Постанова
Іменем України
31 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 203/6791/15
провадження № 61-3176св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач -товариство з обмеженою відповідальністю «Альянс»,
третя особа - публічне акціонерне товариство «Банк Камбіо»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс» на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2019 року у складі судді Католікяна М. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом дотовариство з обмеженою відповідальністю «Альянс» (далі - ТОВ «Альянс»), третя
особа - публічне акціонерне товариство «Банк Камбіо» (далі - ПАТ «Банк Камбіо»), про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовну заяву мотивовано тим, що 28 жовтня 2013 року між ПАТ «Банк Камбіо» та ТОВ «Альянс» був укладений кредитний договір (відзивна відновлювальна кредитна лінія), за умовами якого відповідач одержав кредит у сумі 4 200 000 грн, строком повернення до 27 жовтня 2015 року, зі сплатою процентів за користування коштами у розмірі 22% на рік.
23 вересня 2014 року між ТОВ «Альянс», ПАТ «Банк Камбіо» та
ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, за яким позивач набув право кредитора за договором від 28 жовтня 2013 року.
Посилаючись на неналежне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 4 500 360,80 грн, яка складається із: 4 042 100,79 грн - тіло кредиту; 21 000,00 грн - плата за обслуговування позичкового рахунку; 311 850,84 грн - пеня; 103 428,58 грн - інфляційні втрати; 21 980,59 грн - три проценти річних, позивач просив стягнути цю заборгованість на свою користь.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ТОВ «Альянс» на користь ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 28 жовтня 2013 року у розмірі 4 500 360,80 грн.
Судові рішення мотивовані тим, що внаслідок неналежного виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача у повному обсязі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ТОВ «Альянс» просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не має необхідного обсягу прав для укладення договору відступлення права вимоги від 23 вересня
2015 року, не має відповідної фінансової ліцензії на вчинення діяльності із надання фінансових послуг.
Крім того, матеріали справи не містять доказів сплати позивачем на рахунок банку коштів за договором відступлення права вимоги, а надані з боку позивача докази не є належними та допустимими доказами на підтвердження належного зарахування грошових коштів на рахунок банківської установи в день укладення договору відступлення права вимоги, тому не має підстав для стягнення заборгованості та штрафних санкцій з відповідача.
Крім того, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб направила 02 жовтня 2018 року на адресу
ОСОБА_1 повідомлення про нікчемність правочину з відступлення права вимоги від 23 вересня 2015 року, що підтверджує неправомірність стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 жовтня 2013 року між ПАТ «Банк Камбіо» та ТОВ «Альянс» був укладений кредитний договір (відзивна відновлювальна кредитна лінія), за умовами якого відповідач одержав кредит у сумі 4 200 000 грн, строком повернення до 27 жовтня 2015 року, зі сплатою процентів за користування коштами у розмірі 22% на рік.
23 вересня 2014 року між ТОВ «Альянс», ПАТ «Банк Камбіо» та
ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, за яким позивач набув право кредитора за договором від 28 жовтня 2013 року.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2016 року, ухваленим у справі за позовом ТОВ «Альянс» до ОСОБА_1 , договір відступлення права вимоги від 23 вересня 2014 року був визнаний недійсним. Постановою Верховного суду від 24 жовтня 2018 року скасовано рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 листопада
2016 року та відмовлено ТОВ «Альянс» у задоволенні позову про визнання договору відступлення права вимоги від 23 вересня 2014 року недійсним.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилався на неналежне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі
4 500 360,80 грн, яка складається із: 4 042 100,79 грн - тіло кредиту; 21 000,00 грн - плата за обслуговування позичкового рахунку; 311 850,84 грн - пеня; 103 428,58 грн - інфляційні втрати; 21 980,59 грн - три проценти річних.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до статті 1054 ЦК Україниза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною першою статті 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, врахувавши мету правочину, відносини між сторонами, їх поведінку та обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, установивши, що
ТОВ «Альянс» належним чином не виконувало зобов'язань за кредитним договором від 28 жовтня 2013 року, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 4 500 360,80 грн, дійшли обґрунтованого висновку про стягнення цієї заборгованості із ТОВ «Альянс».
Посилання в касаційній скарзі на відсутність у позивача прав кредитора за кредитним договором є помилковими, оскільки такі спростовуються укладеним 23 вересня 2014 року між ПАТ «Банк Камбіо», ОСОБА_1 та безпосередньо ТОВ «Альянс» договором про відступлення права вимоги за вказаним кредитним договором.
