09 вересня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/18154/21 пров. № А/857/8624/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідач - Кушнерика М.П.,
суддів - Курильця А.Р., Ніколіна В.В.
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 травня 2022 року, прийняте суддею Грень Н.М. у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження у справі № 380/18154/21 за адміністративним позовом громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління ДМС України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, -
в жовтні 2021, громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління ДМС України у Львівській області, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11 червня 2021 року № 183-21 про відмову про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання його біженцем.
Позовні вимоги мотивує тим, що рішенням Державної міграційної служби України № 183-21 від 11.06.2021 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Вважає, що даним рішенням порушено його законні права та інтереси, оскільки у оскаржуваному рішенні та повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту не зазначено жодних причин відмови. Зазначив, що беручі до уваги численні публікації міжнародних світових видань - обставина наявності загальнопоширеного насильства щодо віровідступників у Ісламській республіці Іран, підтверджується та навіть доповнюється. Ситуація із дотриманням прав людини в релігійному аспекті у Ісламській республіці Іран тільки погіршується. Відповідач вкотре, не зважаючи на встановлену судом обставину наявності загальнопоширеного насильства щодо віровідступників у Ісламській республіці Іран та публікаціях, які знаходиться у вільному доступі, вперто не вбачає ризику для життя та здоров'я позивача у випадку його повернення у країну його походження - Ісламську республіку Іран. Побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, насилля; зазнати шкоди його здоров'ю та житло цілком обґрунтоване, враховуючи, встановлену у адміністративній справі № 1.380.2019.002462 за його позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії обставину наявності загальнопоширеного насильства щодо віровідступників у Ісламській республіці Іран, що підтверджується загальновідомою інформацією із загальнодоступних публікацій - отже в силу ч. 3, 4 ст. 78 КАС України доказуванню не потребує. Позивач зазначив, що відповідачем під час винесення оскаржуваного рішення про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не було повно, всебічно та об'єктивно розглянуто обставини особових справи позивача, не враховано висновки Львівського окружного адміністративного суду, встановлені рішенням від 30 липня 2019 року в адміністративній справі № 1.380.2019.002462, що стало підставою для скасування попереднього рішення відповідача № 146-19 від 18 квітня 2019 року та призвело до винесення ним повторно необгрунтованого рішення. Відмову позивач вважає протиправною, тому що у нього наявні реальні побоювання стати жертвою переслідування через його політичні та релігійні погляди.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 травня 2022 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 11 червня 2021 року № 183-21 про відмову п. ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 .
Не погодившись із цим рішенням суду, його оскаржив відповідач, з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та неповного з'ясування обставин справи.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає те, що аналіз обставин справи заявника та ІКП по Ірану не дає підстав стверджувати, що заявник як новонавернений зазнає тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у разі повернення до Ірану. Позивач не є публічною особою - проповідником християнських цінностей; не дивлячись на те, що він повідомив родичів про хрещення, вони не відмовляються з ним спілкуються (протокол співбесіди від 05.02.2018); влада Ірану з розумінням відноситься до заробітчан, серед іншого до тих, які за кордоном зверталися за притулком тощо. В справі заявника відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у разі повернення до країни громадянської належності як умови для визнання його біженцем, а також відсутні підстави стверджувати, що у разі повернення стосовно нього порушуватиметься стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод як підстави для набуття додаткового захисту в Україні.
Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою в задоволенні позову відмовити.
Представником позивача - адвокатом Дубініним Р.В. подано відзив на апеляційну скаргу, в якому апеляційну скаргу апеляційну скаргу просить залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Поряд з цим зазначає, що апелянт не надав жодних доказів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.
Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, відповідно до пункту 3 ч. 1 статті 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що з матеріалів особової справи № 2017KV0010 встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у м. Тегеран, країна - Іран, є громадянином Ісламської Республіки Іран, за віросповіданням християнин, одружений, має доньку. Дані про особу встановлені на підставі паспорта громадянина Ісламської Республіки Іран № НОМЕР_1 .
Позивач прибув до України легально 25.05.2008 на підставі закордонного паспорта громадянина Ісламської Республіки Іран серії НОМЕР_2 .
26.12.2008 позивач одружився на громадянці України - ОСОБА_3 (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 від 24.04.2012). У шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_2 у позивача народилася донька - ОСОБА_4 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 від 24.04.2012).
