ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
10 серпня 2022 року м. Київ № 640/23452/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) до Генеральної прокуратури України в якому позивач просить суд:
- скасувати наказ Генерального прокурора № 1221ц від 25 жовтня 2019 року, яким позивача було звільнено з посади прокурора Генеральної прокуратури України;
- поновити позивача на в органах прокуратури на посаді прокурора Генеральної прокуратури України;
- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу до моменту фактичного поновлення на посаді.
Позов обґрунтовано відсутністю у відповідача правових підстав для прийняття оскаржуваного наказу, під час його передування у щорічній відпустці та невідповідністю такого наказу прямим вимогам Конституції України.
Ухвалою суду від 02 грудня 2019 року було відкрито провадження в даній справі та вирішено здійснювати розгляд справи одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Генеральною прокуратурою України було заперечено проти заявлених позовних вимог, оскільки, на думку відповідача, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. Зокрема норми про звільнення прокурорів за неподання прокурором у встановлений строк заяви про переведення та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
У зв'язку з зазначеним, відповідач вважає, що в межах спірних правовідносин діяв згідно наданих йому законом повноважень, а тому просить відмовити в задоволенні позовних вимог.
Позивач скористався правом, передбаченим статтею 163 КАС України, подав відповідь на відзив, вказавши, що умови для прийняття наказу про його звільнення не настали, оскільки ліквідації відповідача не було, а порядок проходження атестації містить колізійні норми, застосування яких призвело до порушення прав та інтересів позивача.
Водночас, згідно з пунктом 1 наказу Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора» наказано перейменувати юридичну особу «Генеральна прокуратура України» в «Офіс Генерального прокурора» без змін ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Згідно з Реєстром, наразі за кодом ЄДРПОУ 00034051 зареєстровано державну організацію - Офіс Генерального прокурора.
Враховуючи зазначене, суд вважає за доцільне продовжити розгляд справи з належною зміненою назвою відповідача.
Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у період з липня 2013 року обіймав посаду прокурора Генеральної прокуратури України.
25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі також - Закон № 113-IX).
Наказом Генерального прокурора № 1221ц від 25 жовтня 2019 року вирішено звільнити ОСОБА_1 з посади прокурора Генеральної прокуратури України на підставі п. 9 ч. 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 28 жовтня 2019 року.
Вказаний наказ прийнято на виконання положень ст. 9 Закону України «Про прокуратуру», пп. 1 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, тобто позивача було звільнено з займаної посади прокурора Генеральної прокуратури України, саме у зв'язку з неподанням ним заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора.
Позивач не погоджуючись з наказом про своє звільнення, вважаючи порушеною процедуру звільнення, звернувся до суду з цим позовом.
Так, правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України «Про прокуратуру».
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор призначає на посади та звільняє з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначені статтею 51 вказаного Закону.
Проте, відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Водночас, відповідно до вимог пп. 1 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Абзацом 5 зазначеного пункту передбачає, що перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність, у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.
При цьому пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ зупинено до 01 вересня 2021 року дію статтей, зокрема, 38, 60 Закону України «Про прокуратуру», а пунктами 6 і 10 цього розділу Закону унормовано, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», та мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах.
Системний аналіз запроваджених Законом №113-ІХ новел у взаємозв'язку з приписами Закону України «Про прокуратуру» дає підстави для висновку, що законодавець, втілюючи намір щодо кадрового перезавантаження органів прокуратури, заклав підвалини для проведення організаційних змін у системі органів прокуратури та встановив тимчасовий (до відновлення дії статті 60 Закону №1697-VII) порядок звільнення прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» під час здійснення передбаченої розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ процедури надання оцінки їхній професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності (атестації).
Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (п. 9 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ).
Наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 року № 221, з метою проведення атестації прокурорів затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок).
Пунктом 9 розділу I Порядку передбачено, що атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
Заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно) (пункт 10 розділу I Порядку).
Після завершення строку для подання заяви, вказаної у пункті 9 розділу I цього Порядку, кадрова комісія формує графік складання іспитів. Графік із зазначенням прізвища, імені та по батькові прокурора, номера службового посвідчення, інформації про дату, час та місце проведення тестування оприлюднюється на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України не пізніше ніж за п'ять календарних днів до дня складання іспиту. Прокурор вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце складання іспиту з моменту оприлюднення відповідного графіка на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України.
З системного аналізу положень Закону України «Про прокуратуру», Закону № 113-IX та Порядку, суд доходить висновку, що законодавцем не встановлено окремої процедури виявлення та фіксації обставин не подання заяв про переведення та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
В той же час, згідно з ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З наявної копії оскаржуваного наказу вбачається, що Генеральний прокурор керуючись наданими йому повноваженнями ст. 9 Закону України «Про прокуратуру», пп. 1 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX звільнив ОСОБА_1 з посади прокурора Генеральної прокуратури України на п. 9 ч. 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Водночас, із змісту рішення не вбачається інформації про наявність підстав та обґрунтувань його прийняття, що не відповідає встановленим у законодавстві вимогам.
Відповідно до п. 9.23. Тимчасової інструкції з діловодства в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 12.02.2019 року № 27, проекти наказів розробляються за дорученням керівництва прокуратури або з ініціативи структурних підрозділів.
Наказ - це розпорядчий документ, що видається керівником прокуратури, його першим заступником або заступником на підставі законів та для їх виконання. У наказах викладаються питання з основної діяльності органів прокуратури або окремих її напрямів, а також адміністративно-господарські та кадрові питання (з особового складу).
Текст наказу складається з преамбули і розпорядчої частин.
У преамбулі зазначаються підстава, обґрунтування або мета видання наказу. Ця частина починається із слів «На виконання», «З метою» тощо. Якщо наказ видається на підставі закону, іншого правового акта або документа прокуратури вищого рівня, у преамбулі наводиться посилання на відповідний документ.
Преамбула наказу закінчується словом «н а к а з у ю», що друкується великими літерами та жирним шрифтом, після якого ставиться двокрапка.
Розпорядча частина поділяється на пункти і підпункти, які нумеруються арабськими цифрами. У кожному пункті зазначається організаційно-розпорядча дія (затвердження чи введення в дію інструкції, положення тощо) або конкретне завдання (доручення) з даними про виконавця (у давальному відмінку), далі із застосуванням неозначеної форми дієслова викладаються відомості про дію, яку слід виконати, а за необхідності - строк виконання.
Проте, оскаржуваний наказ не містить в преамбулі жодних відомостей щодо його обґрунтування та наявності підстав для прийняття Генеральним прокурором, вказане свідчить про його протиправність та наявність підстав для його скасування.
Суд зазначає, що відповідач у відзиві на позов обґрунтував прийняття вказаного наказу не поданням позивачем заяви про переведення та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію, що жодним чином не відображено в наказі про звільнення позивача.
Зі змісту оскаржуваного наказу вбачається відсутність будь-якої інформації на його обґрунтування, що вказує на недотримання відповідачем, як інструкції з діловодства та загально прийнятих норм законодавства щодо звільнення з роботи.
Водночас, суд вважає, необхідним здійснення оцінки обґрунтованості оскаржуваного рішення про звільнення, виходячи із загальних принципів права і засад судочинства та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами…»
За таких обставин, рішення про звільнення не містить достатньої аргументації та посилання на врахування відповідачем фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником відбувається з дотримання законодавства. У рішенні не міститься будь - яких даних щодо фактичних обставин і підстав звільнення позивача, а саме вказано про не подання позивачем заяви.
Висновок відповідача про звільнення ґрунтується лише на тому, що Генеральний прокурор має право видавати накази, в тому числі з кадрових питань, і положеннями підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ перебачено лише можливість звільнення прокурора у разі не подання ним заяв про переведення та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
За таких обставин, суд вважає, що відповідачем порушено вимоги законодавства щодо обґрунтованості рішень, адже не застосовано процедуру належного з'ясування та фіксації виявлених підстав для прийняття певного рішення.
В цьому випадку, оскаржуваний наказ не містить жодних відомостей про встановлення відповідачем обставин з якими ним пов'язано звільнення позивача, що свідчить про його протиправність на наявність достатніх підстав для скасування.
Крім того, оскаржуваним наказом припинено трудові правовідносини з позивачем з ініціативи роботодавця, у зв'язку з чим, саме на останнього покладається тягар доказування правомірності прийнятого рішення та зазначення в прийнятому рішенні не лише норми закону, що передбачає можливість звільнення, а й підстав та обставин з якими пов'язується звільнення з роботи.
Поряд з цим, позивачем не спростовуються та не доводяться обставини щодо подання/не подання ним заяв про переведення та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію, позивач вважає наявними лише обставини, що свідчать про недотримання відповідачем положень закону, що спричинили порушення його прав та інтересів.
Відповідачем до матеріалів справи не додано жодних доказів на підтвердження не подання позивачем заяви про переведення та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Роботодавець ініціюючи звільнення прокурора з роботи, повинен самостійно визначити обставини, що слугують підставою для прийняття ним рішення, та вжити всіх необхідних заходів щодо збору матеріалів, доказів з метою доведення дійсності такої підстави.
Застосовуючи положення пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ відповідач при звільнення позивача повинен бути не лише обізнаний про відсутність відповідних заяв, але такі обставини мають бути відображенні в самому наказі.
Без зазначення вказаних обставин та відповідного їх фіксування, суд вважає безпідставним звільнення позивача згідно з п. 9 ч. 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Відповідно до пункту 18 постанову Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.
За приписами статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п.67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п. 71).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки, відповідачем не обґрунтовано підстави застосування певних норм права за для звільнення позивача, не вказано в наказі підстави та обставини, що слугували звільненню позивача, суд дійшов висновку про наявність ознак протиправності оскаржуваного наказу, та як наслідок доцільності його скасування.
Враховуючи викладений висновок суду щодо наявності підстав для скасування наказу про звільнення, суд вважає наявними підстави для поновлення позивача на роботі, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Беручи до уваги наведене, суд доходить висновку, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, який виключатиме подальше його звернення до суду за захистом порушених прав та інтересів, буде його поновлення з 28 жовтня 2019 року на посаді прокурора Офісу Генерального прокурора, оскільки саме на Офіс Генерального прокурора було змінено назву органу, з якого було звільнено позивача.
Щодо вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід зазначити, що відповідно до ч. 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі також - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з п.п. 5, 8 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Враховуючи те, що позивача звільнено наказом від 25 жовтня 2019 року починаючи з 28 жовтня 2019 року, кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується саме з вказаної дати.
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки № 18-1221зп від 18 грудня 2019 року, в останні 2 місці роботи, що передували звільненню, а саме у серпні та вересні 2019 року ним було отримано заробітну плату, що включається у розрахунок середньоденної заробітної плати, у розмірі 97 293, 79 грн. та 103 824, 76 грн. відповідно.
Отже, сукупна заробітна плата позивача за останні 2 календарних місяця роботи (серпень - вересень 2019 року) становить 201 118, 55 грн. (97 293, 79 грн. + 103 824, 76 грн.).
Згідно вказаної ж довідки, кількість відпрацьованих позивачем днів у серпні - вересні 2019 року становить 40 (19 та 21 робочий день відповідно).
Таким чином, середньоденний розмір заробітної плати позивача складає 5 027,96 грн. (201 118, 55 грн. / 40 робочих днів).
З 28 жовтня 2019 року по 10 серпня 2022 року (день прийняття рішення суду) кількість робочих днів складає 697, а тому за вказаний період сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, з урахуванням попередньо визначеної суми середньоденного розміру заробітної плати позивача, складає 3 504 488,12 грн. (697 х 5 027,96 грн.).
Згідно з п.п. 2 та 3 ч. 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується приписами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких судові витрати підлягають відшкодуванню лише при задоволенні позову позивачу, який не є суб'єктом владних повноважень.
Суд враховує те, що розгляд справ про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється без сплати судового збору, отже підстави для відшкодування позивачу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15; код ЄДРПОУ 00034051) про скасування рішення та поновлення на посаді.
Скасувати наказ Генеральної прокуратури України № 1221ц від 25 жовтня 2019 року, яким ОСОБА_1 було звільнено з посади прокурора Генеральної прокуратури України.
Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Офісу Генерального прокурора з 28 жовтня 2019 року.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 3 504 488,12грн. (три мільйони п'ятсот чотири тисячі чотириста вісімдесят вісім гривень 12 копійок).
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Офісу Генерального прокурора та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 100 559, 20 грн. (сто тисяч п'ятсот п'ятдесят дев'ять гривень двадцять копійок).
Підстави для відшкодування судових витрат відсутні.
За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.І. Келеберда