21 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 640/1552/20
адміністративне провадження № К/990/24112/22
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шевцової Н.В., перевірив касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2022 року у справі № 640/1552/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернуся в суд з позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України, її правонаступника Офісу Генерального прокурора, щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні та щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги до дня фактичного розрахунку;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у розмірі: 48072 грн 50 коп;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги до дня фактичного розрахунку, який станом на 30 квітня 2020 року становить: 201904 грн 50 коп.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
09 вересня 2020 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції і ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив повністю.
Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати вихідної допомоги позивачу та щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у сумі: 48072 грн 50 коп.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги з 24 грудня 2019 року до дня фактичного розрахунку, який станом на 09 вересня 2020 року становить: 579105 грн 87 коп.
Надалі Верховний Суд постановою від 30 листопада 2021 року скасував постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2020 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні позивача, а справу в цій частині направив на новий розгляд до апеляційного суду. У іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2020 року залишено без змін.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 25 січня 2022 року скасував рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги і прийняв в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги в цій частині задоволено частково.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги з 24 грудня 2019 року до 09 вересня 2020 року (день ухвалення судового рішення про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідної допомоги у зв'язку зі звільненням) у розмірі: 240362,50 грн.
На зазначену постанову суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 подано касаційну скаргу, яку зареєстровано у Верховному Суді 05 вересня 2022 року.
Згідно з частиною першою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, Верховний Суд вважає зазначити наступне.
Позивачем зазначено, що касаційна скарга подана на підставі пунктів 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Покликаючись на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, заявник касаційної скарги зазначає, що є необхідність відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме статті 117 КЗпП України стосовно можливості зменшення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні за відсутності у відповідача на це волевиявлення направленого на застосування судом такого зменшення, викладеного у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі №806/2473/18, від 08 листопада 2018 року у справі №821/2148/16, від 30 квітня 2020 року у справі №805/4458/17-а та Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.
Необхідно зауважити, що у разі оскаржень рішень судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник в касаційній скарзі повинен навести обґрунтовані та переконливі аргументи, які слугували б підставою для висновків про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Суд зауважує, що Верховним Судом сформовано сталу практику щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, зокрема, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 наведено правову позицію, за якою, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц вказано, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (п.71-72). Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків (п.77-78). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково (п.91-92).
У касаційній скарзі позивачем не зазначено належного обґрунтування необхідності відступлення від правового висновку, застосованого до спірних правовідносин, викладеного у вказаних постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, у касаційній скарзі відсутні доводи на спростування мотивів, з яких виходив суд апеляційної інстанції.
Доводи позивача, що зменшення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні можливе лише за наявності у відповідача на це волевиявлення направленого на застосування судом такого зменшення, є необґрунтованими, оскільки у наведених постановах Верховного Суду така правова позиція не викладена, отже підстави відступу від неї у цій справі відсутні.
Отже, вказані доводи та аргументи заявника зводяться до довільного тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів та неповного з'ясування обставин справи судом апеляційної інстанцій, що виключає можливість його перегляду з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України, тому посилання скаржника на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, є безпідставними.
Таким чином, за встановлених обставин, Суд дійшов висновку, що скаржником не доведено наявності підстави для відкриття касаційного провадження, визначеної пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
Крім того, позивачем у касаційній скарзі також зазначено, що вона подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
На обґрунтування зазначеної підстави оскарження судових рішень, позивач вказує, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми права у невід'ємній сукупності та взаємозв'язку статті 13 ЦК України, статті 117 КЗпП України та статей 8, 9, 44, 47, 77, 304 КАС України, статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Суд зазначає, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судом апеляційної інстанції, висновок щодо правильного застосування якої ще не сформульовано Верховним Судом; 2) висновок апеляційного суду, який на переконання скаржника є неправильним; 3) у чому полягає помилка суду при застосуванні відповідної норми права; 4) як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися. При цьому, зазначені скаржником норми права, які на його переконання неправильно застосовано судами, повинні врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо їх застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову та/або заперечень сторін (наприклад, з точки зору порушення їх позивачем/відповідачем).
Крім того, Судом установлено, що відповідач уже подавав касаційні скарги з визначенням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 328 КАС України, які ухвалами Верховного Суду від 20 липня 2022 року (К/990/16603/22), від 22 серпня 2022 року (К/990/21320/2), повернуті особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України та надано вичерпні роз'яснення щодо вимог, яким має відповідати касаційна скарга в частині визначення підстави, передбаченою пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
У касаційній скарзі поданій втретє позивач вкотре фактично викладає обставини справи та цитує норми КАС України та загальні норми законодавства. В цілому, доводи касаційної скарги зводяться до опису встановлених судами у цій справі обставин та доводів про надання їм неправильної, на думку скаржника, правової оцінки, що суперечить правовому змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Зазначене дає підстави для висновку, що у касаційній скарзі формально зазначено про відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування норм права, а доводи скарги, наведені безвідносно до предмета спору та висновків апеляційного суду.
Отже, подаючи касаційну скаргу втретє скаржником так і не викладено підстави для касаційного оскарження судових рішень, визначеної пунктом 3 частини другої статті 328 КАС України, а подана касаційна скарга позивача містить цитування нормативно-правових актів, виклад обставини справи, посилання на постанови Верховного Суду, незгоду з рішенням суду апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Інші доводи та аргументи заявника зводяться до тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів та неповного з'ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість його перегляду з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України.
Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права.
Таким чином, межі касаційного перегляду судових рішень обмежено підставами, на яких подається касаційна скарга, викладеними скаржником, та зазначеними в ухвалі суду підставами для відкриття касаційного провадження.
Пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України встановлено, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, зокрема якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Враховуючи приписи пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України, та не викладення відповідачем підстав для касаційного оскарження судових рішень у даній справі, визначених пунктами 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України, тому касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтею 248, пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України, Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2022 року у справі № 640/1552/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - повернути особі, яка її подала.
Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Н. В. Шевцова