Постанова
Іменем України
07 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 161/9633/20
провадження № 61-7105св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - товариство з обмеженою відповідальністю «Оптимум»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Волинського апеляційного суду у складі колегії суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., від 24 червня
2022 року.
Зміст позовної заяви та її обґрунтування
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
АТ КБ «ПриватБанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ «Оптимум», про визнання зобов'язання припиненим.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що 21 лютого 2008 року між ним та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого він тримав у кредит 190 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язань за указаним договором цього ж дня між ТОВ «Оптимум» (майновим поручителем) та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку банку передано
майно - кафе-бар загальною площею 114,6 кв. м по АДРЕСА_1 .
Посилався на те, що приміщення кафе-бару упродовж останніх років не функціонувало, однак він мав безперешкодний доступ до нього, а у червні 2020 року він побачив, що там проводяться ремонтні роботи.
ОСОБА_1 вказував, що отримавши інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з'ясував, що на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 від 14 травня 2020 року, остання придбала у власність зазначене вище приміщення кафе-бару, яке належало майновому поручителю. При цьому згідно з наданою банком довідкою від 12 червня 2020 року заборгованість за кредитним договором складає 1 363 028,63 грн.
Ураховуючи наведене, а також положення статті 36 Закону України «Про іпотеку», ОСОБА_1 просив суд: визнати припиненим його зобов'язання перед АТ КБ «Приватбанк» за кредитним договором № 1466/к від 21 лютого 2008 року, укладеним між ним та ЗАТ КБ «Приватбанк», у зв'язку із задоволенням грошових вимог АТ КБ «Приватбанк» за кредитним договором № 1466/к від 21 лютого 2008 року шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору іпотеки.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач АТ КБ «ПриватБанк» заперечував проти задоволення позову у повному обсязі. Зазначав, що банк не реалізовував передбачену положеннями статті 36 Закону України «Про іпотеку» процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, оскільки продаж іпотечного майна відбувався на підставі довіреності від імені
ТОВ «Оптимум», вимоги за кредитними зобов'язаннями були задоволені не за рахунок відчуженого на підставі довіреності майна, а за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього майна, при цьому іпотека припинилася у зв'язку з закінченням строку дії іпотечного договору внаслідок укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна від 02 листопада 2016 року. Вважав, що подальше відчуження такого майна на корить банку не є підставою для припинення зобов'язань позивача за кредитним договором. Додатково посилався на пропуск ОСОБА_1 позовної давності, початок перебігу якої, на думку відповідача, повинен обраховуватись з дати видачі позивачем, як директором ТОВ «Оптимум», довіреності від 02 листопада 2016 року.
Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 квітня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позов подано зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, а тому на підставі частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України це є підставою для відмови у його задоволенні. Початком перебігу позовної давності суд першої інстанції вважав дату укладення АТ КБ «ПриватБанк» від імені ТОВ «Оптимум» договору купівлі-продажу спірного майна
від 02 листопада 2016 року, заначивши, що ОСОБА_1 , як директор ТОВ «Оптимум», не був позбавлений реальної можливості дізнатися про порушення його прав саме з моменту відчуження АТ КБ «Приватбанк» від імені ТОВ «Оптимум» предмету іпотеки.
Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Волинського апеляційного суду від 24 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області
від 21 квітня 2022 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.
Визнано припиненим зобов'язання ОСОБА_1 перед
АТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 21 лютого 2008 року
№ 1466/к, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем позовної давності, оскільки у матеріалах справи відсутні докази повідомлення ОСОБА_1 про реалізацію у 2016 році на підставі довіреності іпотечного майна та про те, що після 2016 року відповідач пред'являв до ОСОБА_1 вимоги про погашення заборгованості. У цьому аспекті суд апеляційної інстанції також звернув увагу на наявну в матеріалах справи інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухому майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованої суддею суду першої інстанції 25 січня 2021 року, щодо майна, належного ТОВ «Оптимум».
