Справа № 362/6438/20
Провадження № 2/362/615/22
16 серпня 2022 року Васильківський міськрайонний суд Київської області в складі:
головуючого - судді Кравченко Л.М.,
за участі: секретаря судового засідання - Шмагун М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Василькові Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, -
Позивач звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила визнати недостовірною та такою, що порушує її права, розповсюджену відповідачем інформацію; зобов'язати відповідача спростувати таку, шляхом надсилання листів зі спростуванням поширеної інформації; стягнути з ОСОБА_2 на її користь 100000,00 грн. моральної шкоди (немайнової) шкоди, завданої їй шляхом приниження честі, гідності та ділової репутації як добросовісного державного службовця, консультанта Верховного Суду з тривалим трудовим стажем, який досяг визначеного кар'єрного успіху, а також понесені судові витрати.
Заявлені вимоги мотивувала тим, що після розірвання з відповідачем шлюбу та початком проживання в цивільному шлюбі з іншим чоловіком, відповідач систематично направляє на ім'я всіх керівників структури, в якій вона працює, до Голосіївського управління поліції ГУНП у м. Києві, до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, до Служби у справах дітей Новобасанської громади, скарги, що містять недостовірну інформацію про неї. Вказаними діями відповідач завдав позивачу моральної шкоди, в розмірі 100000,00 грн. та змусив звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Позивач подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, заявлені вимоги підтримує та просить задовольнити.
Відповідач в судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, позов не визнає та просить відмовити у його задоволенні.
Враховуючи, що сторони по справі в судове засідання не з'явились, відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
05.10.2021 р. ОСОБА_1 на виконання вимог ухвали Васильківського міськрайонного суду Київської області від 21.05.2021 р. про залишення позову без руху, подано до суду позовну заяву та додатки до неї, які є доказами у справі.
19.11.2021 р. ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області у справі відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання.
08.02.2022 р. відповідачем подано Відзив на позовну заяву з додатками, в якому він вважає позов необгрунтованим та таким, що до задоволення не підлягає. Відповідачем визнано факт звертання із заявами та скаргами на ім'я всіх керівників структури, в якій позивач працює, до Голосіївського управління поліції ГУНП у м. Києві, до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, до Служби у справах дітей Новобасанської громади, на ім'я всіх керівників структури, в якій вона працює. При цьому, відповідач вважає свої звернення і скарги такими, що подані в рамках закону та в чіткій відповідності його правам.
Позивач правом на надання заперечення на відзив на позовну заяву не скористалася.
Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно та в повному обсязі проаналізувавши всі обставини справи, належність та допустимість доказів, приходить до наступних висновків.
Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положеннями ст.12 ЦПК України передбачено наступне. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
За правилами ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Положеннями ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, згідно ч. 2 ст. 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Сторонами, у поданих до суду позовній заяві та відзиві на позов, визнано обставини щодо достовірності яких або добровільності їх визнання суд не має сумніву. Так, сторонами визнано факт припинення з 2018 р. спільного проживання та розірвання шлюбу між ними 24.12.2019 р. рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області, від якого вони мають малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що також підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим повторно 07.02.2019 р. Васильківським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області.
Сторонами також визнано перебування позивача на державній службі на посаді консультанта Верховного Суду та її проживання в АДРЕСА_1 , разом з цивільним чоловіком ОСОБА_4 та малолітньою донькою ОСОБА_3 , проти побачень відповідача з якою позивач заперечує.
Судом достовірно встановлено, що 10.09.2020 р. до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації ОСОБА_2 подав заяву вх. № 100/09/Л-11870 з проханням створити комісію та провести службове розслідування щодо законності передавання дитини працівниками дитячого садка № 131 сторонній особі, який ніяким родичем не приходиться малолітній ОСОБА_3 , оскільки він хвилюється за психічний стан дитини, вважає, що позивачка, яка неодноразово була помічена у компанії чоловіків, веде аморальний спосіб життя, не займається дитиною, яка постійно перебуває в її батьків і яку вихователі віддають дорослому незнайомому чоловіку.
