ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
31.08.2022Справа № 910/329/22
За позовомДержавного підприємства «Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр»
доГромадської спілки «Центр фінансових розслідувань»
прозахист честі, гідності та ділової репутації, стягнення моральної шкоди
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.
Представники сторін:
від позивача:не з'явився
від відповідача:не з'явився
Державне підприємство «Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр» (надалі - «Підприємство») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Громадської спілки «Центр фінансових розслідувань» (надалі - «Спілка») про захист честі, гідності та ділової репутації, стягнення моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 22.12.2021 на офіційній сторінці соціальної мережі Facebook відповідача опубліковано статтю з публікацією неправдивої та недостовірної інформації, що своїм змістом негативно вплинула на ділову репутацію позивача, у зв'язку з чим позивач просить суд визнати таку інформацію недостовірною та такою, що порушує права Підприємства на повагу до гідності, честі та ділової репутації, зобов'язати відповідача спростувати таку інформацію та стягнути моральну шкоду у розмірі 1,00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.01.2022 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання.
У відзиві на позовну заяву відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, оскільки Спілка в даному випадку не є ні автором відповідного інформаційного матеріалу, ні особою, яка поширила інформацію, а тому позов Підприємства пред'явлений до неналежного відповідача. Крім того, відповідач вказує, що позивачем не надано доказів на підтвердження факту заподіяння йому будь-яких моральних страждань, а також не доведено обґрунтованості розміру заявленої до стягнення суми моральної шкоди.
Протокольною ухвалою суду від 27.07.2022 закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 31.08.2022.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, на електронну пошту суду направив клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю забезпечити явку представника.
Судом в задоволенні даного клопотання було відмовлено з огляду те, що позивачем у справі є юридична особа, яка в силу приписів чинного законодавства України не обмежена колом представників, і, відповідно, позивач не був позбавлений можливості уповноважити будь-яку іншу особу для захисту власних інтересів в судовому засіданні.
Представник відповідача, повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Відповідно до ч. 1-3, 5 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.
Якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.
Згідно з правовою позицією, викладеною Верховним Судом, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №907/425/16).
З урахуванням викладеного, неявка представників сторін, належним чином повідомлених про час та місце судового засідання, не є перешкодою для розгляду даної справи.
В судовому засіданні 31.08.2022 судом ухвалено рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Як вказує позивач, 22.12.2021 в соціальній мережі Facebook на сторінці Спілки було опубліковано статтю, в якій позивач вважає було викладено неправдиву та недостовірну інформацію, що своїм змістом негативно вплинула на ділову репутацію Товариства, зокрема:
«…Отже, є певна організація, яка має немайнові авторські права на розробку програмного продукту «Мільярд дерев», з якою ще 11 серпня цього року було підписано перший контракт, і це - ТОВ «ЕВЕРКЛЕВЕР». Хто не знає, сайт цього програмного продукту зветься інакше: «Зелена країна». Після появи указу Президента, від 7 червня, ЛІАЦ уже витратив на програмне забезпечення 3 797 501 гривню + 38 тисяч гривень заплатили за рекламний ролик про «Мільярд дерев» (https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2021-08-18-002608-c).»;
«До цього проекту з ЛІАЦ має відношення тільки «Еверклевер», та ФОП ОСОБА_2 (директор «Еверклевер»). З «Евером» ЛІАЦ підписав три контракти на 3,4 мільйона гривень, і, окремо, з директором ОСОБА_2 - 2 контракти на 1 188 250 гривень. По контрактам ФОПу виходять взагалі магічні речі: за 994 500 ОСОБА_2 мав зробити… телеграм-бот (https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2021-12-20-022804-c ), і майже 200 тисяч витратили на його вдосконалення (https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2021-11-03-017111-a). Якщо ви коли небудь стикались з замовленням телеграм-бота для бізнеса, то знаєте, що його вартість стартує (в столиці) від 200$. А у нас вийшов за 1,1 мільйона гривень + за 8 тисяч гривень зробили ще й рекламний ролик, як тим ботом користуватись (https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2021-09-03-003059-a).
Позивач просить суд зобов'язати відповідача спростувати поширену інформацію шляхом розміщення на своїй сторінці профілю в соціальні мережі Facebook публікації про те, що відповідна інформація про Підприємство є недостовірною.