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції, проаналізувавши умови договору іпотеки та зміст довіреності від 18 серпня 2011 року, виходив із того, що оскільки сторони, керуючись принципом свободи договору, передбачили в договорі іпотеки можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки у будь-який спосіб, а тому уклавши договір купівлі-продажу
від 02 листопада 2016 року на підставі довіреності, наданої іпотекодавцем ТОВ «Оптимум», банк скористався правом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв'язку із чим зобов'язання за кредитним договором вважаються припиненими.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та узагальнені доводи особи, яка її подала
25 липня 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв'язку подало касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 24 червня 2022 року, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також на те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
АТ КБ «ПриватБанк» зазначає, що суд апеляційної інстанції не урахував, що видача майновим поручителем довіреності банку на відчуження предмета іпотеки, а також його подальша реалізація на підставі такої довіреності, не свідчить про реалізацію іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченого статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Реалізація іпотечного майна на користь ТОВ «Естейт Селлінг» відбулася не на підставі іпотечного договору, як це передбачено статтею 38 Закону України «Про іпотеку», а на підставі довіреності (глава 17 ЦК України). При цьому подальше відчуження предмета іпотеки на користь банку не є зверненням стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки, укладеним з ТОВ «Оптимум».
Звертає увагу на те, що банк, як кредитор у спірних правовідносинах, задовольнив свої вимоги за кредитним зобов'язанням не за рахунок майна, відчуженого на підставі довіреності, а за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього майна. При цьому спірна іпотека є припиненою у зв'язку із закінченням строку дії іпотечного договору, внаслідок укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 02 листопада 2016 року
(абзац 2 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»).
Посилається також на неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності у цій справі, оскільки ОСОБА_1 , як керівник ТОВ «Оптимум», підписав довіреність щодо права на відчуження предмета іпотеки, а тому повинен був приймати до уваги ту обставину, що банк може відчужити зазначене нерухоме майно з метою реалізації своїх прав, як кредитора, та міг здійснити відповідні дії щодо отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, починаючи
з 02 листопада 2016 року (укладення договору купівлі-продажу).
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на постанову Волинського апеляційного суду від 24 червня 2022 року, з урахуванням, зокрема, підпункту «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
08 серпня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
12 серпня 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги
АТ КБ «ПриватБанк», а оскаржуване судове рішення залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що касаційна скарга є формальною, безпідставною та необґрунтованою, не спростовує висновків суду апеляційної інстанції, а зводиться виключно до переоцінки доказів. На думку особи, яка подала відзив на касаційну скаргу, апеляційний суд правильно встановив, що видана ТОВ «Оптимум» довіреність від 18 серпня 2011 року конкретизувала позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачений пунктом 27 договору іпотеки. Жодних документів від банку про намір банку продати спірне майно чи про його продаж він, як позичальник, а також як керівник ТОВ «Оптимум», не отримував. Звертає увагу суду на те, що реалізація банком повноважень, передбачених у довіреності, відбулась тільки через 5 років після її видачі, а також на те, що з 2011 року по червень 2020 року він мав вільний доступ до спірного приміщення, власником якого на той час вже були інші особи, в тому числі АТ КБ «ПриватБанк».
Фактичні обставини справи, встановлені судами
21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 1466/к, за умовами якого позичальнику ОСОБА_1 надано кредит на суму 190 000,00 доларів США на придбання нерухомості, із встановленим строком погашення кредиту до 20 лютого
2023 року.
Цього ж дня (21 лютого 2008 року) між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Оптимум» укладено договір іпотеки, за умовами якого на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 21 лютого 2008 року № 1466/, в іпотеку банку передано нерухоме майно - кафе-бар загальною площею 114,6 кв. м по АДРЕСА_1 .
Боржником було порушено зобов'язання за кредитним договором, у зв'язку з чим виникла заборгованість.
