7 вересня 2022 року
м. Чернівці
справа № 725/5179/21
провадження №22-ц/822/596/22
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Половінкіна Н. Ю.
суддів Височанської Н.К., Лисака І.Н.
секретаря Тодоряка Г.Д.
з участю представника позивача Лягу Юрія Мірчовича , представника відповідача Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області Карлейчук Марини Володимирівни
учасники справи:
позивач ОСОБА_2
відповідач Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Лягу Юрій Мірчович, на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 травня 2022 року, головуючий у першій інстанції Скуляк І.А.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_2 у серпні 2021 року звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення.
Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_5 .
ОСОБА_5 працював водієм бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги.
Актом спеціального розслідування від 13 травня 2021 року встановлено причинно-наслідковий зв'язок між інфікуванням COVID-19 водія ОСОБА_5 та його смертю.
Вказував, що проживав з батьком ОСОБА_5 на день настання страхового випадку (смерті), вів з ним спільне господарство.
Посилався на право на звернення до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області за отриманням страхової виплати у разі смерті медичного працівника, який був зайнятий у сфері захисту населення від інфекційних хвороб, право на яку поширюється також на водіїв бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги.
Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області на запит адвоката Лягу Ю.М. надано відповідь від 11 червня 2021 року №01-15-1381, за якою водій бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги не має права на отримання страхової виплати, оскільки не є медичним працівником.
Просив встановити юридичний факт, що має юридичне значення, у вигляді права ОСОБА_2 на отримання страхової виплати у 750-кратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , як медичного працівника системи екстреної медичної допомоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 травня 2022 року у позові відмовлено.
Короткий зміст вимог апеляційних скарг
ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 травня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким встановити юридичний факт, що має юридичне значення, у вигляді права ОСОБА_2 на отримання страхової виплати у 750-кратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , як медичного працівника системи екстреної медичної допомоги.
Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги
Вказує на незастосування судом першої інстанції положень абзацу 7 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про екстрену медичну допомогу».
Зазначає, що померлий ОСОБА_5 , працюючи водієм бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги, не був медиком. Проте, законодавець прирівняв посаду водія у праві на страхування до медичних працівників.
Встановлення юридичного факту необхідно для звернення до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області з заявою про отримання одноразових виплат за кошти державного бюджету в разі інвалідності або смерті медика від COVID-19.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відмовляючи у позові ОСОБА_2 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення, суд першої інстанції керувався положеннями «Порядку здійснення страхових виплат у разі захворювання або смерті медичних працівників у зв'язку з інфікуванням гострою респіраторною хворобою COVІD-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, та визначення їх розмірів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року № 498, ст. 74 Основ законодавства України про охорону здоров'я, п.2 ч.2 ст.39 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», та дійшов висновку про відсутність підстав для захисту права ОСОБА_2 на встановлення юридичного факту, що має юридичне значення, права ОСОБА_2 на отримання страхової виплати у 750-кратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, у зв'язку із смертю ОСОБА_5 , як медичного працівника системи екстреної медичної допомоги.
На обгрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив, що водій бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги не є медичним працівником, що не дає ОСОБА_2 права на отримання страхової виплати у разі смерті медичного працівника державних і комунальних закладів охорони здоров'я відповідно до п.2 ч.2 ст.39 Закону України«Про захист населення від інфекційних хвороб».
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення наведеним нормам не відповідає.
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Встановлено, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до актового запису Сторожинецького районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) від 3 березня 2021 року №48.
Актом спеціального розслідування від 13 травня 2021 року встановлено причинно-наслідковий зв'язок між смертю водія виїзної бригади пункту Сторожинець Сторожинецької підстанції Західна станція «Чернівецького обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» ОСОБА_5 із впливом на нього небезпечного шкідливого виробничого фактору контактування з пацієнтами, хворими на COVІD-19 під час виконання його професійних обов'язків.
За довідкою Комінального підприємства «Сторожинецьке житлово-комунальне господарство» від 22 липня 2021 року №1800 ОСОБА_2 зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 по день смерті.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права при прийнятті постанови
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 206/1853/18 (провадження № 61-4205св21) вказано, що «відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту».
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду у п.3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до ст.19 Конституції України, ст.1 ЦПК та з урахуванням положення ч.4 ст.10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом.
За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову
При цьому згідно зі п.5 ч.3 ст.175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.
Відповідно до правил, встановлених п. 3 ч.2 ст.197 ЦПК України, суд заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них.
За змістом абз1, 4 п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.
Предметом позову ОСОБА_2 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є встановлення юридичного факту, що має юридичне значення, у вигляді права ОСОБА_2 на отримання страхової виплати у 750-кратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , як медичного працівника системи екстреної медичної допомоги.
Підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, ОСОБА_2 зазначалося право на звернення до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області за отриманням страхової виплати у разі смерті медичного працівника, який був зайнятий у сфері захисту населення від інфекційних хвороб, право на яку поширюється також на водіїв бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги, відповідь Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області на запит адвоката Лягу Ю.М. від 11 червня 2021 року №01-15-1381, за якою водій бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги не має права на отримання страхової виплати.
За змістом ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не встановлено іншого порядку їх встановлення.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зорустатті 13Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У §145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, держава Україна несе обов'язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі №310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 не звертався до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області з заявою про отримання страхової виплати відповідно до п.2 ч.2 ст.39 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Порядку здійснення страхових виплат у разі захворювання або смерті медичних працівників у зв'язку з інфікуванням гострою респіраторною хворобою COVІD-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, та визначення їх розмірів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року № 498.
Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області на запит адвоката Лягу Ю.М. надано відповідь від 11 червня 2021 року №01-15-1381, за якою водій бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги не має права на отримання страхової виплати, оскільки не є медичним працівником.
За таких обставин, звертаючись до суду, ОСОБА_2 фактично обґрунтовувалася вимога про встановлення факту, що має юридичне значення, не відмовою Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області здійснити виплату, а невизнанням Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області права ОСОБА_2 на страхову виплату.
Отже, вимога ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, пов'язана з доведенням наявності підстав для отримання останнім страхової виплати і не пов'язана з відмовою Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області здійснити страхові виплати.
Відповідь Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області на запит адвоката Лягу Ю.М. від 11 червня 2021 року №01-15-1381, не створює жодних правових наслідків для ОСОБА_2 , не порушує його права чи інтереси.
Ураховуючи наведене спір фактично стосується наявності чи відсутності права ОСОБА_2 на страхову виплату відповідно до п.2 ч.2 ст.39 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Порядку здійснення страхових виплат у разі захворювання або смерті медичних працівників у зв'язку з інфікуванням гострою респіраторною хворобою COVІD-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, та визначення їх розмірів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року № 498.
За таких умов належним способом захисту інтересів ОСОБА_2 є визнання права на страхову виплату (пункт 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).
Саме при вирішенні такого позову ОСОБА_2 буде перевірено в судовому порядку наявність чи відсутність права ОСОБА_2 на страхову виплату відповідно до п.2 ч.2 ст.39 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Порядку здійснення страхових виплат у разі захворювання або смерті медичних працівників у зв'язку з інфікуванням гострою респіраторною хворобою COVІD-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, та визначення їх розмірів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року № 498.
Також з урахуванням підстав та змісту позовних вимог ефективним способом захисту права, яке ОСОБА_2 вважає порушеним, є стягнення страхових виплат.
Обраний ОСОБА_2 спосіб захисту права шляхом подання позову про встановлення факту, що має юридичне значення, сам по собі не сприяє ефективному поновленню права ОСОБА_2 на страхову виплату.
Так, ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначалося, що встановлення юридичного факту необхідно для звернення до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Чернівецькій області з заявою про отримання одноразових виплат за кошти державного бюджету в разі інвалідності або смерті медика від COVID-19.
З огляду на викладене ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовом про встановлення факту, що має юридичне значення, просив застосувати неналежний спосіб захисту.
У такому разі суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для захисту права ОСОБА_2 у обраний ним спосіб шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, на порушення норм матеріального права.
Тому апеляційний суд не перевіряє доводи ОСОБА_2 , на які є посилання в апеляційній скарзі, щодо незастосування судом першої інстанції положень абзацу 7 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення ОСОБА_2 до суду щодо застосування належного способу захисту.
Подібний висновок зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Згідно із п.4 ч.1ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ураховуючи, що судом першої інстанції ухвалено правильне по суті рішення про відмову у позові ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині з підстав, передбачених п.4 ч.1ст.376 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
Зважаючи на висновок про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, яким у позові ОСОБА_2 відмовлено, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покладаються на ОСОБА_2 .
Керуючись п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Лягу Юрій Мірчович, задовольнити частково.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 травня 2022 року змінити в мотивувальній частині, виклавши в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення 20 вересня 2022 року.
Головуючий Н.Ю. Половінкіна
Судді Н.К.Височанська
І.Н. Лисак