За змістом пунктів 2.1, 2.2, 3. 1, 3.2 договору про відступлення права вимоги у порядку та на умовах, визначених договором, первісний кредитор відступає за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором, а новий кредитор заміняє первісного кредитора як сторону - кредитора у кредитному договорі та приймає на себе всі його права та обов'язки за кредитним договором. В дату відступлення права вимоги первісний кредитор вважається таким, що відступив, а новий кредитор таким, що набув права вимоги до боржника та набув усіх прав та обов'язків сторони - кредитора за кредитним договором. Вартість прав вимоги за договором становить 4 042 100,79 грн, яку новий кредитор зобов'язується сплатити в день підписання цього договору шляхом безготівкового переказу на рахунок первісного кредитора.
Договір про відступлення права вимоги від 23 вересня 2014 року не містить умов про надання фінансової послуги новим кредитором попередньому кредитору за плату, тому не може бути віднесений до договору факторингу.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, що містяться у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому (пункти 51, 57 постанови).
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не сплатив банку вартість прав вимоги у розмірі 4 042 100,79 грн є необґрунтованими, оскільки такі обставини не входять до предмету доказування у цій справі. Такі доводи перевіряються у разі оспорювання правочину з відступлення права вимоги,
а не при розгляді справи про стягнення заборгованості. При цьому слід зазначити, що відповідно до наявної у матеріалах справи довідки
від 25 вересня 2014 року, виданої ПАТ «Банк Камбіо», 23 вересня 2014 року ОСОБА_1 сплатив повну вартість прав вимоги за договором
від 23 вересня 2014 року у розмірі 4 042 100,79 грн.
З матеріалів справи також слідує, що 23 вересня 2014 року була проведена банківська операція по зарахуванню грошових коштів, які належать
ОСОБА_1 , у розмірі 4 042 100,79 грн з призначенням платежу «Погашення кредиту згідно договору відступлення прав вимоги
від 23 вересня 2014 року», що підтверджується випискою з особового рахунку від 23 вересня 2014 року (а. с. 60, т. 3).
Слід зазначити, що презумпція правомірності договору про відступлення права вимоги від 23 вересня 2014 року спростована не була (стаття 204 ЦК України). Суд першої інстанції ухвалами від 25 січня 2016 року та
від 08 серпня 2018 року зупиняв провадження у справі до вирішення справи за позовом ТОВ «Альянс» до ОСОБА_1 про визнання недійсним зазначеного договору про відступлення права вимоги, однак постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у задоволенні зазначеного позову ТОВ «Альянс» було відмовлено (справа № 200/21840/15).
Є також помилковими аргументи касаційної скарги про нікчемність правочину з відступлення права вимоги від 23 вересня 2015 року з посиланням на лист уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 02 жовтня 2018 року, оскільки відповідний правочин може бути нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18) та від 05 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15 (провадження № 11-1080апп18), від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16(провадження № 11-775ас18).
За змістом пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини банку, у тому числі укладені з пов'язаними з банком особами, в якому Фондом здійснюється тимчасова адміністрація та/або процедура ліквідації, є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, узяв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.
Судами установлено, що безоплатної відмови банку від власних майнових вимог не відбулося, оскільки після укладення договору відступлення права вимоги, за яким позивач набув право вимоги за кредитним договором, була проведена банківська операція по зарахуванню грошових коштів, які належать ОСОБА_1 , у розмірі 4 042 100,79 грн з призначенням платежу «Погашення кредиту згідно Договору відступлення права вимоги
від 23 вересня 2014 року». Отже укладений між ПАТ «Банк Камбіо», ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс» договір про відступлення права вимоги від 23 вересня 2014 року не є нікчемним в силу закону.
Крім того, за змістом частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, чинній на час ведення в банку тимчасової адміністрації) протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
Зі змісту наведеної правової норми вбачається, що дії Фонду по виявленню правочинів ( у тому числі договорів), що є нікчемними, мають бути вчинені виключно під час запровадження тимчасової адміністрації банку.
З матеріалів справи слідує, що дію тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк Камбіо» було введено з 05 грудня 2014 року та припинено 04 березня
2015 року відповідно до статі 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у зв'язку із початком процедури ліквідації ПАТ «Банк Камбіо».
Судом апеляційної інстанції правильно зазначено, що у період запровадження тимчасової адміністрації банку не проводилась перевірка правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними. Таку перевірку було проведено лише у липні 2018 року в процедурі ліквідації ПАТ «Банк Камбіо»,
що є порушенням положень статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Отже, ТОВ «Альянс» не довело, що договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 23 вересня 2014 року є нікчемним.
Верховний Суд також вважає за необхідне звернути увагу на поведінку позичальника, який підписавши договір про відступлення права вимоги та під час його укладення не заперечуючи проти переходу прав кредитора до ОСОБА_1 , після пред'явлення позову про стягнення заборгованості почав заперечувати такий перехід до позивача. Вказана поведінка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці.
Відповідно до висновку Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 05 вересня
2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановленню інших обставин ніж ті, що були встановлені судами попередніх інстанцій, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс» залишити без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович