Житомирський апеляційний суд
Справа №295/11036/21 Головуючий у 1-й інст. Кузнєцов Д. В.
Категорія 66 Доповідач Коломієць О. С.
12 вересня 2022 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Шевчук А.М., Талько О.Б.
з участю секретаря
судового засідання Франчука В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/11036/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в особі законного представника ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради, Управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради, про усунення порушень прав власника шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням
за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 травня 2022 року, яке ухвалено суддею Кузнєцовим Д.В.
встановив:
У серпні 2021 року позивач звернулася до суду із вказаним позовом, на обґрунтування якого зазначила, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .
20 січня 2020 року між позивачем та її сином - ОСОБА_4 був укладений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував вищевказану квартиру позивачу.
Стверджує, що у даній квартирі зареєстровані відповідач по справі - ОСОБА_2 із 30.01.2020 року та її малолітній син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач зазначає, що ОСОБА_2 була зареєстрована без її згоди у квартирі, ніякого відношення до даного житла немає, оскільки не є членом її сім'ї, речей у квартирі немає, оплату за комунальні послуги не проводить.
З урахуванням вищевикладеного, просила усунути порушення її прав власника шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням ОСОБА_2 разом із її сином ОСОБА_3 , оскільки вони не проживають понад один рік у даній квартирі без поважних причин.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 16 травня 2022 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 454 грн. 00 коп.
Не погодившись із вказаним рішення суду, позивач і відповідач подали апеляційні скарги.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати частково, ухваливши нове, яким визнати малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою, в решті рішення суду залишити без змін. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом не були взяті до уваги всі подані докази, а саме, що відповідач - ОСОБА_2 особисто підтвердила, що у квартирі проживала лише 1-1,5 місяця, із березня 2020 року до квартири не поверталася. Забравши всі речі переїхала і проживає на даний час у своєї матері за адресою: АДРЕСА_3 . Факт не проживання у даній квартирі підтвердили допитані у судовому засіданні свідки. Відповідач не заперечувала про визнання її такою, що втратила право на користування квартирою, але просила залишити зареєстрованим в житлі її сина. Позивач вважає, що оскільки відповідач ОСОБА_2 разом із малолітнім сином не проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , а проживає за іншою адресою, то правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог щодо визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житлом у суду не було.
Відповідач ОСОБА_2 не погодившись із рішення суду також подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову за безпідставністю. В обґрунтування скарги, відповідач зазначає, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог про визнання її, такою, що втратила право користування житлом, судом не встановлено факт не проживання у даній квартирі більше одного року, як передбачено статтею 405 ЦК України. Зазначає, що проживала у даній квартирі у період шлюбу із ОСОБА_5 (сином позивача) і була зареєстрована в помешканні із 03.10.2019 року, що підтверджується довідкою про зареєстрованих осіб, її син - ОСОБА_3 був зареєстрований у квартирі 30.01.2021 р. Проте обставина того, що власником квартири на той час був вже не ОСОБА_4 , а його мати - ОСОБА_1 , не була їй відома, що і стало причиною сварок у сім'ї та призвело до розлучення із ОСОБА_4 . Відповідач звертає увагу, що вона жодним чином позовних вимог не визнавала та просила відмовити у задоволенні позову повністю.
Позивач - ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу відповідача - ОСОБА_2 , в якому зазначає, що судом винесено законне та обґрунтоване рішення, в частині визнання відповідача такою, що втратила право на користування квартирою, просила відхилити апеляційну скаргу.
Інші учасники справи правомподати відзиви на апеляційні скарги не скористалися.
Представник позивача - адвокат Денисенко М.В. у судовому засіданні доводи апеляційної скарги позивача підтримала, просила її задовільнити, апеляційну скаргу відповідача не визнала, просила відмовити у задоволенні.
Відповідач та інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від представників третіх осіб до суду надійшли заяви про розгляд справи без їх участі. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає до задоволення із наступних підстав.
Так судом під час розгляду справи встановлено, що 20 січня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_4 (син) подарував, а ОСОБА_1 (мати) отримала у власність дану квартиру (а.с.5-7).
Відповідно до витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20.01.2020 року, право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири №97 від 20.01.2020 року (а.с.8).
У шлюбі ОСОБА_2 із ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с.12).
Відповідно до рішення Богунського районного суду м. Житомира від 14 червня 2021 року шлюб, зареєстрований 23.06.2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 - розірвано (а.с.16).
У квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 з 03 жовтня 2019 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 30 січня 2020 року, що слідує із довідок про реєстрацію місця проживання №10-14/24208 від 03.10.2019 року та №10-14/4605 від 30.01.2020 року, виданих Управлінням ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради (а.с.60, 62). Також це підтверджується довідкою №12 від 19.01.2022 року, яка видана ПП «ЖРЕП №8» позивачу ОСОБА_1 (а.с.67).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 з початку весни 2020 року не проживає у спірній квартирі без поважних причин, а тому визнання її такою що втратила право користування квартирою, є пропорційним заходом по відношенню до необхідності захисту права користування житлом відповідача. Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою, суд виходив з того, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування житлом.
Повністю з такими висновками суду погодитись неможливо виходячи з наступного.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Відповідно до ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
На підставі статей 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Позивач ОСОБА_1 звертаючись до суду з даним позовом, посилалася на неможливість належним чином розпорядження своїм майном (неможливість оформлення субсидії), оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані, але не проживають, чим чинять позивачу перешкоди у здійсненні нею своїх прав.
Однак у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім членом (колишнім членом) сім'ї, а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, в порушення вказаних вимог процесуального права не звернув увагу, що саме позивачем не надано належних доказів факту не проживання відповідача - ОСОБА_2 та її сина - ОСОБА_3 у квартирі більше одного року без поважних причин, що є її процесуальним обов'язком відповідно до ст. 81 ЦПК України.
Крім того, під час розгляду справи було встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є колишньою дружиною сина позивача та з поважних причин разом з малолітнім сином ОСОБА_3 не проживає у спірному помешканні, оскільки змушена була переїхати до іншого місця проживання через сварки, які виникали з колишнім чоловіком через відчуження останнім спірної квартири своїй матері ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала висновок про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Разом з тим, позивачем у даній справі не надано суду жодних доказів щодо порушення відповідачем її прав та законних інтересів.
Таким чином, з урахуванням тих обставин, що позивачем не було доведено під час розгляду справи відсутність без поважних причин відповідача у спірній квартирі, наявність у неї іншого житла, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Однак, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житлом виходячи з наступного.
Згідно з частинами першою та четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Таким чином, оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, висновок районного суду про те, що сам факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом є вірним.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, який у матеріалах справи відсутній.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірною квартирою.
Таким чином, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, призвело до ухвалення у справі незаконного рішення, а тому останнє в частині задоволення позову підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову в задоволенні вимог до ОСОБА_2 з вищевказаних підстав.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1362,00 грн.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 травня 2022 року в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та розподілу судових витрат скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні вказаних вимог до ОСОБА_2 .
В решті рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1362,00 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 19 вересня 2022 року.
Головуючий Судді