02.10.2020 р. начальником Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації затверджено Акт обстеження умов проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою місця її проживання по АДРЕСА_2 , де вона мешкає з мамою ОСОБА_1 і її цивільним чоловіком ОСОБА_4 , та встановлено, що дитина має окрему кімнату, місце для сину та відпочинку, іграшки та все необхідне. Сусіди характеризують сім'ю ОСОБА_5 позитивно. Скарг ніколи не мали. З матір'ю ОСОБА_1 проведена профілактична бесіда щодо належного виконання батьківських обов'язків відносно малолітньої дитини та ознайомлено з відповідальністю про утримання, виховання та навчання дитини.
09.09.2020 р. за № 52 та 30.12.2020 р. за № 75016 ОСОБА_2 звертався до Голосіївського управління поліції ГУ НП у м. Києві з приводу можливих неправомірних дій з сторони колишньої дружини ОСОБА_1 , а також з приводу перешкоджання у побаченні та спілкування з малолітньою дитиною ОСОБА_3 та відсутності у заявника інформації стосовно особи чоловічої статі, яка забирає його малолітню доньку з ДНЗ № 131 м. Києва, на що заявник отримав відповідь, що підтверджується листом вих. № А-213/125/47/2021 від 27.01.2021 р. Голосіївського управління поліції ГУ НП в м. Києві Національної поліції України "Про надання інформації".
08.10.2020 р. до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації ОСОБА_2 подав заяву вх. № .100/09/Л-1386 з проханням викликати його та ОСОБА_1 на комісію, в якій встановити та визначити графік бачення з дитиною, а також провести роботу з ОСОБА_1 щодо виховання та догляду малолітньої дитини, оскільки вважає, що позивачка не займається дитиною, яка заклад дошкільного виховання не відвідує, а мати веде розгульне життя, через що дитина постійно перебуває в її батьків.
09.10.2020 р. до Новобасанської сільської ради Бобринецького району Чернігівської області відповідачем подано заяву, в якій він просить створити комісію, виїхати за адресою АДРЕСА_3 , де скласти акт за участю сусідів щодо умов проживання дитини, обгрунтовуючи це тим, що позивачка не займається вихованням дитини, не водить її до дитячого садочка, веде аморальний спосіб життя та постійно залишає доньку у своїх батьків.
Позивач не заперечувала факту проживання певний період часу малолітньої дитини ОСОБА_3 у будинку її батьків, розташованому по АДРЕСА_4 , де дитина має окрему облаштовану всім необхідним кімнату з новими меблями, в достатній кількості одяг, розвиваючі ігри, різні іграшки, акваріум та ін., в підтвердження чого надала суду Акт обстеження житлових умов, складений на підставі заяви батька ОСОБА_2 начальником ССД Новобасанської сільської ради та спеціалістом сектору у справах сім'ї, дітей та молоді, за яким дитина весела, спілкується та знаходиться у бабусі з дідусем тимчасово (хвороба).
Згідно інформації, наданої 09.10.2020 р. вих. № 01-27/45 завідуючою Васильківського ДНЗ № 10 «Ластівка», ОСОБА_3 була зарахована до садочку 12.09.2017 р., який відвідувала систематично, приводили та забирали дитину обоє батьків. З 21.12.2019 р. до 12.06.2020 р. дитячий садок не відвідувала та 12.06.2020 р. вибула.
У відповідності до довідки вих. № 41 від 05.10.2020 р. директора ЗДО № 131, ОСОБА_3 не відвідувала заклад дошкільної освіти № 131 з 07.09.2020 р. по 11.09.2020 р. Дошкільний навчальний заклад в суботу та неділю не працює. Несистематичність відвідування дитиною ЗДО № 131 підтверджується також рахунком на сплату за харчування за дитину в дитячому закладі за травень 2021 р., згідно якого було 16 днів відвідування ОСОБА_3 у травні 2021 р.