Відповідно до частини першої статті 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Частиною першою статті 94 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
За змістом статей 94, 277 Цивільного кодексу України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Частиною другою статті 34 Господарського кодексу України передбачено, що дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.
Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 48, статті 64 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» усі передачі, які телерадіоорганізація транслювала чи ретранслювала або забезпечувала їх трансляцію чи ретрансляцію у повній та незмінній формі третьою особою (оператором телекомунікацій), повинні бути записані і зберігатися протягом 14 днів від дати їх розповсюдження, якщо у цей строк не надійшло скарги щодо їхнього змісту. У разі подання скарги щодо змісту передачі, її записи зберігаються до того часу, поки скаргу не буде розглянуто і рішення стосовно неї не буде прийнято у визначеному порядку.
Громадянин або юридична особа мають право вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених у її програмі чи передачі відомостей, які не відповідають дійсності та/або принижують честь і гідність особи. Заяву з вимогою спростування має бути подано до телерадіоорганізації у письмовій формі протягом 14 днів з дня поширення таких відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради. На вимогу заявника телерадіоорганізація зобов'язана надати йому можливість безкоштовного прослуховування (перегляду) відповідного фрагменту програми чи передачі або надати копію запису фрагменту з відповідною оплатою.
При вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації забезпечується баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто, доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто, позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто, такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто, або завдає шкоди особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачами, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Тобто для розгляду даної категорії справ судам необхідно встановити: чи мало місце поширення відповідачем інформації; чи стосувалася поширена інформація позивача; чи є підстави для визнання поширеної інформації недостовірною, тобто такою, що не відповідає дійсності; чи призвело поширення інформації до порушення особистих немайнових прав позивача.
Суд зазначає, що згідно з частинами першою та третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Одночасно статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Відповідно до позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18, належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права», власник вебсайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання вебсайту. За відсутності доказів іншого власником вебсайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до вебсайту, і (або) отримувач послуг хостингу.
Відповідно до частини одинадцятої статті 52-1 Закону України «Про авторське право і суміжні права», власники вебсайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб'єктами господарювання, зобов'язані розміщувати у вільному доступі на власних вебсайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) таку достовірну інформацію про себе: а) повне ім'я або найменування власника вебсайту та постачальника послуг хостингу; б) повну адресу місця проживання або місцезнаходження власника вебсайту та постачальника послуг хостингу; в) контактну інформацію власника вебсайту та постачальника послуг хостингу, у тому числі адресу електронної пошти, номер телефону, за якими з ними можливо оперативно зв'язатися. Фізичні особи, які не є суб'єктами господарювання, розміщують у вільному доступі на вебсайтах, власниками яких вони є, або в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) контактну інформацію власника вебсайту, передбачену пунктом «в» цієї частини.
Досліджуючи матеріали справи, суд констатує, що позивач, на підтвердження розміщення відповідачем допису у соціальній мережі Facebook надав суду лише роздруковані скріншоти (знімки з екрану комп'ютера) з яких не можливо встановити їх належність до будь-якої соціальної мережі або до іншого інформаційного ресурсу.
Суд зазначає, що доказування і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України є обов'язком сторін.
З огляду на положення статей 74, 91 Господарського процесуального кодексу України, докази, надані позивачем, слід розглядати як письмові докази.
Водночас, відповідно до статті 96 Господарського процесуального кодексу України, електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних й інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
Таким чином, процесуальні норми дозволяють подання електронних доказів у паперових копіях, засвідчених у передбачений законодавством спосіб, проте обов'язком сторони, яка подає ці докази у паперовому вигляді, є доведення існування цих доказів в електронній формі.
Надані позивачем роздруковані на папері скріншоти (знімки з екрану комп'ютера) з огляду на положення статті 96 Господарського процесуального кодексу України не відповідають вимогам, що ставляться до порядку подання електронних доказів.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи вона є фактичним твердженням чи оціночним судженням.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Отже, за своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмет дійсності і яка об'єктивно є або істиною чи хибною і при цьому неодмінно однією із двох. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
Фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
У п. 45 рішення Європейського суду з прав людини у справі «ТОВ «Інститут економічних реформ» проти України» від 02.06.2016 зазначено, що суд у своїй практиці розрізняє твердження щодо фактів та оціночні судження. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу довести правдивість оціночних суджень неможливо виконати і вона порушує свободу вираження поглядів як таку, що є фундаментальною частиною права, що охороняється статтею 10 Конвенції (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії», п. 46). Однак навіть у разі, якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатнє «фактологічне підґрунтя» для оспорюваного висловлювання, в іншому випадку воно буде надмірним (рішення у справі «Ліндон, Очаковський-Лоран та Жулі проти Франції», п. 55). Щоб розрізнити твердження щодо фактів та оціночні судження необхідно враховувати обставини справи та загальний тон висловлювань (рішення у справі «Бразільє проти Франції», заява № 71343/01, п. 37, від 11 квітня 2006 року), оскільки судження з питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження щодо фактів (рішення «Патурель проти Франції», заява № 54968/00, п. 37, від 22 грудня 2005 року).
