ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
29 серпня 2022 року м. Київ № 640/10218/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрівської Н.А.,
розглянувши у спрощеному провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до 1) Територіального управління Державної судової адміністрації у місті Києві,
2) Вищого господарського суду України
треті особи: 1) Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві;
2) Державна судова адміністрація України
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації у місті Києві (далі по тексту - відповідач 1, ТУ ДСА), Вищого господарського суду України (далі по тексту - відповідач 2, ВГСУ), за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві (далі по тексту третя особа 1, ГУ ДКСУ), Державна судова адміністрація України (далі по тексту - третя особа 2, ДСА), у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідачів щодо нездійснення нарахування та виплати і судді ВГСУ ОСОБА_1 суддівської винагороди у розмірі 1470259,74 грн за період з 01 січня 2017 року 31 травня 2019 року на підставі окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» та Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік» та Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік», з врахуванням коефіцієнту 1,2;
- зобов'язати відповідачів нарахувати позивачу суддівську винагороду за період з 01 січня 2017 року 31 травня 2019 року, виходячи з розміру посадового окладу в сумі 15 мінімальної заробітної плати Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» та Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік» та Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік», з врахуванням коефіцієнту 1,2, що становить 1470259,74 грн, та провести виплати на користь позивача нарахованої суддівської винагороди в розмірі 1470259,74 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач вказує, що з січня 2017 року отримує суддівську винагороду без врахування посадового окладу в сумі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законами України про державний бюджет на відповідні роки; до позивача повинна застосовуватись розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати та інших виплат - мінімальна заробітна плата та встановлюватися коефіцієнт 1,2.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 червня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/10218/19 і призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження (письмового провадження); залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ГУ ДКСУ та ДСА; відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, у якому ВГСУ не погоджується із заявленими позовними вимогами, оскільки з 01 січня 2017 року розмір посадового окладу суддів, як тих, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, так і тих, що не пройшли його, визначається з розрахункової величини 1600,00 грн, а дії відповідача 2 в межах спірних відносин є правомірними.
Третьою особою 1 подано пояснення на позовну заяву, в якому зазначено, що ГУ ДКСУ не є учасником спірних правовідносин та відповідно до своїх функціональних обов'язків не володіє будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд може встановити наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги або заперечення, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідачем 1 подано відзив на позовну заяву, з якого вбачається, що ТУ ДСА не погоджується із заявленими позовними вимогами, оскільки питання фінансового забезпечення ВГСУ виходять за межі повноважень відповідача 1.
Третьою особою 2 подані пояснення на позов, в яких зазначено про безпідставність заявлених позовних вимог, оскільки з 1 січня 2017 року оплата суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання регулюється двома законами, а саме, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII та від 07 липня 2010 року №2453-ІV. Закон №1402-VIII є останнім за датою ухвалення та є чинним і встановлює обрахунок окладу судді місцевого суду у певній кількості прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а не мінімальних заробітних плат, як це було у попередньому законі. Закон №2453-ІV, який частково втратив чинність, встановлює до проведення кваліфікаційного оцінювання судді лише кількість таких прожиткових мінімумів для працездатних осіб, з яких саме складається його посадовий оклад, а саме - 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Положеннями Закону №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат; до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн.
Ознайомившись із письмово викладеними доводами учасників справи, дослідивши подані документи і матеріали, суд встановив такі обставини справи.
Судом встановлено, що Указом Президента України «Про призначення судді» від 15 січня 2001 року №12/2001 ОСОБА_1 призначено суддею арбітражного суду Львівської області строком на п'ять років; 21 лютого 2001 року позивачем складено присягу судді; Указом Президента України «Про призначення судді» від 25 грудня 2004 року №1540/2004 ОСОБА_1 призначено суддею Київського міжобласного апеляційного господарського суду в межах п'ятирічного строку; постановою Верховної Ради України «Про обрання судді» від 22 грудня 2005 року №3283-IV ОСОБА_1 обрано на посаду судді Київського міжобласного апеляційного господарського суду безстроково; Указом Президента України «Про призначення заступника голови апеляційного господарського суду» від 06 травня 2006 року №352/2006 ОСОБА_1 призначено заступником голови Київського міжобласного апеляційного господарського суду України; постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 12 травня 2011 року №3336-VI ОСОБА_1 обрано суддею Вищого господарського суду України.
Відповідно до наявних в матеріалах справи розрахункових листів посадовий оклад позивача у 2017 році становив 19200,00 грн, за січень - листопад 2018 року - 21144,00 грн, грудень 2018 року - 31716,00 грн, січень - травень 2019 року - 34578,00 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У статті 130 Конституції України закріплено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частинами другою та третьою статті 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (далі - Закон №2453-VI) визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів»» від 19 грудня 2013 року №716-VII було виключено положення абзацу п'ятого частини третьої статті 129 Закону №2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).
Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-VIII у статті 129 Закону №2453-VI у частині третій в абзаці першому цифри « 15» замінено цифрами « 10» та виключено абзац шостий (з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат).
Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIІІ (далі - Закон №192-VIII) Закон №2453-VI викладено в новій редакції, частиною третьою статті 133 якого передбачалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII), частинами першою та другою статті 135 якого закріплено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIIІ було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) 30 мінімальних заробітних плат - судді місцевого суду; 2) 50 мінімальних заробітних плат - судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду; 3) 75 мінімальних заробітних плат - судді Верховного Суду.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII (далі - Закон №1774-VIII), який набрав чинності 01 січня 2017 року, зокрема, частину третю статті 135 Закону №1402-VIIІ викладено в такій редакції: «Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року».
Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» від 21 грудня 2016 року №1801-VIII розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становить 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн.
Статтями 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» від 07 грудня 2017 року №2246-VIII установлено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2018 року становить 1762 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3723 грн.
Згідно зі статтями 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» від 23 листопада 2018 року №2629-VIII розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2019 року становить 1921 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 4173 грн.
Пунктом 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-IX) було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, тобто Законом №1402-VIII, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону №2453-VI.
Пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону №2453-VI.
Згідно із частиною першою статті 133 Закону №2453-VI у редакції Закону №192-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Як уже зазначалось, частиною третьою статті 133 Закону №2453-VI у редакції Закону №192-VIІІ було визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII, який набрав чинності 01 січня 2017 року, встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
Згідно із пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
04 грудня 2018 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення №11-р/2018, яким, зокрема, визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону №2453-VI у редакції Закону №192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат» (пункт 1 резолютивної частини цього Рішення).
Спірним у цій справі є питання правильності розрахунку відповідачами суддівської винагороди позивача за спірний період; позивач уважає, що винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальної заробітної плати, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.
Щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при визначенні суддівської винагороди до набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, суд зазначає, що з огляду на вимоги пункту 23 Розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII, суддівську винагороду позивачу нараховували відповідно до статті 133 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), але з урахуванням приписів пункту 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VІІІ (у наведеній редакції), тобто з розрахунку 10 мінімальних заробітних плат, розмір якої визначено на рівні 1600,00 грн.
Беручи до уваги приписи статті 7 Закону № 1801-VIII, розрахункова величина, яку застосовано для нарахування суддівської винагороди позивачу (1600,00 грн) є розміром прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого згаданим Законом з 01 січня 2017 року.
Верховний Суд раніше висловлював правову позицію у справі, фактичні обставини якої є подібними до обставин цієї справи у частині щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при визначенні суддівської винагороди до набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018. Зокрема у справі №820/1853/17 колегія суддів зазначила, що норма частини третьої статті 133 Закону №2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VI і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.
Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, як-от пункт 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата (3200,00 грн) після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Отож, у такий спосіб законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати (3200,00 грн) як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 грн.
На підставі наведеного колегія суддів висловила правовий висновок, за яким: законодавець встановив: по-перше, два види (розміри) мінімальної заробітної плати; по-друге, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати 3200 грн; по-третє, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів суддів застосовується розмір мінімальної заробітної плати 1600,00 грн. Таким врегулюванням законодавець не порушив гарантій суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався до такого врегулювання.
При цьому, суд зазначає, що до 01 січня 2017 року Закони № 2453-VI та №1402-VIIІ визначали розмір посадового окладу судді у мінімальних заробітних платах, що дає можливість зробити висновок, що мінімальна заробітна плата застосовувалася законодавцем як розрахункова величина.
Досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, в тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України «Про бюджет України на 2017 рік» розмір заробітної плати зріс вдвічі.
Наслідком таких змін Законом № 1774-VIII стала зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися до розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також до розрахунку інших платежів та санкцій.
Таким чином, суд дійшов висновку, що з прийняттям Закону № 1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, у формулі розрахунку якої як розрахункова величина була закладена мінімальна заробітна плата, а лише розрахункова величина.
Питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при визначенні суддівської винагороди після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, досліджувалося Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у рішенні від 11 березня 2020 року та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 листопада 2020 року в справі №200/9195/19-а.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 листопада 2020 року зазначила, що, як свідчить зміст Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону №2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв'язку із цим у Рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.
Разом із тим, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон №1774-VIII, який набрав чинності 01 січня 2017 року та встановив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат.
Законом №1402-VIIІ у редакції Закону №1774-VIII, який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин, визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Як свідчить зміст Закону №1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат.
Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.
Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року.
Із прийняттям Закону №1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.
Аналіз такого правового регулювання дає підстави для висновку про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року.
Нормами частини першої статті 8 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР (далі - Закон №108/95-ВР) передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 листопада 2020 року в справі №200/9195/19-а вказала, що в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону №108/95-ВР, прийнято Закон №1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати. Водночас перехід на нову розрахункову величину замість мінімальної заробітної плати фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом №2453-VI. На момент набрання чинності Законом №1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону №1402-VIII ще не виплачувалася. Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала відсутність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення суддів, який є складовою їхньої незалежності, від зміни розрахункової величини у цій ситуації.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон №1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від законів №2453-VI та №1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі.
Надаючи оцінку доводам скаржників про те, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципу незалежності суддів, Велика Палата Верховного Суду послалася на статтю 22 Конституції України, яка гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Із прийняттям Закону №1774-VIII і змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, розмір суддівської винагороди у грошовому виразі не зменшився, і оскільки розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом №1774-VIII у грошовому виразі не зменшився, Велика Палата Верховного Суду вказала на відсутність порушення гарантії судді щодо розміру його матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін.
Досліджуючи мету прийняття Закону №1774-VIII, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 листопада 2020 року в справі №200/9195/19-а наголосила, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, у тому числі й заробітної плати. Унаслідок введених Законом №1774-VIII змін була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів і санкцій.
Велика Палата Верховного Суду не взяла до уваги доводи позивача про те, що з набранням законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальної заробітної плати, натомість погодилася з доводами відповідача про необхідність застосування в такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.
Окрім того Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на час існування спірних правовідносин (грудень 2018 року - червень 2019 року) пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його приписами.
Порушень принципів недискримінації, пропорційності, правової визначеності та «якості закону» Велика Палата Верховного Суду своєю постановою не встановила, вказавши, що зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум стосується не лише суддів, а поширюється на широку сферу суспільних відносин.
Велика Палата Верховного Суду відхилила твердження позивача про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер, зазначивши, що із запровадженням судової реформи та набранням чинності Законом №1402-VIIІ для утвердження незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу було запроваджено необхідність проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні. Зміни, запроваджені в судовій системі України у зв'язку з її реформуванням, були схвалені світовою спільнотою, у тому числі Венеційською комісією. Водночас Законом №1402-VIIІ у зв'язку із запровадженням підвищених вимог до суддів було підвищено рівень їхніх соціальних гарантій, зокрема збільшено розмір суддівської винагороди. При цьому необхідною умовою для отримання суддівської винагороди в підвищеному розмірі була необхідність проходження суддею кваліфікаційного оцінювання.
Суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, незалежно від причин його непроходження, суддівська винагорода виплачувалася в порядку та розмірах, які діяли до набрання чинності Законом №1402-VIIІ. Тобто право на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом №1402-VIIІ, мають судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Водночас перебування судді в процесі кваліфікаційного оцінювання (у випадку його незавершення) не наділяє останнього правом на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом №1402-VIIІ, оскільки ще не свідчить про успішне проходження ним кваліфікаційного оцінювання.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.
Ураховуючи висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2020 року, прийнятої за наслідками перегляду рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року в зразковій справі №200/9195/19-а, суд дійшов висновку про те, що, нараховуючи і виплачуючи позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до травня 2019 року, відповідачі діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 9, статтею 72, частинами першою, другою, п'ятою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачами доведено правомірність своєї поведінки з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, судові витрати зі сплати судового збору відшкодуванню позивачу не підлягають.
На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 2, 5-11, 73-77, 90, 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили у порядку, встановленому в статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку, визначеному статтями 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України протягом 30 днів з моменту складення повного тексту
Суддя: Н.А. Добрівська