ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
18 серпня 2022 року місто Київ №640/7563/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом до третя особа про ОСОБА_1 Державної міграційної служби України Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якій просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.03.2019 № 103-19 про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких ОСОБА_1 звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, за твердженням останнього, у нього є об'єктивні побоювання, що у разі повернення до країни походження - Ісламської Республіки Іран, йому буде загрожувати небезпека в країні походження та порушення його прав та інтересів відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) від 13 березня 2020 року в адміністративній справі №640/7563/19 (далі - справа) у задоволенні позову ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - третя особа) про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 28.03.2019 р. № 103-19 про відмову у визнанні позивача біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту в України відповідно до вимог чинного законодавства відмовлено повністю.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 23.06.2021 вказані вище рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.03.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2020 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Направляючи справу №640/7563/19 на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив про те, що у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій немає посилань на зібрану та проаналізовану відповідачем або самостійно використану інформацію по країні походження позивача (Іран) (включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті), яка б дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Верховний Суд вказав на те, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Однак, суди попередніх інстанцій у рішеннях не надали оцінку інформації про ситуацію в країні походження позивача - Ісламській Республіці Іран.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 23.06.2021 №640/7563/19 зазначено про те, що суди не досліджували та не надавали оцінку інформації по країні походження на яку посилався позивач (як в позовній заяві так і в апеляційні скарзі) з посиланням на електронні адреси. В той же час, позивач стверджував, що інтернет містить численні дані про порушення прав людини в Ірані, смертну кару і знущання над людьми навіть за просте невдоволення і без вступу у будь-яку партію. Суди попередніх інстанцій, так само як і відповідач при прийнятті спірного рішення, не встановили всіх обставин у справі та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивача. Формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та інформації по країні походження, призвели до прийняття передчасного рішення щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021 (суддя Мамедова Ю.Т.) адміністративну справу №640/7563/19 прийнято до провадження та розпочато розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Від представника позивача 04.08.2021 до суду надійшли письмові пояснення, в яких останній зазначив про те, що ОСОБА_1 є громадським діячом, журналістом і співаком, був прибічником «зеленої» революції, відмовився брати участь у відмиванні коштів для уряду Ірану, він та його мати переслідувались за релігійною ознакою. Кримінальна справа в якій обвинувачують ОСОБА_1 сфальсифікована, що вбачається з відсутності у обвинуваченні місця вчинення злочину. Обвинувачення в тому, що ОСОБА_1 представлявся сином верховного лідера автоматично тягне за собою смертну кару. Діючий в Ірані режим грубо порушує права людини, людей піддає катуванню і смертній карі, суди не є незалежними і приймають рішення в залежності від політичної необхідності знищуючи опонентів влади та переслідуючи за релігійною, соціальною чи статевою ознакою. Міждержавні договори посадовцями Ірану не дотримуються і особи, яких екстрадують, страчуються.
Представником позивача наголошено на тому, що повернення ОСОБА_1 до Ірану потягне непоправні наслідки у вигляді нелюдського поводження та страти, що в умовах відсутності незалежного правосуддя в Ірані, є неминучим. Позивачем була надана інформація і перекладено статті про страту людей зі схожими інкримінованими злочинами. Іран посідає друге місце у світі (після Китаю) за кількістю смертних страт. У 2006 році в країні були страчені не менше 215 осіб, у тому числі семеро неповнолітніх, що є порушенням міжнародної конвенції про права дітей. Згідно зі статистикою правозахисної групи Amnesty International в 2007 році за тяжкі злочини в Ірані страчено понад 200 чоловік.
Таким чином, представник позивача просить задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 та врахувати дані пояснення під час прийняття рішення у справі.
У своїх поясненнях від 04.08.2021 позивач вказав на те, що його побоювання бути страченим грунтуються на відсутності правосуддя в Ірані, масових порушеннях прав людини посадовцями держави, численних фактах знищення людей і особобливо журналістів.
Через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва 09.08.2021 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній заперечує проти позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки під час проведення процедури розгляду заяви позивача відсутня інформація стосовно можливих переслідувань його за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи. Також по відношенню до позивача не застосовувалось фізичне насилля за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Звернення позивача до територіального підрозділу ДМС через можливі переслідування за ознакою політичних переконань визнаються необгрунтованими та не підтверджуються за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи шукача захисту.