Отже, чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, так як вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а особи мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.
Оціночні судження не підлягають спростуванню. Позивач має можливість захистити свої права через надане йому законодавством право на відповідь. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 359/8847/16-ц.
Дослідивши текст інформації, яку позивач просить суд визнати недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, суд вважає, що перелічені висловлювання неможливо вважати твердженнями про вчинення саме позивачем конкретних діянь, оскільки наведені у прохальній частині висловлювання є вирваними з контексту та неповними.
При цьому, обидва абзаци спірного допису містять посилання на офіційний веб-сайт ДП «Прозорро», на якому розміщена інформація щодо укладених Підприємством договорів про надання послуг та розроблення комп'ютерних програм, що, на думку суду, є достовірною інформацією про державні закупівлі.
Твердження позивача про те, що інформація у спірному дописі щодо створення аудіовізуальних творів (рекламних роликів) було здійснено іншою особою, аніж ТОВ «Еверклевер» та ФОП ОСОБА_2 , не підтверджується жодним належним та допустимим доказом.
Суд відзначає, що підставою для задоволення позову у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи є сукупність усіх обставин юридичного складу правопорушення, а саме: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
При цьому, при вирішенні спору про визнання недостовірною та спростування інформації підлягають застосуванню загальні приписи ст. ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору має бути встановлено не лише наявність підстав визнання недостовірною та спростування інформації, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 р. у справі № 910/1255/20.
Дослідивши матеріали справи з метою вирішення питання, чи поширення інформації, завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право суд дійшов висновку, що позивач не довів що відомості (дані), з приводу яких виник спір, є інформацією, що принижує репутацію позивача та не надав доказів того, що внаслідок викладеної інформації відбулося зниження ділової активності позивача у сфері його діяльності, отже не довів негативного впливу інформації, яка містилася в публікації, на його ділову репутацію.
Судом враховано, що згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені. У свою чергу, національна влада може втрутитися у процес реалізації норми статті 10 Конвенції, якщо, зокрема, це передбачено законом, направлено на захист репутації або інших прав осіб і є необхідним у демократичному суспільстві.
Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачено статтею 10 Конвенції (правова позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 758/14324/15-ц).
За наведених у сукупності обставин, оскільки позивачем не доведено наявності юридичного складу правопорушення, слід дійти висновку, що вимоги позивача про визнання недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію Підприємства, інформацію, поширену відповідачем 22.12.2021 в соціальній мережі Facebook на сторінці Спілки, є необґрунтованими, у зв'язку із чим у задоволенню позову вимог слід відмовити.
Положеннями частин 1, 2 статті 23 Цивільного кодексу України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Отже, моральна шкода є втратою немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб, натомість відшкодування моральної шкоди відбувається в майновій (грішми, іншим майном) або немайновій формах (публікація спростування недостовірної інформації, публікація рішення суду у засобах масової інформації, інші форми відновлення морального стану особи).
Для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діям заподіювача та вини останнього.
В той же час, позивачем у позовній заяві взагалі не доведено завдання Підприємству моральної шкоди внаслідок розміщення відповідачем 22.12.2021 в соціальній мережі Facebook поширеної інформації, як і необґрунтовано розміру заявленої до стягнення моральної шкоди.
За таких обставин, позовні вимоги Підприємства про стягнення зі Спілки моральної шкоди у розмірі 1,00 грн. також задоволенню не підлягають.
Щодо інших доводів сторін, викладених у заявах по суті справи, суд зазначає, що у п. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 (заява №63566/00) "Пронін проти України" зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
За таких обставин, в задоволенні позовних вимог Підприємства необхідно відмовити у повному обсязі.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позовних вимог Державного підприємства «Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр» відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 09.09.2022.
Суддя В.П. Босий