ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 вересня 2022 року м. Київ № 640/8468/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С. при секретарі судового засідання Моренко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про стягнення коштів за час вимушеного прогулу
за участі представників сторін:
від позивача - Павленко П.О.
від відповідача - Бойко В.Л.
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора (до перейменування Генеральної прокуратури України) щодо невиплати при звільненні ОСОБА_1 усіх належних йому сум; стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 кошти за оплату вихідної допомоги у розмірі 32920, 37 грн.; стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 грошові кошти за оплату класного чину у сумі 5390 грн.; стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 111776,14 грн. за час затримки розрахунку при звільненні з роботи з 25.12.2019 по 10.04.2020; стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток (з розрахунку 1531,18 грн./день) з 11.04.2020 по день постановлення рішення у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.04.2020 залишено позовну заяву без руху.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.05.2020 відкрито спрощене позовне провадження у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.04.2021 адміністративну справу прийнято до провадження судді Мазур А.С.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.06.2022 суд перейшов до розгляду справи в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.08.2022 закінчено підготовче провадження у справі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі рішення другої кадрової комісії від 10.12.2019 № 20 Генеральним прокурором винесено наказ від 21.12.2019 № 2123ц про звільнення позивача з посади. Крім того, зазначеним наказом Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України доручено провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні. Однак, відповідачем протиправно не виплачено позивачу вихідну допомогу при звільненні, виплати за класний чин, розмір середнього заробітку.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив, з огляду на те, що Законом України № 1697-VII не передбачено виплату вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 цього Закону. У свою чергу, ст. 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі п. 9 ч. 1ст. 51 Закону № 1697-VII. Крім того, з набранням 25.09.2019 чинності Закону № 113-ІХ, ч. 1 ст. 49 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ та постанова Верховної Ради України від 06.11.1991 № 1795-ХІІ «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України» втратила чинність, тобто така складова заробітної плати прокурорів, як надбавка за класний чин втратила чинність. Враховуючи те, що із позивачем проведено всі розрахунку, то підстави для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відсутні.
У додаткових поясненнях до позовної заяви, позивач вказав, що ст. 117 КЗпП передбачений обов'язок роботодавця здійснити компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, з 20.07.2009 по 24.12.2019 ОСОБА_1 безперервно проходив службу в органах прокуратури України на різних посадах.
На виконання вимог п. п. 1 п. 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ ОСОБА_1 подав відповідну заяву Генеральному прокурору про переведення його до Офісу Генерального прокурора та намір пройти атестацію.
10.12.2019 Другою кадровою комісією прийнято рішення про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації.
21.12.2019 наказом Генерального прокурора № 2123ц звільнено ОСОБА_1 з посади на підставі на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та зобов'язано Департамент планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести розрахунок із ОСОБА_1 .
Однак, у порушення вимог чинного законодавства Генеральною прокуратурою України не було проведено остаточний розрахунок та не виплачено усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні, що стало підставою для звернення із даним позовом до суду.
Розглядаючи адміністративну справу по суті, суд виходить з наступного.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII) встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі також - Закон № 1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена статтею 16 Закону України «Про прокуратуру», є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Згідно з частиною третьою статті 16 цього Закону, прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
25.09.2019 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-IX (далі - Закон №113-ІХ), яким запроваджено реформування системи органів прокуратури.
Прийняття вказаного Закону спрямовано на запровадження першочергових і тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навивки, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури. Основною метою законопроекту є створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Відповідно до правової позиції, яка була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31.01.2018 у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 у справі № 804/406/16, від 08.08.2019 у справі № 813/150/16 за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
У той же час приписами Закону № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Законом № 113-ІХ статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 113-ІХ внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Таким чином, частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Аналогічна правова позиція викладена постанові Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 560/3971/19, від 27.01.2021 у справі № 380/1662/20.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення вихідної допомоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Що стосується розміру належної до сплати вихідної допомоги, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
Одноразова винагорода за підсумками роботи за рік і за вислугу років включається до середнього заробітку шляхом додавання до заробітку кожного місяця розрахункового періоду 1/12 винагороди, нарахованої в поточному році за попередній календарний рік.
Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 4 Порядку №100 визначено складові, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, зокрема, одноразові виплати.
Так, відповідно до наявної в матеріалах справи довідки від 12.03.2020 №22-493зп наданої Офісом Генеральної Прокуратури, середня заробітна плата позивача за 2 останніх місяці роботи перед звільненням складає 32 920,37 грн. (із розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 1531, 18 грн.)
Враховуючи викладене, суд погоджується із доводами позивача, що на його користь підлягає стягненню вихідна допомога в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 32 920,37 грн.
Враховуючи те, що позивач набув право на виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України, тому її невиплата зумовлює відповідальність відповідача, що передбачена статтею статті 117 КЗпП України, у вигляді стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно зі ст.ст. 116, 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано обов'язок роботодавця здійснити з працівником повний розрахунок при його звільненні та відповідальність за невиконання такого обов'язку.
Разом з тим, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, встановленої ст. 117 КЗпП України, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, враховуючи:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором,
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості,
- те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника,
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такі правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
При визначенні розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні підлягають положення Порядку обчислення середньої заробітної плати №100 (далі - Порядок №100).
Абзацом 1 пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно абз. 3 п. 2 розділу ІІ Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абз. 4 п. 2 розділу ІІ Порядку №100 Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
Пунктом 8 розділу ІІІ Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 № 2123ц позивача звільнено з посади прокурора - з 24.12.2019, тобто, право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникло у позивача з наступного дня після звільнення - 25.12.2019, однак враховуючи, що вказаний день перепадає на державне свято, то початок обрахунку слід відраховувати з 26.12.2019.
Так, згідно з довідкою від 12.03.2020 №22-493зп середньоденна заробітна плата позивача складає 1531, 18 грн.
Кількість вимушених днів прогулу слід обраховувати з 26.12.2019 по 08.09.2022, що складає 678 робочих днів за період 2019-2022 роки, а саме:
2019 рік - 1 робочий день.
2020 рік - 251 робочий днів;
2021 рік - 250 робочих днів;
січень 2022 рік - 19 робочих днів;
лютий 2022 рік - 20 робочих днів;
березень 2022 рік - 22 робочих дні
квітень 2022 рік - 21 робочий день;
травень 2022 рік - 22 робочих дні;
червень 2022 рік - 22 робочих дні;
липень 2022 рік - 21 робочий день;
серпень 2022 рік - 23 робочих дні;
вересень 2022 рік - 6 робочих дні.
Тобто, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача складає 1 038 140, 04 грн. (1531, 18 грн. х 678 дні)
Вказана сума коштів є істотно більшою, аніж невиплачена позивачу частина всіх належних коштів під час розрахунку, а тому суд приходить до висновку що співмірним є стягнення на користь позивача середнього заробітку розрахованого за методом, що викладений в постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Як вбачається із наявного в матеріалах справи розрахункового листа за грудень 2019 року позивачу було виплачено - 145 473, 44 грн. (100%). Виплата на виконання рішення суду становить - 32 920,37 грн. (22,6%),
Таким чином стягненню на користь позивача підлягає сума у розмірі 234 619, 64 грн., що розрахована за наступною формулою: 1 038 140, 04 грн. (сума середнього заробітку за час затримки розрахунку за весь період вимушеного прогулу, що складає 100%) х 22,6%.
Враховуючи обставини цієї справи та зібрані докази, суд вважає, що застосування саме такого розрахунку відповідає принципам розумності, справедливості та пропорційності, а також співмірності ймовірних втрат позивача через неповний розрахунок при звільненні.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 коштів за оплату класного чину у сумі 5390 грн, то суд зазначає наступне.
У позовній заяві позивач вказував, що відповідач протиправно у період з 25.09.2019 по 24.12.2019 не здійснював надбавку за класний чин - радника юстиції у сумі 5390 грн, а саме: у вересні 2019 року - 550 грн.; у жовтні 2019 року - 1210 грн.; у листопаді 2019 року - 2200 грн.; у грудні 2019 року - 1430 грн.
У запереченнях проти вказаної частини позовних вимог відповідач зазначив, що із набранням 25.09.2019 чинності Закону № 113-ІХ, ч. 1 ст. 49 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ та постанова Верховної Ради України від 06.11.1991 № 1795-ХІІ «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України» втратила чинність.
Постановою Верховної Ради України від 06.11.1991 року №1795-XII затверджено Положення про класні чини працівників органів прокуратури.
У подальшому згідно пункту 2 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX (далі - Закон №113-IX) визнано такими, що втратили чинність:
- пункт 8 частини першої статті 15; частину четверту статті 16; абзац перший частини другої статті 46-2; статтю 47; частину першу статті 49; частину п'яту статті 50; частину третю статті 51-2, статті 53 і статті 55 Закону України "Про прокуратуру" (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 53, ст. 793, із наступними змінами);
- Постанову Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року "Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 4, ст. 14).
Вказаний Закон набув чинності 25.09.2019. Відтак, з 25.09.2019 положення частини 1 статті 49 Закону №1789-XII, що встановлювала складову заробітної плати прокурора - надбавку за класні чини, втратила чинність, а заробітну плату прокурорів врегульовано статтею 81 Закону №1697-VII.
Зокрема, частиною 1 статті 81 Закону №1697-VII у редакції з 25.09.2019 встановлено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 2 статті 81 Закону №1697-VII, заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
За наведеного вбачається, що з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113- ІХ, у прокурорів відсутнє право на отримання надбавки за класний чин як складової заробітної плати, тобто починаючи із 25 вересня 2019 року у позивача відсутнє право на нарахування та виплату надбавки за класний чин.
Враховуючи викладене, позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 іпн НОМЕР_1 ) задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) щодо не виплати вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 .
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 іпн НОМЕР_1 ) вихідну допомогу у розмірі 32 920 (тридцять дві тисячі дев'ятсот двадцять) грн. 37 коп.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051 на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 іпн НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки у сумі 234 619 (двісті тридцять чотири тисячі шістсот дев'ятнадцять) грн. 64 коп.
В решті позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 іпн НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) понесені витрати зі сплати судового збору у сумі 558 (п'ятсот п'ятдесят вісім) грн. 90 коп.
Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Повний текст складено: 14.09.2022.
Суддя А.С. Мазур