За посиланням відповідача, позивач під час звернення до органу ДМС із заявою при визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не зміг належним чином обґрунтувати вказану заяву в контексті наявності в неї ознак, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону. Так, твердження ОСОБА_1 носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину, які б були пов'язані з конвенційними ознаками ймовірного переслідування.
Також, під час процедури розгляду заяви від 20.07.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту шукач захисту не надав жодних документальних доказів або обґрунтованих усних тверджень обставин ймовірних переслідувань на території країни громадянської належності.
На переконання відповідача, ДМС було прийнято оскаржуване рішення підтримуючи висновок територіального органу ДМС від 28.12.2018 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», який сформований поетапно за результатами повного аналізу розгляду особової справи позивача, на підставі всебічного вивчення наявних матеріалів справи (заяви, анкети, протоколів співбесід та наданих документів), а також за умовами внутрішньополітичної ситуації із країні громадянської належності позивача - Ісламської Республіки Іран та Додатками до рекомендаційної позиції, що містять вмотивований аналіз зазначених обставин справи, які відображають повне, всебічне та об'єктивне дослідженням ДМС інформації по країні походження позивача - Ісламської Республіки Іран з посиланням на не на одну електрону адресу джерел інформації.
У відповіді на відзив, поданої до суду 10.08.2021, представник позивача зазначив про те, що викладені у відзиві доводи є неправдивим викладенням обставин з формальним посиланням на інтернет ресурси , в тому числі на ті, які містять пропагандистські статті держави агресора, які з незрозумілих причин відслідковуються працівниками ДМС України і використовуються дя виправдання передачі дисидентів.
У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді, справу в порядку п.п. 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду передано на повторний автомазитований розподіл справ між суддями.
Відповідно до частини дев'ятої статті 31 Кодексу адміністративного судочинства України, невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач із складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у визначених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом.
Згідно з протоколом повтороного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №640/7563/19 передано на розгляд судді Іщуку І.О.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2022 адміністративну справу №640/7563/19 прийнято до провадження суддею Іщуком І.О. в порядку спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі. Відмовлено в задоволенні клопотання представника позивача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Розгляд справи здійснено із Урахуванням частини п'ятої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі наявних в матеріалах справи доказів.
Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Частиною п'ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив та пояснення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
ОСОБА_1 , громадянин Ірану, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Бехбезан, Іран, віросповідання - мусульманин-шиїт, рідна мова: перська.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач 20.07.2018 звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2018 року № 732 реорганізовано Управління Державної міграційної служби у Київській області та Головне управління Державної міграційної служби у м. Києві і утворено Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області як юридичну особу публічного права.
Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області 28.12.2018 за результатами розгляду справи ОСОБА_1 прийнято висновок про відмову у визнанні особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до зазначеного висновку, згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У вказаному висновку зазначено про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, факт існування загрози життю позивача в країні походження взагалі є сумнівним, окрім того, не доведено особистого переслідування в країні громадянської належності.
Також, у вказаному висновку міститься інформація, що звернення за міжнародним захистом було обумовлено обставиною порушення проти позивача кримінальної справи.
На підставі вказаного висновку Управління Державної міграційної служби України в Київській області Державною міграційною службою України прийнято рішення №103-19 від 28.03.2019, яким відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, підставою для такої відмови стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до повідомлення від 08.04.2019 позивачу відмовлено у визначенні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Вважаючи протиправним рішення Державної міграційної служби України від 28.03.2019 № 103-19 про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 23.06.2021 №640/7563/19 та вирішуючи справу по суті на підставі наявних матеріалів справи, суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VІ (далі - Закон №3671) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За приписами частини п'ятої статті 5 Закону №3671 особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до вимог частин другої та сьомої статті 7 Закону №3671 у заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до положень пункту 6 частини восьмої Закону №3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно з пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 21.11.2019 у справі № 816/2279/17.