23.02.2009 позивач прийняв християнство, що стверджується копією свідоцтва про хрещення.
Лише, 31.03.2017 позивач звернувся із письмовою заявою-анкетою до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що видана довідка про звернення за захистом в Україні від 31.03.2017 № 006467. У своїй заяві-анкеті позивач зазначає, що його законне перебування та території України закінчилося 09.12.2009, в посольстві Ісламської Республіки Іран у місті Києві ним отримано новий паспорт строком дії до 01.12.2015. Після цього за новим паспортом до посольства не звертався, оскільки у нього існували побоювання що його можуть затримати. Не виключено, що у разі повернення позивач у країну громадянського походження у кращому випадку на нього чекають ув'язнення та тортури. Не виключає, що його можуть стратити за зв'язок з генералом Махді та подіями, які відбулися після президентських виборів в Ірані в 2009, 2011 роках направленими на повалення існуючого диктаторського режиму президента Махмуду Ахмадінежада. Крім того, позивач зазначає, що у зв'язку з тим, що він прийняв християнство він може бути підданий гонінням, а саме арешту, тортурам та навіть бути страченим.
02.05.2019 Центральним міжрегіональним управління ДМС у м. Києві та Київській області на підставі рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2019 № 146-19, складено повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №104.
Позивач, не погодившись із вказаним рішенням, звернувся до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.07.2019, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2019 визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 146-19 від 18 квітня 2019; зобов'язано Центральне міжрегіональне управління ДМС у м.Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 20.05.2020 заяву про зміну способу виконання судового рішення у справі №1.380.2019.002462 задоволено, зобов'язано повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту територіальний підрозділ Державної міграційної служби України за місцем проживання громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області.
За результатами повторного розгляду особової справи № 2017KV0010 громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.07.2019, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2019 та з урахуванням ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 12.05.2020 Головним управлінням ДМС у Львівській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту затверджений перши заступником начальника ГУ ДМС України у Львівській області.
Рішенням ДМС України від 11.06.2021 № 183-21 з урахуванням висновку ГУ ДМС у Львівській області, відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, з урахуванням рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.07.2019, постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2019 та ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 12.05.2020 (справа № 1.380.2019.002462), Державна міграційна служба України, відмовила громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням від 02.09.2021 року № 17 ГУ ДМС у Львівській області проінформувало позивача про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся до суду із даним позовом.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відповідачами не було взято до уваги поточну та актуальну інформацію по країні походження позивача, натомість було надано перевагу розбіжностям та протиріччям у твердженнях позивача, що стосуються віросповідання. Приймаючи оскаржуване рішення відповідач дійшов хибного висновку про відсутність встановлених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі обставини.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671).
Згідно з положеннями пункту 1, 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно із частиною першою та частиною другою, п'ятою статті 5 Закону № 3671, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина перша, сьома статті 7 Закону № 3671)
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Згідно із частиною четвертою, шостою статті 8 Закону № 3671 рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 3671, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції, в даному випадку відповідач, приймає рішення про визнання чи відмову у визнанні біженцем за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону № 3671, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Так, Законом України від 21 жовтня 1999 року № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.
Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Отже, на заявника, покладається обов'язок надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону № 3671.
За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671 рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Позивач у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31.03.2017 року зазначив, що побоювання позивача зазнати у кращому випадку ув'язнення та тортур, ба більше страти у разі повернення до Ірану пов'язані із його діяльністю як члена таємної організації "Суспільний рух партнерів" на чолі з генералом Мохамад-Реза Махді яка прагнула до демократичних змін в Ірані та сповідування ним християнства. Позивач вказує, що 23.03.2017 дізнався з мережі інтернет про викрадення спецслужбами Ірану свого друга та керівника генерала Махді у зв'язку з цим позивач має побоювання бути страченим за зв'язок з опозиційною діяльністю генерала.
Також, позивачем було вказано, що 23.02.2009 позивач прийняв християнську віру в Почаївському Свято - Духовному монастирі, що підтверджується копією пам'ятки таїнства хрещення та копією довідки Св. Троїцької церкви м. Любар від 18.01.2018, яка підписана настоятелем Свято-Троїцького храму протоієреєм М. Шапіренко.
Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Позивач не довів достатньої аргументації своїм побоюванням, факти особистого переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності громадянства (підданства), належності до соціальної групи, а також політичних переконань відсутні.
Матеріали справи не містять жодних належних і допустимих доказів для висновку щодо можливого застосування до позивача смертної кари, загрози застосуванню тортур чи нелюдського поводження або покарання, доказів загрози систематичного порушення прав людини.
Навпаки, з протоколу співбесіди від 12 квітня 2017 року (а.с. 112, 113 т.1) убачається, що позивач жив з батьками в м.Тегерані і «...дуже добре жили...».
Крім того, з наявного у справі перекладу з перської мови на українську мову (а.с. 67 т.1) убачається, що генеральний секретар Суспільного руху партнерів 19.11.2010 № 1/10/482 дав дозвіл позивачу на створення і відкриття офісу у Східній Європі. Даний факт не з'ясовувався відповідачем, в тому числі, зокрема, не з'ясовувалися обставини, що прибувши в Україні через шість місяців позивач одружився, а через 2 місяці прийняв християнство, хоча питання зміни віросповідання носить тривалий та переконливий характер внутрішнього пізнання світогляду. В контексті цього, відповідачем не з'ясовано відношення ОСОБА_1 до утримання, виховання його інших чотирьох дітей, що вбачається з протоколу співбесіди від 16 жовтня 2020 року (а.с. 36-40 т.2)
Чи сам факт укладення шлюбу (в межах шести місяців) та наявність дитини не слугувало підставою для створення підгрунтя, а в подальшому закріплення та реалізації створення осередку в Східній Європі, з якою метою ОСОБА_1 і був скерований
З протоколів співбесід із позивачем видно, що насилля або переслідувань він не зазнавав, а лише чув про такі випадки.
З матеріалів справи вбачається, що репресійні заходи здійснюються саме до активістів іншої віри, а не звичайних християн. В той же час з матеріалів справи не вбачається, що позивач відноситься до активних проповідників християнства і володіє виключно поверхневим пізнанням християнського віросповідання.
Матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671 і доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.
На переконання колегії суддів, відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення взяв до уваги актуальну інформацію по країні походження позивача, а тому доводи позивача в цій частині колегія суддів не бере до уваги.
В той же час, з матеріалів справи убачається, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання загрози життю достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
У постанові від 13 березня 2018 року у справі № 826/3886/16 Верховний Суд вказав, що обов'язок доказування покладається на заявника, який зобов'язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник має переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Сімейні або інші причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа переїжджає виключно з економічних міркувань, свідчать, що така особа є економічним мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту (постанова Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 815/5486/16).
На підставі наявних матеріалів справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в Ірані та перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань та додатково встановлених судом обставин, що свідчить про передчасність прийнятого оспореного рішення відповідача.
Щодо покликання представника позивача на відсутність повноважень у представника відповідача Редчиць Д.І. на підписання апеляційної скарги, то в матеріалах справи наявні документально підтверджені повноваження: доручення департаменту юридичного забезпечення ДМС України № 9.3/346-22 від 24.05.2022 «Про апеляційне оскарження судового рішення у справі № 380/18154/21», наказ ГУ ДМС України у Львівській області від 07.09.2020 № 335-к/тр «Про переведення Редчиця Дмитра» та посадова інструкція.
Відповідно до частини третьої частини 55 КАС юридична особа незалежно від порядку її створення, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб'єкта владних повноважень), або через представника.
Крім того, відповідно до пункту 5 Положення про Державну міграційну службу України, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360 доповнено пунктами, які дозволяють належне забезпечення права на доступ до суду, захист прав та інтересів ДМС в судах, працівниками ДМС та її територіальних органів, шляхом самопредставництва в усіх судах... на підставі доручення, наданого ДМС.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
За пунктами 3, 4 ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З врахуванням вищевикладеного, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з прийняттям постанови про часткове задоволення позову, а саме визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11 червня 2021 року № 183-21 про відмову п. ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і зобов'язати Державну міграційну службу України повторно прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , з підстав зазначених в мотивувальній частині цієї постанови.
Керуючись статтями 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - задоволити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 травня 2022 року у справі № 380/18154/21 - скасувати та прийняти постанову, якою позов громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 - задоволити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11 червня 2021 року № 183-21 про відмову п. ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , з підстав зазначених в мотивувальній частині цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя М. П. Кушнерик
судді А. Р. Курилець
В. В. Ніколін