09.09.2020 р. відповідач подав до Верховного Суду скаргу на дії працівника Касаційного кримінального суду Верховного Суду, на посаді консультанта, ОСОБА_1 , в якій просив провести службове розслідування працівника Верховного Суду ОСОБА_1 щодо виховання дитини, надання брехливої інформації працівникам дитячого садочка № 131 у м. Києві щодо офіційного батька та діяльності зайняття посади ОСОБА_1 у Верховному Суді та належність виконання службових обов'язків та вжити відповідні заходи.
06.10.2020 р. відповідачем подано скаргу на дії працівника Касаційного кримінального суду Верховного Суду на посаді консультанта ОСОБА_1 , звернуто до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, в якій просив прийняти законне рішення щодо перебування на посаді консультанта Касаційного кримінального суду Верховного Суду ОСОБА_1 , яка ганьбить всю судову систему своїми діями та взагалі чи може працювати в судовій гілці влади.
13.11.2020 р. Поданням дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ щодо державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В» в апараті Верховного Суду (надалі - ВС) у складі голови дисциплінарної комісії ОСОБА_6 , членів комісії: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , за результатом розгляду дисциплінарного провадження порушеного керівником апарату ВС ОСОБА_12 наказом від 09.10.2020 р. № 2626-к щодо консультанта суду відділу забезпечення роботи секретаря та суддів судової палати управління забезпечення роботи другої судової палати Касаційного кримінального суду Анзійчук Ю.В. (скарги ОСОБА_2 від 09.09.20220 р. вх. № 959/0/15-20 та від 06.10.2020 р. вх. № 1089/0/15-20), з урахуванням пояснень від безпосереднього керівника державного службовця ОСОБА_13 , пояснень ОСОБА_1 , характеристики ОСОБА_1 , інформаційної довідки про відсутність у ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення, результатів виконання завдань за 2019 рік, встановлено, що відомості, викладені ОСОБА_2 у скаргах щодо неодноразового порушення ОСОБА_1 правил етичної поведінки під час виконання своїх посадових обов'язків, не відповідають дійсності.
Дисциплінарна комісія не оцінювала порушені у скаргах питання щодо особистого (приватного) життя ОСОБА_1 , що в контексті практики Європейского суду з прав людини становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (далі- Конвенція).
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Офіційне тлумачення наведеного положення Основного Закону України міститься в Пішенні Конституційого Суду України від 20.01.2012 р. № 2-рп/2012, відповідно до пункту 1 якого інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною.
Конституційне та законодавче регулювання права на втручання в особисте та сімейне життя узгоджується з міжнародно-правовими актами.
Так, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 р. встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
У Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демокритичному суспільстві в інтересах національної та та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8).
Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р. встановлено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканість його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію (пункт 1 статті 117).
За Цивільни кодексом України зміст права на недоторканість особистого сімейного життя як одного з видів особистого немайнового права полягає в в тому, що фізична особа вільно, на власний розсуд визначає свою поведінку у сфері свого приватного життя і можливість ознайомлення з ними інших осіб та має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя (статті 270, 271, 300). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також може бути позбавлена цих прав (частина третя статті 269 зазначеного Кодексу).
Особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здійснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування.
У своєму Рішенні від 20.01.2012 р. № 2-рп/2012 Конституційний Суд України виходив з того, що абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб.
Тому, дослідивши матеріали дисциплінарної справи щодо консультанта суду відділу забезпечення роботи секретаря та суддів судової палати управління забезпечення роботи другої судової палати секретаріату Касаційного кримінального суду Анзійчук Юлії Володимирівни, які зазначені в пункті 3 цього подання, та всі інші документи, що містяться в матеріалах дисциплінарної справи, зважаючи на відсутність будь-якої інформації про неналежне виконання ОСОБА_1 своїх посадових обов'язків, ураховуючи відсутність відомостей про те, що ОСОБА_1 під час виконання своїх посадових обов'язків порушила правила етичної поведінки, а також відсутність інших порушень службової дисципліни, враховуючи, що консультант суду відділу забезпечення роботи секретаря та суддів судової палати управління забезпечення роботи другої судової палати секретаріату Касаційного кримінального суду Анзійчу Юлія Володимирівна професійно та сумлінно виконує свої посадові обов'язки та у спілкуванні з колегами витримана, тактовна та доброзичлива, керуючись статтями 64-69, 73-74 Закону, дисциплінарна комісія дійшла висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 дисциплінарного проступку та про наявність підстав для закриття дисциплінарного провадження і рекомендує суб'єктові призначення - керівникові апарату Верховного Суду закрити дисциплінарне провадження щодо консультанта суду відділу забезпечення роботи секретаря та суддів судової палати управління забезпечення роботи другої судової палати секретаріату Касаційного кримінального суду Анзійчук Ю.В.
Частиною 4 ст. 32 Конституції України встановлено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством (стаття 201 ЦК України).
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).
Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.
У статті 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06.10.2015 р.).
Презумпція невинуватості - об'єктивне правове положення, звернене до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до громадської думки в цілому. Отже, цей принцип обов'язковий не тільки для кримінального суду, а й для всіх інших органів держави. Суд вважає, що посягання на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від судді або від суду, але і від інших органів державної влади (ALLENET DE RIBEMONT V. FRANCE, № 15175/89, § 33, 36, ЄСПЛ, 10.02.1995 р.)
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.07.2018 р. у справі № 761/7795/17 (провадження № 61-969св18) вказано, що «у зв'язку зі внесенням з 27.03.2014 р. змін до ЦК України, зокрема до статті 277, принцип презумпції добропорядності (частину 3) було виключено, а тому доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме поширення інформації відповідачами та її недостовірності, має відбуватися у загальному порядку. Позивачем в судовому засіданні не доведено, що уся поширена відповідачами у викладеному ними тексті позові у наведеному контексті порушує особисті немайнові права позивача, або завдала шкоди його особистим немайновим благам, або перешкоджає займатись будь-якою діяльністю чи стало наслідком звільнення позивача із займаної посади, а оціночні судження спростуванню не підлягають».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2019 р. у справі № 569/5269/16-ц (провадження № 61-508св17) вказано, що «вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Положеннями статті 30 Закону України «Про інформацію» визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.03.2019 р. у справі № 758/14324/15-ц (провадження № 61-19478св18) зазначено, що «вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції також виходив з того, що суд першої інстанції, визнавши поширену інформацію недостовірною та зобов'язавши відповідачів її спростувати, не узяв до уваги відсутність достатнього балансу для необхідності втручання суду у процес реалізації особою права на свободу вираження поглядів. Так, особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбаченого статтею 10 Конвенції».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.11.2020 р. у справі № 757/30984/18-ц (провадження № 61-12258св20) вказано, що «Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 має статус підозрюваного, обвинуваченого або засудженого у кримінальних провадженнях, на які посилалася сторона відповідача, як на підставу скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки такі не спростовують характеру спірних висловлювань як оціночних суджень, а з урахуванням особливого політичного статусу позивача, розповсюджена інформація не може сприйматися як твердження про вчинення конкретної дії, і щодо такої інформації існував правомірний суспільний інтерес».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.05.2019 р. у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зроблено висновки, що «згідно статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи. Або посадової особи рівня суспільного значення та його діяльність представляє суспільний інтерес. […] Судами установлено, що ОСОБА_1 є публічною особою, відомим у суспільстві державним службовцем найвищого рівня, який обіймає публічну посаду, а відповідно межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації щодо нього є значно ширшими, оскільки він безпосередньо відіграє важливу роль у діяльності держави, та його безпосередні дії становить суспільний інтерес».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01.02.2018 р. у справі № 757/33799/15-ц (провадження № 61-2846св18) вказано, що «у разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи в будь-якій іншій галузі). Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.07.2020 р. у справі № 638/1098/16-ц (провадження № 61-43992св18) зроблено висновки, що «з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина. Публічна особа, державний службовець, повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар'єру публічної особи, погодились на таку увагу. У разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі Декларація), а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі Резолюція). У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. […]
Суд, врахувавши практику Європейського суду з прав людини, встановивши обставини справи, дослідивши докази у справі в їх сукупності й надавши їм належну оцінку, визначив, що інформація викладена у заявах відповідача, адресованих до Голосіївського управління поліції ГУНП у м. Києві, до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, до Служби у справах дітей Новобасанської громади є оціночним судженням, яке відповідач поширив з метою привернути увагу до ситуації, що склалася між ним та позивачкою відносно його участі як батька у вихованні дитини, виразивши суб'єктивні оціночні судження, свій особистий погляд на події та власну критичну оцінку діяльності позивача.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду (частина друга статті 30 Закону України «Про інформацію»).
Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 42, 46, ЄСПЛ, 08.07.1986 р.).
Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню (стаття 280 ЦК України).
З огляду на те, що з урахуванням встановлених судами обставин, оспорювана поширена відповідачем у заявах інформація не містить однозначного твердження про факти вчинення позивачем конкретних дій чи правопорушень і яка, за своїм змістом і з огляду на характер використання мовностилістичних засобів («веде аморальний спосіб життя», «помічена у компанії чоловіків»), тільки наводить суб'єктивну оцінку (припущення) іншої особи щодо певних подій, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову в частині визнання недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію інформацію, викладену у заявах відповідача, адресованих до Голосіївського управління поліції ГУНП у м. Києві, до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, до Служби у справах дітей Новобасанської громади та зобов'язання її спростувати, оскільки оціночні судження не підлягають спростуванню.
Позивачем не доведено, що уся поширена відповідачем у викладеному нею тексті позові у наведеному контексті порушує особисті немайнові права позивача, або завдала шкоди її особистим немайновим благам, або перешкоджає займатись будь-якою діяльністю чи стало наслідком звільнення позивача із займаної посади, а оціночні судження спростуванню не підлягають.
Разом з тим, суд приходить до обгрунтованого висновку про задоволення позову в частині визнання недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію інформацію, викладену у скаргах на дії працівника Касаційного кримінального суду Верховного Суду, на посаді консультанта, ОСОБА_1 , адресованих 09.09.2020 р. відповідачем до Верховного Суду та 06.10.2020 р. до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, оскільки викладена в них інформація порушує особисті немайнові права позивача, завдала шкоди її особистим немайновим благам та стала перешкоджає займатись діяльністю, тобто порушила право позивача на честь, гідність та ділову репутацію, а тому підлягає спростуванню.
Вимоги про стягнення грошової компенсації моральної шкоди є похідними від вимог про визнання недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію інформацію, зобов'язання її спростувати, і тому вони також підлягають частковому задоволенню.
П. 9 Постанови Пленуму ВС від 31.03.1995 р. № 4 Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25.05.2001р.№ 5, Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає виходячи з характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Позовна заява не містить обгрунтування заявленого розміру моральної шкоди, зокрема не доведено характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин: стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення (Висновок Великої Палати ВС викладений у постанові від 15.12.2020 р. в справі №752/17832/14-ц).
Виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн., що не є більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не призводить до її безпідставного збагачення.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір у розмірі 2102 грн., що є пропорційним розміру задоволених позовних вимог.
На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідженими в судовому засіданні доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 4, 12, 89, 141, 259, 263-265, 315 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати недостовірною та такою, що порушує права ОСОБА_1 на повагу до її гідності, честі та недоторканості ділової репутації, інформацію, розповсюджену ОСОБА_14 у скаргах на дії працівника Касаційного кримінального суду Верховного Суду, на посаді консультанта, ОСОБА_1 , адресованих 09.09.2020 р. відповідачем до Верховного Суду та 06.10.2020 р. до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Зобов'язати ОСОБА_14 спростувати поширену ним у скаргах на дії працівника Касаційного кримінального суду Верховного Суду, на посаді консультанта, ОСОБА_1 , адресованих 09.09.2020 р. відповідачем до Верховного Суду та 06.10.2020 р. до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України інформацію в той же спосіб, яким вона була поширена, шляхом направлення до Верховного Суду листів із спростуванням поширеної інформації.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5000 (п'ять тисяч) грн. 00 коп. моральної шкоди.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2102,00 грн. судового збору.
В решті вимог позову - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Суддя Л.М.Кравченко