Під час розгляду особової справи ОСОБА_1 встановлено, що він є громадянином Ірану, за національністю іранець, за віросповіданням мусульманин-шиїт, уродженець м. Бехбехан провінції Хузестан Іран, рідна мова-перська (фарсі), також володіє англійською мовою, військовозобов'язаний. Заявник одружений на громадянці Ірану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дітей не має, світа середня. На території країни громадянської належності позивач займався підприємницькою діяльністю, володів компанією «Негін Базарджані Намі Фолат Кохан» з імпорту та експорту товарів в різні країни світу, паралельно займався творчою діяльністю, а саме: виконував популярні пісні, розміщував періодичні публікації про економіку у різних періодичних ЗМІ, інтернет-виданнях. На території України не працює, планує в подальшому зайнятися підприємницькою діяльністю. На території країни громадянської належності позивача не затримували та не заарештовували.
Як зазначено відповідачем та у відповідності до ноти Посольства Ісламської Республіки Іран в Україні від 22.10.2018 №1029532 позивач, на території країни громадянської належності розшукується за вчинення злочину, пов'язаного із шахрайством та відмиванням коштів, стосовно якого проводиться екстрадиційна перевірка.
Так, у Ноті Посольства Ісламської Республіки Іран від 15.07.2019 №124560 зазначено про те, що Генеральний Департамент з міжнародних справ Судової влади Ісламської Республіки Іран у листі від 15.07.2019 №9000/8232/20 повідомив про таке: Справа щодо обвинувачення ОСОБА_1 у шахрайстві та відмиванні грошей за позовом ОСОБА_4 наразі перебуває на останньому етапі досудового рослідування. Згадану справу ще не було передано в суд, та, відповідно жодного рішення по ній прийнято не було. Рішення суду, надане судовим органам України, є сфальсифікованим.
Крім того, відповідно до листа Департаменту контррозвідки від 19.03.2019 №2/3/3-8426 (р/н від 26.03.2019 №8068-19) відомостей щодо конкретних кримінальних проваджень, відкритих на території країни походження або ж статей КК Ірану, за якими правоохоронними органами висунуто обвинувачення ОСОБА_1 , не отримано.
При цьому, судом враховано лист Генеральної прокуратури України від 18.07.2019 р. № 14/1/2-23825-17, яким зазначено, що кримінальна справа стосовно позивача перебуває на стадії досудового розслідування та 3 відділенням Спеціалізованого Ісламського Революційного суду з розгляду економічних злочинів м. Тегерана 05.05.2019 р. рішення про засудження позивача до смертної кари не приймалось.
Вказане підтверджує, що позивач обвинувачений не за політичні погляди, а за вчинений економічний злочин, кваліфікований як шахрайство та відмивання грошей.
Тобто, з аналізу наведеного вбачається, що станом на момент виникнення спірних правовідносих правоохоронними органами Ісламської Республіки Іран відносно позивача рішення за наслідками проведення кримінального розслідування не приймалось.
Разом з тим, проведеним аналізом матеріалів особової справи ОСОБА_1 , як шукача захисту визначено, що 22.08.2016 позивач легально, повітряним транспортом вибув за межі країни громадянської належності до Грузії з метою отримання освіти, здійснення підприємницької діяльності у зазначеній країні. На території Грузії заявник проживав на підставі посвідки на тимчасове проживання НОМЕР_1 .
Позивач 06.12.2017 прибув повітряним транспортом до України, легально, па підставі паспортного документа громадянина Ірану серії НОМЕР_2 , місце прибуття-міжнародний аеропорт «Бориспіль».
Співробітниками Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» 06.12.2017 в порядку статей 208, 582 Кримінально-процесуального кодексу України затримано позивача з метою подальшого застосування до останнього процедури екстрадиційного арешту.
Під час проведення співбесіди, зі слів заявника, виїзд за межі країни громадянської належності відбувся з метою розвитку власної підприємницької діяльності на території Грузії. Позивач наразі не бажає повертатися на територію країни громадянської належності через можливість сфабрикованого кримінального переслідування по відношенню до нього, що підтверджується аркушом співбесіди від 25.09.2018.
Як зазначено позивачем в поясненнях від 04.08.2021, він є громадським діячом, журналістом і співаком, був прибічником "зеленої" революції 2009 року, відмовився брати участь у відмиванні коштів урядку Ірану. Він та його матір переслідувались в Ірані за релігійною ознакою, а також його засуджено до смерної кари.
Разом з тим, суд зазначає, що з аналізу матеріалів особової справи позивача вбачається, що він до 2016 року проживав на території Ірану та відповідно до анкети від 20.07.2018 жодних підтверджених утисків або переслідувань за весь період творчої діяльності не зазнавав.
Разом з тим, як вже було вказано, 22.08.2016 позивач легально, повітряним транспортом вибув за межі країни громадянської належності до Грузії з метою отримання освіти, здійснення підприємницької діяльності у зазначеній країні. На території Грузії заявник проживав на підставі посвідки на тимчасове проживання НОМЕР_1 .
Відповідно до матеріалів особової справи на території Грузії позивач проживав за адресою: АДРЕСА_1 на підставі посвідки на тимчасове проживання серії НОМЕР_1 , виданої 01.05.2017 Міністерством юстиції Грузії, строком дії до 25.06.2021.
Жодних відомостей щодо переслідування на території Грузії під час проживання, починаючи з 22.08.2016 (з моменту перетину кордону) позивачем не наведено.
В силу імперативних положень абзацу 6 частини першої статті 6 Закон №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з частиною 22 статті 1 цього ж Закону "третя безпечна країна" - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з листом Департаменту контррозвідки від 19.03.2019 №2/3/3-8426 (р/н від 26.03.2019 №8068-19) аналізом інформації щодо перетину державного кордону України гр. Ірану ОСОБА_1 встановлено, що в Україну він прибув за паспортним документом серії НОМЕР_2 на підставі оформленої туристичної візи У03219635 від 06.12.2017, отриманої в Посольстві України в Республіці Грузія (відомості щодо перетину державного кордону України, рейс №516 "Тбілісі - Київ") та до цього часу не виїжджав. Також, факт прибуття гр. Ірану ОСОБА_1 з території Республіки Грузія свідчить про його перебування в третій безпечній країіні до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що виключає можливість набуття відповідного статусу згідно з положеннями абз.6 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Водночас, відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в Ірані. При перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.
Крім того, під час проведення процедури розгляду заяви позивача встановлено відсутність інформації стосовно можливих переслідувань ОСОБА_1 за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи відповідно, що підтверджується протоколом співбесіди від 25.07.2018.
Також по відношенню до позивача не застосовувалось фізичне насилля за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
З матеріалів особової справи ОСОБА_1 спостерігається, що він не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону, а твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду.
Відповідно до статті 35 Конвенції наглядову функцію за виконанням державами - учасницями положень Конвенції виконує Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - УВКБ ООН). З метою правильного та однакового тлумачення норм Конвенції УВКБ ООН розроблено ряд рекомендацій у сфері міжнародного захисту.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Посилання позивача на Доповідь, складену Групою дій щодо Ірану у Державного департаменту США в серпні 2018 року щодо повторного і систематичного прушення прав людини в Ірані стосується незадовільної ситуації в країні в цілому, однак ніяким чином не підтверджує позицію позивача з приводу загрози застосовунню фізичного насилля щодо нього, оскільки є недоведеною.
Обгрунтовуючи позовні вимоги стостовно наявності підстав для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач на підтвердження побоювання стати жертвою переслідувань в країні походження (Іран) посилається на міжнародні джерела інформації щодо систематичного порушення країною походження прав людини, а саме на: cтаттю 15 Директиви ЄС 2011/95/EU; висновки ЄСПЛ у рішенні від 15.05.2012 №52077/10 у справі С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden); постанову від 30.10.1991 у справі Вілвараджа та інші проти Великобританії (Серія А., 215, &108 в кінці, пункт. 65); рішення ЄСПЛ від 11.07.2000 у справі Джабарі проти Туреччини (аркуш 10 том 1 адміністративної справи).
Разом з тим, позивач, з посиланням на електронне джерело інформації, зазначає про те, що США багато років запроваджує санкції відносно Ірану, в тому числі внаслідок порушення прав людини.
Позивач зазначив, що статтею 15 Директиви ЄС 2011/95/EU визначено, що серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: смертну кару або приведення її у виконання; тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Суд зазначає, що посилання позивача на вказане джерело носить загальний характер і не може свідчити про те, щоперебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки, як було зазначено вище, не знайшла свого підтвердження інформація про можливі переслідування у зв'язку з його журналістською діяльністю, а рішення про засудження позивача до смертної кари не приймалось.
Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.
Вирішуючи дану справу по суті, суд враховує і висновки ЄСПЛ у рішенні від 15.05.2012 № 52077/10 в справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», на яких наполягав позивач та в яких, серед іншого, зазначено про те, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції (пункт 64). Для того щоб визначити, чи є індивідуальний, реальний ризик жорстокого поводження, Суд має розглянути передбачувані наслідки висилки заявників до Ірану, маючи на увазі загальну ситуацію в країні та їх особисті обставини (див. Вілвараджа та інші проти Великобританії, постанова від 30.10.1991, Серія А,. 215, § 108 в кінці) (пункт 65).
У постанові від 30.10.1991 у справі Вілвараджа та інші проти Великобританії (Серія А., 215, &108 в кінці, пункт. 65) зазначено, що для того, щоб визначити, чи є індивідуальний, реальний ризик жорсткого поводення, суд має розглянуті передбачувані наслідки висилки заявників до Ірану, маючи на увазі загальну ситуацію в країні та їх особисті обставини.
Суд акцентує увагу на тому, що належних доказів на підтвердження загрози життю, безпеці, свободі ні під час звернення до територіального органу міграційної служби, ні під час розгляду даної справи судом, позивачем не надано (зокрема, що стосується входження застосування до позивача кримінальної відповідальності на наслідками розгляду кримінальної справи), оскільки, як встановлено з матеріалів справи інформація про можливі переслідування у зв'язку з його журналістською діяльністю позивача не підтверджена, а рішення про засудження позивача до смертної кари не приймалось.
Поряд з цим, суд враховує положення пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), відповідно до яких у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Аналіз наведених в попередньому розділі правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Отже, на переконання суду, посилання позивача на різні міжнародні джерела інформації ніяким чином не підтверджують позицію позивача з приводу загрози застосовунню фізичного насилля щодо нього, оскільки є недоведеною.
Щодо збирання та аналізу відповідачем інформації про країну походження позивача (Іран), яка б дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, суд зазначає наступне.
Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту встановлений положеннями статті 9 Закону №3671-VI.
Частинами другою, шостою, восьмою, одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI визначено, що працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 10 Закону №3671-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи з аналізу положень Закону №3671-VI щодо порядку розгляду та прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на відповідача не покладено обов'язку щодо збирання та аналізу відповідачем інформації про країну походження позивача.
Однак, варто відзначити, що доводи позивача з посиланням на різні джерела інформації щодо ситуації, яка виникла в судовій сфері та порядку відбування покарання в Ірані не спростовують позиції відповідача стосовно відсутності інформації про можливі переслідування ОСОБА_1 за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи відповідно, що підтверджується протоколом співбесіди від 25.07.2018, застосування відносно позивача фізичного насилля.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що повідомлена ним інформація стосовно можливих переслідувань його близьких родичів, які залишились проживати на території країни громадянської належності (аркуш 5 протоколу співбесіди від 25.07.2018) визнається територіальним підрозділом ДМС неправдоподібною та такою, що не може слугувати підставою неможливості повернення заявника на Батьківщину, враховуючи суперечливий характер зазначеної інформації та низку розбіжностей у твердженнях заявника.
Так, згідно протоколу співбесіди від 25.07.2018 позивач, як шуках захисту, стверджує, що з метою вчинення тиску на нього, представники правоохоронних органів країни громадянської належності забрали у його брата паспортний документ для виїзду за кордон. Натомість, в подальшому позивач стверджує, що вищезазначений паспортний документ забрали у його матері.
Відповідно до протоколу співбесіди від 25.07.2018 позивач спочатку стверджує, що його брат на ім 'я ОСОБА_5 наразі виїхав до Грузії з метою отримання освіти, однак, в подальшому стверджує, що причиною виїзду його брата до Грузії нібито стали утиски з боку державних структур країни громадянської належності. Водночас, сама обставина безперешкодного виїзду до Грузії свідчить про відсутність цілеспрямованих утисків брата заявника з боку державних структур країни громадянської належності.
Відповідно до пояснень позивача, про які зазначено в протоколі співбесіди, вбачається їх розбіжність, суперечливість та непослідновність.
Проведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту не підтверджується елемент систематичних утисків або переслідувань заявника на території країни громадянської належності, щоб могли становити суттєву загрозу для його життя чи безпеки. Аналізуючи матеріали особової справи позивача встановлено, що під час проживання на території країни громадянської належності позивача, його жодного разу не отримували та не заарештовували до моменту відкриття кримінального провадження за звинуваченнями у відмиванні коштів (арк. 4 анкети від 20.07.2018), що свідчить про відсутність необґрунтованості кримінального переслідування або упередженого ставлення по відношенню до нього з боку державних структур країни громадянської належності.
Суд враховує доводи відповідача про те, що заявник мав можливість вільно займатися підприємницькою діяльністю, про що свідчить розгалужена мережа очолюваних ним компаній, безперешкодно проживав в елітному районі, мав можливість вільно розпоряджатися суттєвою сумою зароблених коштів, що свідчить про відсутність цілеспрямованих утисків по відношенню до позивача на території Ірану. Позивач мав можливість легального виїзду за межі країни громадянської належності. При цьому причиною виїзду до Грузії була не загроза ймовірних переслідувань, а бажання започаткування підприємницької діяльності на території зазначеної країни. Незважаючи на повідомлену інформацію стосовно ймовірних утисків з боку спеціальних правоохоронних структур країни громадянської належності, заявник безперешкодно залишив територію країни громадянської належності, що спростовує обставину ймовірного перебування на контролі у Служби безпеки Ірану. Під час перебування на території Грузії заявник звернувся до відповідного дипломатичного представництва країни громадянської належності з метою обміну паспортного документа ромадянина Ірану та не мав жодних проблем із проходженням відповідної процедури, що вказує на те, що особа продовжувача користуватися захистом країни громадянської належності перебуваючи поза її межами.
На переконання суду, позивач, посилаючись на те, що на нього розповсюджуються положення п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не надав на підтвердження цьому жодних доказів, крім того, позивач має можливість повернутись не лише до країни громадянської приналежності, а й до будь-якої третьої країни.
Водночас, враховуючи вищезазначене вбачається, що дійсною причиною позивача заявника за міжнародним захистом на території України є обставина відкриття проти нього кримінального провадження на Батьківщині, перебування в екстрадиційній процедурі.
Слід зазначити, що територіальний підрозділ ДМС не уповноважений проводити аналіз законності та обґрунтованості прийняття рішень судовими та державними органами інших країн, також відділ по роботі з шукачами захисту не має відношення до вирішення питання стосовно можливої екстрадиції або видачі особи.
Натомість, орган міграційної служби проводить аналіз наявності у зверненні заявника елементів, які підпадають під визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до Рекомендацій УВКБ ООН у сфері набуття міжнрадного захисту від 01.12.2013 особи, які звертаються за набуттям міжнародного захисту з метою уникнення покарання за вчинення кримінального правопорушення не можуть бути визнані біженцями.
Водночас, перебування позивача у міжнародному розшуку за підозрою у відмиванні коштів та вчиненні шахрайських дій також означає відсутність можливості утисків або кримінального переслідування шукача захисту за ознакою політичних переконань або іншими конвенційними ознаками визначення статусу біженця.
Посилання позивача у своїх поясненнях від 04.08.2021 на події 2020 року, пов'язані з рейсом 752 "Міжнародних авіаліній України" суд не враховує, оскільки вказані обставини виникли після прийняття оскаржуваного рішення та не пов'язані із спірними правовідносинами у даній справі.
Таким чином, на підставі встановлених фактів, суд приходить до переконання про правомірність рішення Державної міграційної служби України від 28.03.2019 № 103-19 про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині скасування такого рішення.
Також не підлягає задоволенню позовна вимога стосовно зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки вона є похідною від попередньої позовної вимоги.
Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суд перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що за обставин необґрунтованості заявлених позивачем вимог підстави для стягнення з відповідача судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Іщук І.О.