Україна
Донецький окружний адміністративний суд
14 вересня 2022 року Справа№200/14335/21
Донецький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Кравченко Т.О.,
розглянув в порядку загального позовного провадження в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
26 жовтня 2021 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в області), надісланий на адресу суду 23 жовтня 2021 року, в якому позивач просила:
- визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ в області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2016 року;
- зобов'язати ГУ ПФУ в області поновити нарахування та виплату пенсії з 01 квітня 2016 року та виплатити заборгованість з пенсії.
Заяви, клопотання учасників справи. Процесуальні дії у справі.
02 листопада 2021 року суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви та відкриття провадження в адміністративній справі; вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні); встановив строк для подання відзиву на позовну заяву; витребував у відповідача докази.
Цією ж ухвалою суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору; задовольнив її заяву про відстрочення сплати судового збору та відстрочив сплату судового збору за подання позовної заяви в сумі 908,00 грн - до ухвалення судового рішення у справі.
Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі сторони повідомлені в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Станом на 02 грудня 2021 року відповідач ухвалу від 23 жовтня 2021 року в частині витребування доказів не виконав, відповідні документи суду не надав.
Як наслідок, 02 грудня 2021 року суд постановив ухвалу про розгляд справи в порядку загального позовного провадження; продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів з дня закінчення шістдесятиденного строку, визначеного ч. 4 ст. 173 КАС; призначив підготовче засідання; повторно витребував у відповідача докази.
24 червня 2022 року суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.
У зв'язку з відсутністю можливості проводити судове засідання за участю сторін (їх представників) через існування загрози життю та здоров'ю учасників справи та працівників суду внаслідок триваючої широкомасштабної військової агресії Російської Федерації, яка слугувала підставою для введення в Україні з 24 лютого 2022 року 05 години 30 хвилин воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України про введення воєнного стану», суд запропонувати сторонам у разі відсутності заперечень подати заяви про розгляд заяви без їх участі (без участі їх представників) в письмовому провадженні.
Роз'яснив сторонам, що заяви, клопотання, докази тощо можуть бути подані засобами електронного зв'язку на електронну пошту суду або через підсистему ЄСІТС «Електронний суд».
Позивач у позовній заяві зазначив, що просить розглядати справу без його участі та без участі його представника.
Представник позивача подав заяву про розгляд справ за його відсутності та за відсутності позивача в порядку письмового провадження.
Від відповідача заява про можливість розгляду справи без участі його представника в письмовому провадженні до суду не надходила.
Станом на 06 вересня 2022 року широкомасштабна військова агресія Російської Федерації проти України триває, а строк дії воєнного стану продовжений Указом Президента України від 12 серпня 2022 року № 573/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 02 серпня 2022 року № 679-р «Про проведення обов'язкової евакуації населення Донецької області» проводиться обов'язкова евакуація населення Донецької області.
Через існування загрози життю та здоров'ю учасників справи та працівників суду проводити судові засіданні в приміщенні суду за адресою: АДРЕСА_1 , наразі неможливо.
В період дії воєнного стану тимчасово Донецький окружний адміністративний суд відновив проведення судових засідань в приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
У зв'язку з цим 06 вересня 2022 року суд постановив ухвалу, якою призначив судове засідання для розгляду справи по суті на 14 вересня 2022 року об 11 годині 00 хвилин в приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду за адресою: 49089, м. Дніпро, вул. Академіка Янгеля, буд. 4.
Про дату, час і місце проведення судового засідання сторони повідомлені в порядку, визначеному КАС.
Сторони явку своїх представників в судове засідання не забезпечили.
У зв'язку з цим на підставі ч. 9 ст. 205 КАС справа розглянута в письмовому провадженні за наявними в ній матеріалами.
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначила, що вона перебуває на обліку в ГУ ПФУ в області як отримувач пенсії по інвалідності.
Позивач вказує на те, що з квітня 2016 року пенсійний орган припинив виплачувати пенсію з підстав, що не передбачені ст. 49 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058).
Позивач вважає такі рішення, дії (бездіяльність) відповідача протиправними і такими, що порушують її право на пенсійне забезпечення, а тому звернулася до суду з цим позовом.
В обґрунтування своїх вимог вона покликається на норми ст. 46 Конституції України, ст. ст. 8, 49 Закону № 1058 та зазначає, що припинення виплати пенсії можливе лише на підставі відповідного рішення, прийнятого органом Пенсійного фонду України або судом, і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону № 1058.
Вказує на те, що право на отримання пенсії гарантоване Конституцією України, а суми пенсії є її власністю.
Просить задовольнити позов.
Відповідач позов не визнав надав відзив на позовну заяву.
Стверджує, що у спірних правовідносинах органи Пенсійного фонду діяли в межах повноважень, в порядку та у спосіб, що визначені законодавством.
Доводить, що оскільки позивач є внутрішньо переміщеною особою, виплата пенсії має здійснюватися із застосуванням норм Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», постанов Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», від 22 серпня 2018 року № 649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду», від 18 лютого 2016 року № 136 «Про затвердження Порядку здійснення верифікації та моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат» та інших нормативно-правових актів, які регламентують порядок здійснення соціальних та пенсійних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Відповідач зазначає, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в області як внутрішньо переміщена особа та отримує пенсію по інвалідності відповідно до Закону № 1058.
З квітня 2016 року ОСОБА_1 припинена виплата пенсії за результатами електронного інформаційного обміну інформацією щодо внутрішньо переміщених осіб, отриманої від управління соціального захисту населення, до з'ясування фактичного місяця проживання.
Після припинення нарахування і виплати пенсії ОСОБА_1 до органів Пенсійного фонду України з заявою про поновлення виплати пенсії не звертався.
Крім того, відповідач наголошує, що виплата пенсій за минулий період здійснюється відповідно до Порядку виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), не виплачених за період до місяця відновлення їх виплати, внутрішньо переміщеним особам, які відмовилися відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно прозивають на контрольованій Україною території, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2021 року № 1165 (далі - Порядок № 1165).
Просить відмовити в позові.
Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Докази відхилені судом, та мотиви їх відхилення.
На виконання вимог ст. 90 КАС суд оцінив докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні; оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, виходячи з того, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 77 КАС кожна особа повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
За правилами абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З'ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що встановлено на підставі паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 .
З 12 березня 1993 року постійне місце проживання позивача зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 , про що свідчить штамп про реєстрацію місця проживання, проставлений в паспорті.
У зв'язку з проведенням бойових дій та тимчасовою окупацією її населеного пункту позивач перемістилася на підконтрольну органам державної влади України територію та набула статус внутрішньо переміщеної особи. Довіку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи позивач суду не надала. Однак про те, що позивач набула такий статус, свідчить лист ГУ ПФУ в області від 08 жовтня 2021 року № 0500-1502-8/82872. Про цю обставину відповідач також зазначає у відзиві на позовну заяву.
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (ідентифікаційний код: 13486010) зареєстроване як юридична особа, про що свідчать відомості Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР).
ОСОБА_1 як особі з інвалідністю ІІ групи довічно призначена пенсія по інвалідності з 15 березня 1995 року, про що свідчить довідка Управління Пенсійного фонду України в Совєтському районі м. Макіївки Донецької області, видана на підставі пенсійної справи № 140461/44 замість пенсійного посвідчення.
Ухвалами від 02 листопада 2021 року та від 02 грудня 2021 року суд витребував у відповідача докази перебування ОСОБА_1 на обліку в ГУ ПФУ в області на час розгляду справи; пенсійну справу ОСОБА_1 з усіма наявними в ній матеріалами; рішення (інший розпорядчий акт) про припинення (призупинення) виплати позивачу пенсії та документи, що слугували підставою для його прийняття (якщо таке приймалося); рішення (інший розпорядчий документ) про відновлення виплати пенсії позивачу та документи, що слугували підставою для його прийняття (якщо таке приймалося); довідку про нараховану та фактично виплачену позивачу пенсію; відомості ІКІС ПФУ: Підсистема «Призначення та виплати пенсії» щодо нарахування та виплати пенсії позивачу.
Витребувані докази відповідач суду не надав, а тому справа розглянута за наявними у ній матеріалами.
З 01 січня 2015 року позивач перебуває на обліку в ГУ ПФУ в області як отримувач пенсії - внутрішньо переміщена особа, де отримувала пенсію по інвалідності.
Виплата пенсії позивачу була відновлена.
З 01 квітня 2016 року виплата пенсії ОСОБА_1 була призупинена на підставі ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» у зв'язку з отриманням інформації, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що особа повернулася до покинутого місяця постійного проживання, або особою подані документи, що містять недостовірні відомості для призначення (відновлення, продовження виплати) пенсії.
Ці обставини встановлені судом на підставі інформації, викладеної в листі ГУ ПФУ в області від 08 жовтня 2021 року № 0500-1502-8/82872, який є відповіддю на адвокатський запит представника позивача від 27 вересня 2021 року.
Відомості ІКІС ПФУ: Підсистема «Призначення та виплати пенсії» пенсійний орган не надав, в письмових поясненнях від 23 лютого 2022 року № 0500-2206-7/34211 зазначив, що пенсійна справа ОСОБА_1 знаходиться в статусі «призупинена», нарахування пенсії не проводилось у зв'язку з не підтвердженням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Докази звернення ОСОБА_1 до органів Пенсійного фонду України з заявою про поновлення виплати пенсії після квітня 2016 року суду не надані.
Докази поновлення пенсійних виплат, рівно як і докази виплати ОСОБА_1 пенсії по інвалідності після квітня 2016 року, суду не надані.
Будь-які інші докази щодо предмета доказування учасники справи не надали.
Норми права, які застосував суд, мотиви їх застосування.
Ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що, крім іншого, включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
П. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України установлено, що виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
В преамбулі до Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058) зазначено, що цей Закон визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
Законодавство про пенсійне забезпечення в Україні визначено ст. 4 Закону № 1058.
Згідно з ч. 3 ст. 4 Закону № 1058 види пенсійного забезпечення, умови норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення.
Ст. 5 Закону № 1058 визначає сферу дії цього Закону.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 1058 цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 5 Закону № 1058 порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням визначається виключно цим Законом.
Законодавче визначення умов і порядку здійснення загальнообов'язкового державного пенсійного страхування є одним з його принципів (ч. 1 ст. 7 Закону №1058).
Право громадян України на отримання пенсійних виплат передбачено ст. 8 Закону № 1058.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 1058 в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Виплата пенсії регламентована ст. 47 Закону № 1058.
Ч. 1 ст. 47 Закону № 1058 установлено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Припинення та поновлення виплати пенсій регламентовано нормами ст. 49 Закону № 1058.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону № 1058 виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч. 2 ст. 49 Закону № 1058 поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Отже, припинення виплати пенсії можливе лише за наявності підстав, вичерпний перелік яких визначений ч. 1 ст. 49 Закону № 1058, за рішенням територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду.
03 травня 2018 року Верховний Суд прийняв рішення у зразковій справі № 805/402/18-а про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі, яке набрало законної сили 04 вересня 2018 року.
Ухвалюючи рішення за результатами розгляду зразкової адміністративної справи № 805/402/18-а, Верховний Суд вказав на такі сутнісні характеристики:
1) Ознаки типових справ:
Верховний Суд дійшов висновку, що в контексті цієї зразкової адміністративної справи ознаками типових, визначених п. 21 ч. 1 ст. 4 КАС справ, є такі:
1) позивач у цій категорії справ є пенсіонер, якому/якій призначено пенсію згідно із Законом України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058), та який/яка є внутрішньо переміщеною особою;
2) відповідачем є територіальний орган Пенсійного фонду України, на пенсійному обліку якого перебуває позивач;
3) спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (у зв'язку з припиненням територіальними органами Пенсійного фонду України виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам з підстав, які не передбачені п. п. 1, 3-5 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058);
4) позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (по-різному висловлені, але однакові по суті: визнати неправомірними дії щодо припинення виплати пенсії та зобов'язати відповідача відновити виплату пенсії).
2) Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права.
Висновки Верховного Суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах, в яких позивач: 1) є громадянином України; 2) має статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи; 3) є пенсіонером та отримує пенсію, призначену відповідно до Закону № 1058.
Поновлення виплати пенсії потребує здійснення додаткових дій позивачем.
Відповідач право позивача на отримання пенсії не заперечує.
3) Обставини, які виключають типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм.
Висновки Верховного Суду в цій зразковій справі не підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення пенсіонерів, яким призначено пенсію згідно із Законом № 1058 та які є внутрішньо переміщеними особами, якщо нарахування та виплату пенсії їм припинено за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України з підстав, які передбачені п. п. 1, 3-5 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058 в редакції на день прийняття цього рішення.
Взявши до уваги склад учасників спірних правовідносин, підстави та предмет спору, а також встановлені фактичні обставини, суд дійшов висновку, що справа, яка розглядається, відповідає ознакам типової справи, викладеним у рішенні Верхового Суду у зразковій справі № 805/402/18-а.
Особливості провадження у типовій справі передбачені ст. 291 КАС.
Відповідно до ч. 3 ст. 291 КАС при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верхового Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Таким чином, при розгляді цієї справи суд враховує висновки Верховного Суду у зразковій справі № 805/402/18-а та керується наведеними нижче правовими нормами.
Ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Пічкур проти України», № 10441/06, §§ 51, 54, рішення від 07 листопада 2013 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. За наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу.
У справі «Суханов та Ільченко проти України», №№ 68385/10, 71378/10, §§ 52, 30-31, 53, рішення від 26 червня 2014 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Суд зазначив, що ст. 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою».
Щодо соціальних виплат, ст. 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію ст. 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам.
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом ст. 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар.
У справі «Щокін проти України», №№ 23759/03, 37943/06, § 50, рішення від 14 жовтня 2010 року, Європейський суд з прав людини вказав, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.
Європейська соціальна хартія (переглянута), вчинена 03 травня 1996 року та ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.
Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи, зокрема, як право кожної особи похилого віку на соціальний захист (Частина І, п. 23).
У передмові до Керівних принципів з питання переміщення осіб всередині країни Організації Об'єднаних Націй (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2), яка визначає сферу охоплення та мету принципів, визначено, що для цілей цих Принципів внутрішньо переміщеними особами вважаються особи або групи осіб, яких змусили покинути свої будинки або звичні місця проживання, зокрема в результаті або щоб уникнути негативних наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, і які не перетинали міжнародно визнаних державних кордонів.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Облік внутрішньо переміщених осіб регламентований ст. 4 Закону № 1706.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 1706 факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Ст. 7 Закону № 1706 установлено, що Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Висновки суду за по суті позовних вимог.
Позивач є внутрішньо переміщеною особою, перебуває на обліку у відповідача як отримувач пенсії, виплату якої безпідставно припинено з квітня 2016 року.
Отже, суть спору полягає у протиправній, на думку позивача, бездіяльності відповідача щодо невиплати виплати пенсії.
Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи, суд вважає, що для вирішення спору необхідно з'ясувати належність виконання відповідачем повноважень щодо здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі та відповідність оскаржуваних дій відповідача ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КАС.
З приводу статусу внутрішньо переміщеної особи суд зазначає наступне.
Статус внутрішньо переміщеної особи не визначений у жодному міжнародному договорі, за яким Україна мала б зобов'язання. Поняття внутрішньо переміщеної особи міститься в рекомендаційному акті Організації Об'єднаних Націй «Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині країни» (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998)).
Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним правом міститься у ст. 1 Закону № 1706, який набрав чинності 22 листопада 2014 року.
Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка: перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.
Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.
Суд зауважує, що Закон № 1706 спрямований на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, а не на звуження їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в Законі № 1058.
Стосовно механізму виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам суд відзначає таке.
П. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», (у редакції, чинній на час припинення виплати пенсії позивачу) встановлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком № 509.
Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, здійснюється в установах публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України».
Отже, умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ «Державний ощадний банк».
З приводу права на пенсійне забезпечення в Україні суд зазначає наступне.
Право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у старості, гарантоване громадянам України ч. 1 ст. 46 Конституції України.
Європейська соціальна хартія (переглянута) визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. За цим Україна має міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами «досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися» права та принципи, що закріплені у Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Ч. 1 ст. 49 Закону № 1058 визначений перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.
Цей перелік є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом (п. 5 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058).
Суд встановив, що виплата пенсії ОСОБА_1 припинена з квітня 2016 року у зв'язку з не підтвердженням фактичного місця проживання.
Водночас Закон № 1058 не передбачає такої підстави для припинення виплати пенсії.
Конституційний Суд України у Рішенні № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У справі «Пічкур проти України», № 10441/06, § 54, рішення від 07 листопада 2013 року, Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю у поводженні, яка порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу.
Таким чином, у рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Відповідач не довів наявність підстав для припинення пенсійних виплат, що визначені ст. 49 Закону № 1058.
До того ж, як свідчить аналіз положень Закону № 1058, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.
При цьому згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону № 1058 зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Суд зазначає, що не підтвердження фактичного місця проживання, скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи чи відсутність на підконтрольній території понад 60 днів не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а постанови Кабінету Міністрів України, на які покликається відповідач, є підзаконними нормативно-правовими актами, які обмежують встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.
У цьому випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера на відміну від інших громадян України здійснення додаткових дій, не передбачених законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без законних на те підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі «Суханов та Ільченко проти України», №№ 68385/10, 71378/10, § 25, рішення від 26 червня 2014 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі «Щокін проти України», №№ 23759/03, 37943/06, § 33, рішення від 14 жовтня 2010 року, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.
Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
З огляду на викладене суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058, а з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.
При цьому суд зазначає, що постанови Кабінету Міністрів України є підзаконними нормативно-правовими актами, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлені нормативно-правовими актами, що мають вищу юридичну силу.
Так, відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Ч. ч. 1-2 ст. 49 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові до виконання акти - постанови і розпорядження.
Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видають у формі постанов Кабінету Міністрів України.
Ст. 75 Конституції України установлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
Прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України (п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України).
В абз. 2 п. 1 резолютивної частини рішення від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 Конституційний Суд України зазначив, що визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що право приймати закони та вносити до них зміни належить виключно Верховній Раді України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам; закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; постанови Кабінету Міністрів України за своєю юридичною силою є підзаконними нормативно-правовими актами, приймаються на основі та на виконання Конституції та законів України.
Ні Конституція України, ні Закон № 1058, не передбачають можливості припинення виплати пенсії з підстав, що визначені постановами Кабінету Міністрів України.
П. 15 Порядку № 365 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365» установлено, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Проте, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 червня 2019 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року, у справі № 640/18720/18 визнано протиправними та нечинними підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365» в частині, що стосується сум невиплачених пенсій.
Порядок виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), не виплачених за період до місяця відновлення їх виплати, внутрішньо переміщеним особам, які відмовилися відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно прозивають на контрольованій Україною території, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2021 року № 1165 (далі - Порядок № 1165).
Відповідно до п. 1 Порядку № 1165 цим Порядком визначено механізм виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) з урахуванням надбавок, підвищень, компенсації втрати частини доходу, грошової допомоги та інших пов'язаних із ними виплат, які не виплачено за період до місяця відновлення їх виплати (далі - пенсійні виплати за минулий період) внутрішньо переміщеним особам та особам, які відмовилися відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону № 1706 від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на контрольованій Україною території, в тому числі недоотриманої пенсії у зв'язку із смертю пенсіонера з числа внутрішньо переміщених осіб та осіб, які проживали на тимчасово окупованій території України і не були взяті на облік як внутрішньо переміщені особи на контрольованій Україною території, відповідно до ст. 52 Закону № 1058 та ст. 61 Закону № 2262 (далі - отримувачі).
Пенсійні виплати за минулий період, у тому числі нараховані на виконання рішень суду, що набрали законної сили, проводяться отримувачам за окремою програмою, передбаченою в бюджеті Пенсійного фонду України на відповідну мету, за рахунок коштів державного бюджету України на відповідний рік.
Згідно з п. 2 Порядку № 1165 облік сум пенсійних виплат за минулий період ведеться територіальними органами Пенсійного фонду України, в яких особи перебувають на обліку як одержувачі пенсій, в базах даних одержувачів пенсій (електронних пенсійних справах) на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду України про відновлення виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), а також про виплату недоотриманої пенсії у зв'язку із смертю пенсіонера з числа внутрішньо переміщених осіб або осіб, які проживали на тимчасово окупованій території України і не були взяті на облік як внутрішньо переміщені особи на контрольованій Україною території (за наявності нарахованих сум, що підлягають виплаті за період до місяця відновлення виплати пенсій або до місяця смерті особи) (далі - рішення), та у cформованому на їх підставі переліку отримувачів виплат за минулий період (далі - перелік отримувачів).
Відповідно до п. 3 Порядку № 1165 наказом керівника територіального органу Пенсійного фонду України визначаються не менше ніж дві відповідальні особи, які ведуть облік рішень (далі - відповідальна особа). Відповідальні особи визначаються із числа працівників, які згідно з розподілом службових повноважень мають право доступу до автоматизованих засобів і баз даних обробки пенсійної документації (електронних пенсійних справ).
Якщо на дату внесення інформації до переліку отримувачів одержувач пенсії перебуває на обліку в іншому територіальному органі Пенсійного фонду України, інформацію до переліку отримувачів вносить відповідальна особа такого органу з урахуванням матеріалів пенсійної справи одержувача пенсії, в тому числі наявного в ній рішення.
П. 4 Порядку № 1165 передбачено, що пенсійні виплати за минулий період згідно з цим Порядком проводяться щомісяця отримувачам, яких включено до переліку станом на 1 січня відповідного року. На забезпечення пенсійних виплат за минулий період щомісяця спрямовується частина бюджетних призначень, передбачених абз. 2 п. 1 цього Порядку, відповідно до бюджетного розпису.
Розмір пенсійної виплати за минулий період отримувачам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, визначається в сумі, що відповідає розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому законом на 1 січня календарного року, в якому здійснюється пенсійна виплата за минулий період, але не може бути більшим від належної до виплати отримувачу суми, що обліковується в переліку отримувачів.
У разі недостатності бюджетних призначень для забезпечення пенсійної виплати за минулий період у розмірі, передбаченому абзацом другим цього пункту, виплата проводиться в сумі, що визначається пропорційно виділеним на пенсійні виплати за минулий період бюджетним призначенням, але не більшій належної до виплати суми, що обліковується в переліку отримувачів.
За результатами виконання бюджету Пенсійного фонду України за дев'ять місяців відповідного року зазначений в абзаці другому цього пункту розмір пенсійної виплати за минулий період може бути збільшений пропорційно залишку бюджетних призначень, але не може перевищувати належної до виплати суми, що обліковується в переліку отримувачів.
Відповідно до п. 5 Порядку № 1165 кошти для проведення пенсійних виплат за минулий період включаються до плану-графіка поденного фінансування виплати пенсій і видатків на утримання апарату Пенсійного фонду України, передбаченого Порядком покриття тимчасових касових розривів Пенсійного фонду України, пов'язаних з виплатою пенсій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01 грудня 2010 року № 1080.
Згідно з п. 6 Порядку № 1165 виплачені згідно з цим Порядком суми пенсійних виплат за минулий період обліковуються в порядку, визначеному законодавством.
Аналіз норм Порядку № 1165 зумовлює висновок, що цим порядком Уряд унормував виплату пенсій за минулий період, визначив джерела фінансування цих видатків тощо. Однак положення Порядку № 1165 жодним чином не перешкоджають стягненню заборгованості з пенсій на користь відповідних отримувачів, зокрема в судовому порядку.
Докази прийняття відповідачем рішення про припинення пенсійних виплат ОСОБА_1 суду не надані.
Позивач звертається до суду з вимогою про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати пенсії з квітня 2016 року.
Перевіривши бездіяльність відповідача на відповідність критеріям, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС, суд дійшов висновку про її протиправність, оскільки у спірних правовідносинах пенсійний орган діяв не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, бездіяльність відповідача не відповідає вимогам обґрунтованості, добросовісності, запобігання дискримінації та пропорційності.
Таким чином, бездіяльність ГУ ПФУ в області, яка полягає у невиплаті пенсії по інвалідності ОСОБА_1 з 01 квітня 2016 року, підлягає визнанню протиправною.
Беручи до уваги, що виплата пенсії припинена з квітня 2016 року, а докази поновлення пенсійних виплат не надані, керуючись ч. 2 ст. 9 КАС, суд з метою ефективного захисту прав позивача вважає за необхідне відновити його порушене право на пенсійне забезпечення шляхом зобов'язання ГУ ПФУ в області поновити нарахування і виплату ОСОБА_1 пенсії по інвалідності, а також виплатити їй заборгованість з пенсії по інвалідності, яка виникла з 01 квітня 2016 року до місяця поновлення пенсійних виплат.
Отже, позовні вимоги підлягають задоволенню повінстю.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 371 КАС негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
Присуджені позивачу виплати є пенсією, а тому рішення суду підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.
Щодо порядку виконання рішення суд вважає за необхідне зауважити таке.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Облік внутрішньо переміщених осіб регламентований ст. 4 Закону № 1706.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 1706 факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Ст. 7 Закону № 1706 установлено, що Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.
Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.
Суд зауважує, що прийняття Закону № 1706 спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, а не на звуження їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в Законі № 1058.
Суд встановив, що ОСОБА_1 набула статус внутрішньо переміщеної особи.
Відповідно до п. 1 ч. 6 ст. 246 КАС у разі необхідності у резолютивній частині рішення також вказується про порядок виконання рішення.
П. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 2016 року № 167 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», зокрема, пункт 1 викладений в такій редакції:
«1. Установити, що: призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509 (Офіційний вісник України, 2014 р., № 81. ст. 2296; 2015 р., № 70, ст. 2312).
Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, здійснюється включно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України». Такі виплати можуть здійснюватися за бажанням особи з доставкою додому, з компенсацією витрат за надання таких послуг, передбачених укладеним відповідно до пункту 3 цієї постанови тристороннім договором.
Починаючи з 1 липня 2016 р. виплата пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, довічних державних стипендій за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, коштів Пенсійного фонду України, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що призначені внутрішньо переміщеним особам, здійснюється через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України».
Постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 2016 року № 167 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» була оскаржена в судовому порядку в частині визнання дискримінаційними та такими, що не відповідають правовим актам вищої юридичної сили з моменту прийняття, положень п. 3 вказаної постанови.
25 вересня 2018 року, за наслідками касаційного перегляду постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 травня 2017 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року у справі № 826/11272/16, Верховний Суд прийняв постанову, в якій навів висновок про те, що Кабінет Міністрів України, приймаючи оспорювані зміни до Постанови № 637, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки будь-яких обмежень прав громадян, зокрема, внутрішньо переміщених осіб, пов'язаних із соціальними виплатами, не встановлено, також не вбачається і невідповідності вказаної постанови вимогам Конституції України.
Верховний Суд зазначив, що обмеження права вибору банківської установи, що здійснює пенсійне обслуговування громадян, не можуть свідчити про незаконність оспорюваних змін до постанови Уряду, оскільки вона спрямована саме на збереження коштів соціально незахищених осіб, які перебувають на обліку як особи, що переміщуються з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції чи населеного пункту, розташованого на лінії зіткнення, забезпечення виплати пенсій та соціальних допомог, недопущення застосування шахрайських схем і протиправних дій під час здійснення таких виплат, запобігання фінансуванню тероризму.
Оскільки внутрішньо переміщені особи, зокрема, потребують спеціального захисту з боку держави, надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом, встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян, тому оспорюванні позивачем зміни до Постанови № 637 не можуть вважатися дискримінаційними в розумінні положень Закону № 5207.
В постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 219/3611/17 Верховний Суд зазначив, що без відкриття позивачем рахунку в установі - публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» у відповідача відсутні правові підстави для виплати пенсії з 01 липня 2016 року і заборгованість з виплати пенсії, яка повинна нараховуватися відповідачем щомісячно з 01 липня 2016 року може бути виплаченою за умови відкриття позивачем рахунку в ПАТ «Державний ощадний банк України».
За встановлених фактичних обставин, зокрема, враховуючи, що ОСОБА_1 набула статус внутрішньо переміщеної особи, та виходячи з положень п. 1 ч. 6 ст. 246 КАС, суд вважає за доцільне визначити порядок виконання цього рішення, вказавши, що поновлення виплати пенсії та виплата заборгованості має бути здійснена відповідачем на рахунок позивача, відкритий в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України».
Щодо строку звернення до суду.
За загальним правилом, встановленим КАС, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАС).
Згідно з ч. 1 ст. 122 КАС адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Зміст наведеної норми свідчить, що КАС є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Водночас відносини щодо строків звернення до адміністративного суду регулюються не тільки нормами КАС України, а й іншими законами України.
Спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо пенсійного забезпечення громадян, строки та порядок перерахунку пенсій є Закон № 1058.
Відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону № 1058 нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про поновлення виплати пенсії, право на яку відповідачем не заперечується, однак було піддано формальним обмеженням, з підстав та у спосіб, які суперечать вимогам Конституції та законів України, згідно ч. 2 ст. 46 Закону № 1058 виплата пенсії позивачу підлягає поновленню з моменту її припинення.
Як наслідок, суд відхиляє доводи пенсійного органу щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Ухвалою від 02 листопада 2021 року суд відстрочив позивачу сплату судового збору за подання позовної заяви в сумі 908,00 грн - до ухвалення судового рішення у справі.
Судовий збір позивачем не сплачений.
Докази здійснення позивачем інших судових витрат суду не надані.
Суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, а тому на користь держави за рахунок бюджетних асигнувань відповідача належить стягнути судовий збір в сумі 908,00 грн.
Керуючись ст. ст. 2, 12, 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 251, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (ідентифікаційний код: 13486010, місцезнаходження: 84122, Донецька обл., м. Слов'янськ, пл. Соборна, буд. 3) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 пенсії по інвалідності з 01 квітня 2016 року.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецької області поновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії по інвалідності на її рахунок, відкритий в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України»
4. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецької області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію по інвалідності за період з 01 квітня 2016 року до місяця поновлення пенсійних виплат на її рахунок, відкритий в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України».
5 Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецької області на користь держави судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень 00 копійок.
6. Рішення суду в частині присудження виплати пенсії підлягає негайному виконанню в межах суми стягнення за один місяць.
7. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
8. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
9. Повне судове рішення складено 14 вересня 2022 року.
Суддя Т.О. Кравченко