18 серпня 2016 року ТОВ «Оптимум» видало довіреність на ім'я
ПАТ КБ «ПриватБанк», якою, крім інших повноважень, надано право підписувати та укладати від імені товариства попередні договори та договори купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: приміщення кафе-бару, розташованого по АДРЕСА_1 , визначаючи умови попередніх договорів або договорів купівлі-продажу на свій розсуд. Також надано право повіреному (ПАТ КБ «ПриватБанк») розпоряджатися (продати, обміняти) зазначеним вище нерухомим майном за ціною та на умовах, які будуть визначатися ним самостійно.
02 листопада 2016 року між ПАТ «КБ «ПриватБанк», яке діяло від імені ТОВ «Оптимум» на підставі довіреності, та ТОВ «Естейт Сейлінг» укладено договір купівлі-продажу приміщення кафе-бару загальною площею
114,6 кв. по АДРЕСА_1 .
Відповідно до положень пункту 2.1 зазначеного договору продаж відбувся за ціною 745 388,70 грн, без урахування ПДВ, які покупець зобов'язувався внести протягом 90 банківських днів з моменту підписання договору на рахунок № НОМЕР_1 в ПАТ КБ «ПриватБанк».
Пунктом 1.4 договору купівлі-продажу від 02 листопада 2016 року передбачено, що продавець стверджує, що на момент укладення цього договору спірне нерухоме майно, серед іншого, не перебуває під арештом, забороною чи в заставі (іпотеці).
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованими на запит суду 25 січня 2021 року, ТОВ «Естейт Сейлінг» 21 листопада 2016 року передало в іпотеку АТ КБ «ПриватБанк» приміщення кафе-бару загальною площею 114.6 кв. м по АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 21 листопада 2016 року, реєстровий номер № 3844.
14 вересня 2017 року зареєстровано право власності на спірне майно за
АТ КБ «ПриватБанк» на підставі договору іпотеки від 21 листопада 2016 року, реєстровий № 3844, а також повідомлення АТ КБ «ПриватБанку від 07 лютого 2017 року № 08.4.1.1/3-400.
14 травня 2020 року між АТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу приміщення кафе-бару загальною площею
114,6 кв. м по АДРЕСА_1 , у пункті 1.1 якого зазначено, що цей об'єкт нерухомого майна належить АТ КБ «ПриватБанк» на підставі договору іпотеки від 21 листопада 2016 року, реєстровий № 3844, а також повідомлення АТ КБ «ПриватБанку від 07 лютого 2017 року № 08.4.1.1/3-400.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Підстави для припинення зобов'язання визначені у статтях 598-609 Цивільного кодексу України. Разом з тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов'язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов'язання, наведених у ЦК України.
Зокрема, Закон України «Про іпотеку» визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов'язання, а й основного зобов'язання, що випливає з кредитного договору.
Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Подібне правило визначено і частиною сьомою статті 47 Закону України «Про іпотеку».
Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку», у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.
Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Вказана норма передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.
Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов'язання в розмірі, який перевищує визначену суб'єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).
У той же час, виходячи з розуміння зобов'язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов'язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а кредитор має право вимагати від боржника виконання такого обов'язку, відсутність кореспондуючого праву обов'язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов'язання в цілому, тобто до припинення зобов'язання з підстав, визначених законом.
Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки або його продажу іншій особі-покупцеві, законодавець встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником чи майновим поручителем, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує розмір вимог кредитора вартість предмета іпотеки.
Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення вимог кредитора, запобігаючи при цьому зловживанню кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки від учасників правовідносин.
Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов'язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов'язання в повному обсязі при позасудовому зверненні стягнення на предмет іпотеки.
Подібні правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.
У пункті 27 договору іпотеки від 21 лютого 2008 року сторони передбачили позасудовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надав іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя і здійснити всі необхідні розрахунки від імені іпотекодавця. Зазначені повноваження іпотекодержателя продубльовані у довіреності, виданій 18 серпня 2011 року ТОВ «Оптимум» на ім'я АТ КБ «ПриватБанк».
