Справа № 640/18911/18 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:
Вєкуа Н.Г.
Іменем України
13 вересня 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Сорочка Є.О.,
суддів Федотова І.В.,
Коротких А.Ю.,
за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.03.2020 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу №3899/к від 11.10.2018, поновлення на роботі,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України № 3899/к від 11.10.2018 в частині звільнення позивача;
- поновити позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України;
- стягнути з Міністерства юстиції України на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.06.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.08.2019, адміністративний позов задоволено:
- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 11.10.2018 № 3899/к «Про звільнення» в частині пунктів першого і другого такого наказу;
- поновлено ОСОБА_1 на посаді головного старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України з 11.10.2018;
- стягнуто з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 132 768,09 грн;
- допущено негайне виконання цього рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України та стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць у розмірі 16 497,81 грн.
- постановою Верховного Суду від 19.12.2019 касаційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково; рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.06.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.08.2019 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
При ухваленні постанови, суд касаційної інстанції виходив з того, що посада позивача належить до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, а тому такий спір не може розглядатись за правилами спрощеного позовного провадження та повинен розглядатись за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.03.2020 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково:
- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України № 3899/к від 11.10.2018 в частині звільнення позивача;
- поновлено позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України або запропонувати рівнозначну посаду. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням, Міністерство юстиції України подало апеляційну скаргу, якій у просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що звільнення позивача було правомірним, а окрім того наразі відсутній предмет спору, оскільки позивача поновлено на роботі.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.12.2020 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.03.2020 скасовано, а провадження по справі закрито.
Постановою Верховного Суду від 14.07.2022 касаційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково; постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.12.2020 скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із того, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі, оскільки позивача було поновлено відповідачем саме на виконання рішень судів у даній справі.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 16. наказом Міністерства юстиції України від 14.03.2018 № 1066/к «Про призначення» ОСОБА_1 з 21.03.2018 було призначено на посаду старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України як переможця конкурсу.
Рішенням Конституційного Суду України від 24.04.2018 № 3-р/2018 визнано такою, що не відповідає Конституції України частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою слідчі органи Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України (правонаступником якого згідно постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.2016 № 343 було визначено Міністерство юстиції).
У зв'язку з цим постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2018 № 597 внесено зміни до пункту 4 Положення про Міністерство юстиції, а саме підпункт 95-16 пункту 4, згідно з яким Міністерство юстиції України, відповідно до покладених на нього завдань забезпечує здійснення оперативно-розшукової діяльності оперативними підрозділами органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби, - виключено.
В.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України 27.07.2018 затвердив зміни до штатного розпису на 2018 рік апарату Міністерства юстиції України, за змістом яких Головне слідче управління виведено зі структури апарату Міністерства разом із посадою старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ.
Позивач 09.08.2018 ознайомився зі змістом письмового попередження про наступне вивільнення із займаної посади (а саме через два місяця з дня ознайомлення з цим попередженням) згідно з пунктом 1 частини першої 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв'язку зі скороченням штату державних службовців Міністерства юстиції України. В тексті зазначеного попередження від 08.08.2018 не було наведено жодних відомостей про наявність чи відсутність рівнозначних (нижчих) вакантних посад для позивача.
Наказом від 11.10.2018 № 3899/к позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України з 11.10.2018, у зв'язку зі скороченням штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», з припиненням державної служби.
Не погодившись з таким рішенням, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що відповідачем не доведено, що при звільненні позивача були враховані вимоги частини першої статті 42 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) щодо переважного права працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці на залишення на роботі, а при рівних умовах продуктивності і кваліфікації - частини другої статті 42 КЗпП.
Водночас судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу, оскільки в судовому засіданні 12.03.2020 представник позивача відмовився від позовних в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, зазначивши, що заробітна плата була стягнута на користь позивача, відповідно до виконавчого листа від 02.07.2019, а відповідачем на підтвердження вказаних обставин до матеріалів справи були долучені меморіальний ордер № 198730676 від 17.07.2019 на суму 16 497,81 грн та № 216441132 від 17.10.2019 на суму 116 270,28 грн.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки доводи та вимоги апеляційної скарги не стосуються рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, у задоволенні яких було відмовлено, то колегія суддів рішення суду у цій частині не переглядає.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII, який набрав чинності 01 травня 2016 року (далі - Закон України «Про державну службу»).
Підстави для припинення державної служби визначені статтею 83 Закону України «Про державну службу», згідно із пунктом 4 частини першої якої державна служба припиняється, за ініціативою суб'єкта призначення.
За приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
За змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Відповідно до частин першої та другої статті 41 Закону України «Про державну службу» державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу:
1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби;
2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.
Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.
Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) установлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пунктом першим частини першої статті 40 КЗпП визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою статті 40 КЗпП визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частина перша статті 42 КЗпП унормовує, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Згідно з положеннями статті 49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Пленум Верховного Суду України в пункті 19 постанови від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами) роз'яснив, що, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Виходячи із системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган при звільненні працівника у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці покладається обов'язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.
За приписами частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов'язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв'язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому, роботодавець зобов'язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільнюється, працював.
Відповідна правова позиція було неодноразово викладена в постановах Верховного Суду від 11.06.2020 в справі № 826/19187/16, від 31.03.2020 в справі № 826/6148/16, від 09.10.2019 в справі №821/595/16 та ін. Така правова позиція викладена також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.09.2018 у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
Обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення (постанови Верховного Суду від 25.07.2019 в справі № 807/3588/14, від 27.05.2020 в справі № 813/1715/16 та ін).
Як свідчать фактичні обставини даної справи, у зв'язку із ухваленням рішення Конституційного Суду України від 24.04.2018 №3-р/2018 відповідачем видано низку наказів про зміни в штатному розписі та скорочення штату працівників Мін'юсту, зокрема, і працівників Головного слідчого управління (на правах департаменту), у якому працював позивач, та скорочено у штатному розписі апарату Мін'юсту посаду позивача.
Отже, у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, а саме зменшення чисельності працівників, ліквідація деяких управлінь і відділів та створення нових.
Разом з тим, як зазначалося, законодавцем встановлено чітку процедуру, що передує звільненню працівника на підставі частини першої статті 40 КЗпП. Не зважаючи на це, одночасно з попередженням про звільнення позивачу не запропоновано жодної із наявних вакантних посад в апараті Мін'юсту. У подальшому позивачу також не запропоновано жодної із вакантних посад в апараті Мін'юста.
Суд першої інстанції вірно відхилив посилання відповідача на те, що вакантні посади позивачу не пропонувалися, в зв'язку із їх відсутністю та відсутністю кваліфікації у позивача на посади, які додатково були введені в штатну чисельність, і посади на які було оголошено конкурс.
Так, х наданих позивачем копій наказів Міністерства юстиції України від 30.07.2018 №2850/к, від 03.08.2018 №2944/К, від 31.08.2018 №3321/к і від 05.09.2018 №3403/к вбачається, що у період з липня по вересень 2018 року відповідачем були оголошені конкурси на зайняття наступних вакантних посад державної служби категорії «В». Відповідно до даних із офіційного сайту Міністерства юстиції вбачається, що до деяких із вакантних посад, окрім вимог до професійної компетентності, були визначені наступні кваліфікаційні вимоги: освіта - вища освіта за освітнім ступенем не нижче молодшого бакалавра, бакалавра у галузі знань «Право», досвід роботи - не потрібно, володіння державної мовою - вільне володіння державною мовою. Також визначені переліки основних та додаткових (необов'язкових) документів, необхідних для участі у конкурсі на такі посади.
У свою чергу, відповідно до наданих відповідачем до матеріалів судової справи копій документів з особової справи позивача, суд встановив, що за освітньою кваліфікацією позивач є юристом, має дипломи спеціаліста за спеціальністю «Правознавство» спеціалізація «слідчо-криміналістична», виданого 2008 року Харківським національним університетом внутрішніх справ, та диплом магістра за спеціальністю «Правознавство», виданий у 2013 році Національною академією внутрішніх справ.
Таким чином, беручи до уваги наявну у позивача освітню кваліфікацію суд вважає, що відповідач міг би запропонувати позивачу у період з 09.08.2018 до дня звільнення останнього вакантні посади, на які були оголошені конкурси.
Ураховуючи, що позивач був повідомлений під підпис про майбутнє звільнення, разом з тим, відповідач не надав належних доказів того, що позивачу пропонували вакантні посади при попередженні про звільнення, а також доказів відмови позивача від подальшого проходження служби та доказів відсутності вакантних посад в цій же установі, які за своєю кваліфікацією може обійняти позивач, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що не дотримано порядку вивільнення працівника.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі на визнання Конституційним Судом України неконституційності створення Головного слідчого управління у структурі Мін'юсту не впливає правильність вирішення цієї справи, оскільки відбулося зменшення чисельності працівників, ліквідація деяких управлінь і відділів та створення нових у структурі Мін'юсту, а не ліквідація юридичної особи. При цьому позивач мав відповідну кваліфікацію, яка відповідала наявним рівнозначним посадам.
Доводи апеляційної скарги щодо неможливості запропонувати позивачу рівнозначну або нижчу посаду у зв'язку з ліквідацією Головного слідчого управління без правонаступництва є хибними, оскільки, як вже зазначалося роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи.
Твердження відповідача про неможливість переведення позивача на іншу посаду без проведення конкурсу також не відповідає приписам частин першої та другої статті 41 Закону України «Про державну службу», яка передбачає можливість переведення державних службовців на рівнозначну або нижчу посаду як в тому самому державному органі, так і в іншому державному органі.
Враховуючи, що посада позивача, яку скорочено, була саме в структурі Мін'юсту, то відповідач повинен був запропонувати рівнозначну посаду, а у разі її відсутності - іншу посаду відповідно до його кваліфікації та досвіду роботи в апараті Мін'юсту.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах викладена в постановах Верховного Суду від 27.08.2020 в справі № 480/4652/18, від 20.01.2021 в справі № 640/18679/18.
Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про порушення приписів статті 5-1, пункту 1 частини другої статті 40 та частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП щодо забезпечення відповідачем гарантованих позивачу прав на сприяння у збереженні роботи та дотримання процедури його вивільнення, а тому рішення суду першої інстанції про скасування оскаржуваного у цій справі наказу Міністерства юстиції України про звільнення позивача є правильним.
Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з'ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов'язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд першої інстанції вірно поновив позивача на попередній посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України.
Посилання скаржника на те, що оскаржуваний наказ ним був скасований, а позивач поновлений на роботі, колегія суддів відхиляє, оскільки як вказав Верховний Суд у даній справі, такі дії були вчинені на виконання судового рішення у даному спорі. З огляду на це, вказані доводи скаржника не можуть бути визнані як такі, що свідчать про відсутність підстав для задоволення позову.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення в частині задоволених позовних вимог.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 34, 243, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.03.2020 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач Є.О. Сорочко
Суддя І.В. Федотов
Суддя А.Ю. Коротких
Повний текст постанови складений 19.09.2022.