавчого збору винесена 25 квітня 2019 року. Верховний Суд тлумачив статтю 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, яка діяла після 28 серпня 2018 року, тобто з урахуванням змін, внесених до неї Законом України №2475-VIII від 3 липня 2018 року. З огляду відсутність фактів зміни законодавства з часу виникнення спірних правовідносин, про погіршення становища боржника у цій справі не йшлося.
26. Відповідно до фактичних обставин справи №808/3791/16 виконавче провадження було відкрите 6 січня 2012 року, а постанова про стягнення з боржника виконавчого збору прийнята 22 листопада 2016 року. Верховний Суд застосував статтю 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у її первинній редакції, яка діяла до 28 серпня 2018 року, та вказав на перелік підстав і умови, за якими виконавчий збір не стягується. Разом з цим, питання про стягнення виконавчого збору як виду відповідальності боржника перед судами не ставилося.
27. Своєю чергою, у рамках справи №750/7624/17 постанова про відкриття виконавчого провадження була прийнята 24 липня 2017 року. Пунктом 3 цієї постанови з боржника стягнуто виконавчий збір. Позивач доводив, що судове рішення було виконане ним добровільно до відкриття виконавчого провадження, тому просив суд зобов'язати відповідача закінчити виконавче провадження без застосування до відповідача стягнення виконавчого збору.
27.1. Верховний Суд тлумачив статтю 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, чинній до 28 серпня 2018 року, і зазначив, серед іншого, про обов'язок державного виконавця відкрити виконавче провадження, прийнявши постанову про відкриття виконавчого провадження, у якій слід вказати про стягнення виконавчого збору та зобов'язання боржника виконати рішення суду у 10-денний строк. Водночас у зазначеній справі про зменшення відповідальності чи погіршення становища боржника не йшлося з огляду на незмінність матеріального закону з часу виникнення спірних правовідносин.
28. У справі №520/9144/18 виконавче провадження було відкрите 23 вересня 2016 року, а постанова про стягнення виконавчого збору прийнята 1 жовтня 2018 року. Верховний Суд застосував статті 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, яка діє з 28 серпня 2018 року, тобто з урахуванням змін, внесених до неї Законом України №2475-VIII від 3 липня 2018 року. У вказаній справі питання про погіршення становища боржника у зв'язку із прийняттям змін до статті 27 Закону №1404-VІІІ Суд не вирішував.
29. Відповідно до фактичних обставин справи №360/3324/19 виконавче провадження було відкрите 31 березня 2014 року, а постанова про стягнення виконавчого збору прийнята 5 липня 2019 року. Верховний Суд застосував статті 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, яка діє з 28 серпня 2018 року, оскільки спірна постанова про стягнення виконавчого збору винесена під час дії вказаної редакції. У зазначеній справі судами не вирішувалося питання про зменшення відповідальності боржника.
30. У рамках справи №1.380.2019.002648 виконавче провадження було відкрите 17 листопада 2017 року, а постанова про стягнення виконавчого збору прийнята 20 лютого 2019 року. Верховний Суд застосував статті 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, яка діє з 28 серпня 2018 року, та дійшов висновку, що постанова про стягнення виконавчого збору винесена відповідно до приписів цього Закону. Питання про стягнення виконавчого збору як виду відповідальності боржника у цій справі перед судами не ставилося.
31. У справі №480/3452/19 виконавче провадження відкрито і постанова про стягнення виконавчого збору прийнята 28 серпня 2019 року. Верховний Суд тлумачив статті 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, яка діє з 28 серпня 2018 року, і дійшов висновку, що постанова про стягнення виконавчого збору винесена правомірно. У зазначеній справі питання про стягнення виконавчого збору як виду відповідальності боржника не ставилося.
32. У перелічених справах і справі, яка розглядається, загалом є подібними суб'єктний склад учасників відносин, об'єкт і предмет правового регулювання. Водночас слід зазначити, що зміст правовідносин з метою з'ясування їхньої подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
33. У цьому контексті колегія суддів зауважує, що у справі, яка розглядається, перед судами ставилося питання про стягнення виконавчого збору як виду юридичної відповідальності боржника через призму статті 58 Конституції України. Суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин норми Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у редакції, яка діяла до 28 серпня 2018 року, врахувавши такі факти як законодавча зміна бази обрахунку виконавчого збору, зменшення відповідальності боржника й погіршення його становища.
34. На противагу цьому у справах, на які покликається скаржник, указані обставини були відсутні або відповідні питання не ставилися і судами не вирішувалися.
35. Узагальнюючи викладене, колегія суддів констатує, що у справі, яка переглядається, та у наведених скаржником справах схожими є лише суб'єктний склад правовідносин, предмет позову і зміст позовних вимог, однак відмінними є фактичні обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права.
36. Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
37. Тож, дослідивши зміст правовідносин з метою з'ясування їхньої подібності з урахуванням обставин кожної зазначеної справи, колегія суддів дійшла висновку про помилковість доводів касаційної скарги, оскільки висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник, стосуються правовідносин, які не є подібними.
38. З урахуванням наведеного Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
39. За правилами пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
40. Зважаючи на викладене та з огляду на приписи пункту 5 частини першої статті 339 КАС України, касаційне провадження належить закрити.
Керуючись статтями 339, 345, 355, 359 КАС України,
Закрити касаційне провадження №К/990/11518/22 у справі №640/21569/21 за касаційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
……………………………
……………………………
…………………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду