1/2936
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
17 серпня 2022 року м. Київ № 640/12628/22
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Клочкова Н.В., ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї матеріалами
ОСОБА_1
до Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про визнання законним права користування, визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) (надалі - відповідач), адреса: 01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36, в якій позивач просить суд:
- визнати законним право позивача користуватися обов'язковою складовою комунальної послуги, якою є загально будинковий сміттєпровід як загально будинкове обладнання в будинку АДРЕСА_2 , та є неподільною власністю співвласників багатоквартирного будинку;
- зобов'язати відповідача усунути наявні несправності у роботі сміттєпроводу та відновити експлуатацію сміттєпроводу у будинку АДРЕСА_2 шляхом розварювання сміттєпроводу;
- визнати незаконним заварювання та заборону користування сміттєпроводом в будинку АДРЕСА_2 , як факт неналежного надання обов'язкової комунальної послуги.
Підставами позову вказано порушення прав позивача у зв'язку з вчиненням суб'єктом владних повноважень дій щодо заварювання у багатоповерховому будинку сміттєпроводу без узгодження таких дій з співвласниками - мешканцями будинку.
З аналізу матеріалів справи судом встановлено, що предметом спору у даній справі є обставини, за твердженнями позивача того, що 23 травня 2020 року з початком та під приводом карантину балансоутримувачем комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району міста Києва» в особі ЖЕД 404, були вчиненні дії щодо зварення на всіх 18-ти поверхах багатоповерхового будинку АДРЕСА_2 , передбаченого за проектом сміттєпроводу без узгодження з співвласниками - мешканцями будинку, в результаті чого, співвласники будинку безпідставно і протиправно були позбавлені права користування своєю неподільною власністю і права отримання комунальної комплексної послуги.
Вважаючи вказані дії Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) протиправними, а права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Вирішуючи питання належності даного спору до справи, на яку поширюється юрисдикція адміністративних судів, суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
За змістом пункту 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
У силу пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Так, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
В свою чергу, суд вважає за необхідне звернути увагу, що у постановах Великою Палатою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17 та від 30 вересня 2020 року у справі № 815/6832/16 було викладено правовий висновок такого змісту:
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або їхніх службових чи посадових осіб є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб'єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.».
Зважаючи на те, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори, суд не має підстав не погодитися із запропонованим підходом.
В свою чергу, суд звертає увагу, що виходячи з аналізу поданої до суду позовної заяви вбачається, що в даному випадку спір виник стосовно неправомірних на думку позивача дій, щодо заварювання у багатоповерховому будинку сміттєпроводу без узгодження таких дій з співвласниками - мешканцями будинку, на підставі чого, позивач звернувся до суду з позовними вимогами про визнання законним право позивача користуватися обов'язковою складовою комунальної послуги, якою є загально будинковий сміттєпровід як загально будинкове обладнання в будинку АДРЕСА_2 , та є неподільною власністю співвласників багатоквартирного будинку та на підставі чого, просить зобов'язати відповідача усунути наявні несправності у роботі сміттєпроводу та відновити експлуатацію сміттєпроводу у будинку АДРЕСА_2 шляхом розварювання сміттєпроводу.
Позивач вважає, що відповідач порушив право співвласників, передбачене Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».
Відповідно до статті 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» співвласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень встановлених законом або рішенням співвласників.
Отже, з викладеного вище можна прийти до висновку, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного, на його думку, права у сфері житлових відносин.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із пунктом 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на її думку, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки пов'язані з порушенням права особи щодо житлових відносин, то такі спори відносяться до цивільних (житлових) спорів, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача.
Враховуючи викладене, спір про захист права конкретної фізичної особи щодо житла є приватноправовим. Держава, юридичні особи публічного права можуть бути учасниками цивільних відносин, а розгляд такого спору між ними проводиться за правилами цивільного судочинства.
Той факт, що відповідачем є суб'єкт владних повноважень не змінює правової природи спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.
Відповідно до приписів статті 2 Житлового кодексу України встановлено, що завданнями житлового законодавства України є регулювання житлових відносин з метою забезпечення гарантованого Конституцією України права громадян на житло, належного використання і схоронності житлового фонду, а також зміцнення законності в галузі житлових відносин.
В свою чергу, суд зауважує, що житлове право - це сукупність норм, які регулюють суспільні відносини щодо задоволення потреб громадян на житло, його використання, збереження, експлуатації й ремонту в державному, кооперативному та приватному житловому фонді України.
Виходячи з викладеного вище в сукупності, з урахування предмету заявленого позивачем у позовній заяві, суд приходить до висновку, що розгляд таких правовідносин повинен здійснюватися за правилами цивільного судочинства, оскільки в даному випадку позивачем порушуються питання щодо житлових правовідносин, розгляд яких чітко передбачений пунктом 1 частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України.
Крім того, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у справі «Занд проти Австрії» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
З аналізу наведених вище норм слідує, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від основного принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, а суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини 1 статті 6 вищезгаданої Конвенції.
У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною 6 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
З урахуванням встановлених вище обставин суд вважає за необхідне звернути увагу позивача на те, що позовні вимоги заявлені ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а отже наявні підстави для відмови у відкритті провадження у справі.
В той же час, суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу, що такі позовні вимоги мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства та віднесені до юрисдикції відповідного місцевого загального суду.
На підставі вищевикладеного, керуючись положеннями статей 2, 19, пункту 1 частини 1 статті 170, статей 171, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, -
1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) про визнання законним права користування, визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
2. Ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі надіслати позивачу негайно з позовними матеріалами.
Відповідно до частин четвертої - п'ятої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі може бути оскаржено. У разі скасування ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду.
Ухвала набирає законної сили згідно статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України з моменту її підписання суддею (суддями).
Ухвала може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом п'ятнадцяти днів, з дня складання повного тексту ухвали.
Суддя Н.В. Клочкова