Банк, який був іпотекодержателем кафе-бару загальною площею 114,6 кв. м по АДРЕСА_1 , здійснив його відчуження, стверджуючи в укладеному договорі купівлі-продажу про відсутність іпотеки такого майна (пункт 1.4 договору купівлі-продажу від 02 листопада 2016 року, реєстровий №1107), при цьому надав приватному нотаріусу, який посвідчував договір купівлі-продажу, копію договору іпотеки від 21 лютого 2008 року, укладеного з ТОВ «Оптимум», а також спрямував отримані від продажу нерухомого майна кошти на погашення заборгованості за кредитним договором від 21 лютого 2008 року (що визнавалось відповідачем у відзиві на позовну заяву).
Вказані обставини підтверджують висновок суду апеляційної інстанції про реалізацію банком позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки.
Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо припинення іпотеки не у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, а у зв'язку із закінченням строку дії іпотечного договору, внаслідок укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 02 листопада 2016 року
(абзац 2 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»).
Відповідно до пункту 28 договору іпотеки від 21лютого 2008 року строк дії договору визначено до повного виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором та усіма додатковими умовами до нього.
Термін повернення кредиту - не пізніше 20 лютого 2023 року (пункт 1.3 кредитного договору від 21 лютого 2008 року № 1466/к).
Ураховуючи наведене, а також те, що перехід від іпотекодавця до іншої особи права власності на предмет іпотеки не припиняє її дію, більш того відповідно до частини першої статті 23 Закону України іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, що реєстрація АТ КБ «ПриватБанк», який є іпотекодержателем спірного нерухомого майна, припинення іпотеки перед відчуженням предмету іпотеки на користь третьої особи також свідчить про застосування відповідачем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки, передбаченого пунктом 27 договору іпотеки від 21 лютого 2008 року.
Діючи добросовісно та обачливо, відповідач у цій справі повинен був застосувати заходи звернення стягнення на предмет іпотеки таким чином, щоб задовольнити свої вимоги, розуміючи, що наступні будь-які вимоги в цих правовідносинах будуть недійсними. Недійсність наступних вимог кредитора до боржника за змістом частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» свідчить про припинення зобов'язання боржника у кредитних правовідносинах виконанням. У зазначеному випадку неможливість пред'явлення наступних вимог у будь-якому обсязі до боржника свідчить про неможливість подальших правовідносин між кредитором та боржником, а тому зобов'язання боржника у таких кредитних правовідносинах припиняється (пункт 9.27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18).
Ураховуючи, що умовами договору іпотеки від 21 лютого 2008 року не передбачено відступу від положень цивільного законодавства щодо реалізації предмета іпотеки в позасудовому порядку, кредитне зобов'язання забезпечувалось одним предметом іпотеки (що не спростовано відповідачем), при цьому АТ КБ «ПриватБанк» після реалізації предмета іпотеки нараховує заборгованість за кредитним договором, позов про припинення зобов'язання за кредитним договором у зв'язку з його виконанням (зверненням стягненням на предмет іпотеки у позасудовому порядку) є належним способом захисту прав боржника і за своєю суттю є позовом про визнання відсутнього права.
Щодо доводів касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Боржник та іпотекодавець у цій справі є відмінними, довіреність на продаж предмета іпотеки видана іпотекодавцем 18 серпня 2011 року без встановлення її строку (до моменту її скасування), відчуження предмету іпотеки на підставі зазначеної довіреності відбулось через 5 років після її видачі (02 листопада 2016 року). Докази повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та позичальника про таке відчуження відсутні, при цьому позивач мав безперешкодний доступ до червня 2020 року до спірного нерухомого майна (що не заперечувалося відповідачем).
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для відмови на підставі положень частини четвертої статті 267 ЦК України у задоволенні позову у цій справі, поданого 17 червня 2020 року.
Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи по суті спору та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновку суду апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 402, 403, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»залишити без задоволення.
Постанову Волинського апеляційного суду від 24 червня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович