Провадження № 22-ц/803/5439/22 Справа № 184/1758/21 Суддя у 1-й інстанції - Томаш В. І. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
30 серпня 2022 року м.Кривий Ріг
справа № 184/1758/21
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Остапенко В.О.,
суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
секретар судового засідання: Гладиш К.І.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідачі: Комунальний заклад дошкільної освіти №13 «Малятко» (ясла-садок), Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, в режимі відеоконференції, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 , на рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2022 року, яке ухвалено суддею Томаш В.І. у місті Покров Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 23 травня 2022 року, -
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Комунального закладу дошкільної освіти №13 «Малятко» (ясла-садок), Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради про оскарження причин звільнення, зобов'язання вчинити дії та стягнення грошових коштів.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилалась на те, що вона була прийнята на роботу до КЗ дошкільної освіти № 13 «Малятко» (ясла-садок) Покровської міської ради Дніпропетровської області на посаду вчителя-логопеда по переведенню на підставі Наказу № 34-к від 04.04.2006 року.
У зв'язку з порушенням з боку відповідача трудового законодавства по відношенню до неї вона подала заяву про звільнення від 16.09.2020 року, в якій просила звільнити за ч.3 ст.38 КЗпП.
На підставі заяви позивача відповідачем було видано Наказ № 28-к/тр від 17.09.2020 року, яким позивача звільнено на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, а саме за власним бажанням, але вона просила звільнити її за ч.3 ст.38 КЗпП. При цьому Наказ про звільнення складено та підписано в.о.директора Шильніковою Т.П., а печатка поставлена з боку Управління освіти виконкому.
Позивач зауважувала на тому, що Комісією Управління Державної служби якості освіти у Дніпропетровській області зазначеною службою в період з 02 по 05 листопада 2020 року було проведено позапланову перевірку діяльності відповідача, за наслідками якої складено Акт від 05.11.2020 року № 72/03-04/003. В Акті зафіксовано порушення вимог абз. 4 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про освіту». В Акті також вказується, що позивач звільнилась із закладу дошкільної освіти відповідно до Наказу комунального закладу дошкільної освіти №13 «Малятко» (ясла-садок) Покровської міської ради Дніпропетровської області від 17.09.2020 року №28-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 », який на момент здійснення перевірки не підписаний.
Позивач зверталась до КЗ дошкільної освіти №13 «Малятко» (ясла-садок) із заявою, в якій просила засвідчити запис про її звільнення печаткою КЗДО №13 та внести зміни до запису в трудовій книжці № 15, а саме: «Запис №15 від 17.09.2020 року є недійсним та проставити запис про звільнення ОСОБА_1 з проставленням печатки КЗДО №13».
Позивач наголошувала в позові на тому, що її було звільнено за ч. 1 ст. 38 КЗпП, хоча підстав для такого звільнення немає, оскільки заява про звільнення за власним бажанням за ч. 1 ст. 38 КЗпП нею не подавалась, змінювати формулювання причини звільнення роботодавцем за власною ініціативою КЗпП не передбачено. Таким чином, звільнення за ч. 1 ст. 38 КЗпП за відсутності відповідної заяви працівника та раніше спливу двотижневого строку з моменту подання заяви про звільнення є протиправним та таким, що позбавляє працівника прав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП.
Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо стягнення вихідної допомоги, позивач зауважувала на тому, що вона повинна бути звільненою за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки звільнилась саме з підстав порушення її трудових прав, а не за власним бажанням, а тому у відповідності до ст. 44 КЗпП України, відповідач зобов'язаний виплатити на її користь вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку.
Щодо стягнення середньої заробітної плати за порушення строків видачі трудової книжки, позивач вказувала на те, що відповідач в порушення діючих вимог чинного законодавства допустив затримку видачі їй трудової книжки, а тому за весь час затримки видачі трудової книжки зобов'язаний сплатити на її користь середній заробіток. Вона не отримала трудову книжку в день звільнення. Акт про відмову про отримання трудової книжки керівництвом УОВКПМР не складено. Керівництвом УОВКПМР цінним листом від 15.12.2020 року їй була направлена трудова книжка. В день звільнення вона була присутня на роботі та КЗДО №13 зобов'язаний був в цей день видати трудову книжку, однак трудова книжка їй не була видана у встановлений строк, лише 23.09.2020 року було направлено повідомлення про надання згоди на отримання трудової книжки по пошті та після отримання такої згоди їй була вручена трудова книжка 22.12.2020 року.
Тому позивач вважає, має місце порушення строків видачі трудової книжки, який повинен обраховуватися з 18.09.2020 року по 22.12.2020 року (95 днів) за ставкою 405,99 грн. на день, що складає 38569,05 грн.
Крім того, позивач по справі, в результаті протиправних дій з боку відповідачів, зазнала моральних страждань, які полягають в зміні причини звільнення, оскільки позивач не збиралась звільнятися за власним бажанням, а була вимушена звільнитись через порушення її трудових прав. Крім того, зазнала душевних страждань та переживань в результаті зміни формулювань звільнення, в результатів порушення строків розрахунку при звільненні, а також через те, що їй не видавали трудову книжку Моральна шкода її полягає в наступному: - в душевних стражданнях в зв'язку з необхідністю тривалий час знаходитися вдома та не мати можливість працевлаштуватись; - в душевних стражданнях через порушення трудових прав, які стали підставою для подачі заяви про звільнення, а також в душевних стражданнях, які полягають в зміні причин звільнення за відсутності її заяви; - в душевних стражданнях через порушення нормальних життєвих стосунків з оточуючими людьми.
На підставі наведеного вище позивач просила суд визнати незаконним і скасувати Наказ № 28-к/тр від 17.09.2020 року про звільненні ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 38 КЗпП України; змінити формулювання причин її звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України та зобов'язати Комунальний заклад дошкільної освіти № 13 «Малятко» (ясла-садок) Покровської міської ради Дніпропетровської області внести запис до трудової книжки про її звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України; стягнути з Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради на її користь вихідну допомогу в розмірі 26 186,36 грн.; стягнути з Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради на її користь середній заробіток за час порушення строків видачі трудової книжки в розмірі 38 569,05 грн.; стягнути з Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради на її користь середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги в розмірі 139 660,56 грн.; стягнути з Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради на її користь моральну шкоду в розмірі 20 000 грн.; стягнути з Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради на її користь судові витрати.
Рішенням Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2022 року в задоволенні заяви відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по справі про задоволенні позову ОСОБА_1 посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи.
Апелянт зауважує на тому, що у зв'язку з порушенням з боку відповідача трудового законодавства по відношенню до позивача, яка полягала у неповному та несвоєчасному розрахунку по заробітній платі, вона подала заяву про звільнення від 16.09.2020 року, в якій просила звільнити за ч.3 ст.38 КЗпП, одна її було звільнено за ч. 1 ст. 38 КЗпП, хоча підстав для такого звільнення немає, оскільки заява про звільнення за власним бажанням за ч. 1 ст. 38 КЗпП нею не подавалась, змінювати формулювання причини звільнення роботодавцем за власною ініціативою КЗпП не передбачено. Таким чином, звільнення за ч. 1 ст. 38 КЗпП за відсутності відповідної заяви працівника та раніше спливу двотижневого строку з моменту подання заяви про звільнення є протиправним та таким, що позбавляє працівника прав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП.
Крім того апелянт вказує на те, що відповідач, в порушення діючих вимог чинного законодавства, допустив затримку видачі їй трудової книжки, а тому за весь час затримки видачі трудової книжки зобов'язаний сплатити на її користь середній заробіток. Вона не отримала трудову книжку в день звільнення. Акт про відмову про отримання трудової книжки керівництвом УОВКПМР не складено. Керівництвом УОВКПМР цінним листом від 15.12.2020 року їй була направлена трудова книжка. В день звільнення вона була присутня на роботі та КЗДО №13 зобов'язаний був в цей день видати трудову книжку, однак трудова книжка їй не була видана у встановлений строк, лише 23.09.2020 року було направлено повідомлення про надання згоди на отримання трудової книжки по пошті та після отримання такої згоди їй була вручена трудова книжка 22.12.2020 року.
Апелянт зауважує на тому, що строки позовної давності для звернення до суду з даним позовом позивач не пропустила, оскільки на даний час діють карантинні обмеження.
Відзив на апеляційну скаргу не подавався.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в режимі відеоконференції, яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, представника Комунального закладу дошкільної освіти №13 «Малятко» (ясла-садок) - Фролову А.М., в режимі відеоконференції, яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги та просила залишити без змін рішення суду першої інстанції та представника Управління освіти виконавчого комітету Покровської міської ради - Мусіхіну О.С., в режимі відеоконференції, яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги та просила залишити без змін рішення суду першої інстанції, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач звернулась до суду з даним позовом з пропуском строку позовної давності.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
К вбачається із матеріалів справи, вертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на незаконність її звільнення з підстав, передбачених ст. 38 КЗпП України.
Пунктом 4 ч.1 ст.36 КЗпП встановлено, що підставами припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Згідно із ч.1 ст.38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 48 Кодексу законів про працю України, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з п. 2.26, 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерством праці України, Міністерством юстиції України, Міністерством соціального захисту населення України N 58 від 29.07.93 записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
Аналізуючи наведені вище положення закону, можна дійти висновку, що ст.38 КЗпП України містить дві окремі підстави для звільнення, які мають різні причини та наслідки, а саме: звільнення за ч.1 ст.38 КЗпП України (за власним бажанням у зв'язку із неможливістю продовжувати роботу) та за ч.3 ст.38 КЗпП України (за власним бажанням у зв'язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору), а відтак запис про причини звільнення у трудовій книжці повинен бути конкретним, із зазначенням частини статті, відповідно до якої відбулося звільнення.
Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року по справі № 199/8766/18 зазначив, що за змістом статті 38 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і, які працівник визначає самостійно.
У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП, він може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Обов'язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України, є порушення роботодавцем трудового законодавства або умов трудового договору. Водночас для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.
Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року № 6-34цс13 та у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/10759/16-ц та від 1 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц.
Відповідно до ч.1 ст.115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Матеріалами справи встановлено, що протягом 2018-2020 роки відповідач порушував трудові права позивача, оскільки в період з вересня 2018 року по 27.06.2019 року вона надавала ОСОБА_3 професійні заняття в сфері інклюзивного навчання, хоча до її обов'язків входить проведення занять з дітьми, які потребують особливих навчальних умов. При цьому виконання не обумовленої трудовим договором роботи жодним чином не оплачувалось. Поряд зі своєю основною роботою позивача з 2018 року залучали до надання індивідуальних послуг для дитини, яка потребує особливих освітніх потреб понад норму годин роботи, які обумовленні трудовим договором з нею та без відповідної доплати. Лише після подання скарг позивача було прийнято на посаду вчителя-дефектолога за сумісництвом на 0,25 ставки з 13.03.2019 року по 28.06.2019 року до КУ «Інклюзивно-ресурсного центру Покровської міської ради Дніпропетровської області» та за вказаний період їй нараховувалась 0,25 ставки за проведення індивідуальної корекційної-відновлювальної роботи з ОСОБА_3 , однак робота за 2018, 2020 роки позивачу не оплачувалась.
Зазначені обставини відповідачами не спростовано.
Верховний Суд у Постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 465/8060/15-ц, провадження № 61-1266св18 зробив висновок про те, що суд ухвалює рішення про зміну формулювання причин звільнення виключно у тих випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, за умови коли підстава, за якою звільнено працівника, є законною, а неправильним є лише формулювання причин звільнення в наказі та трудовій книжці працівника.
У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз?яснено, що суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення. Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.
Таким чином, оскільки відповідачем не надано доказів на спростування доводів позивача щодо порушення трудового законодавства, а подана ОСОБА_1 заява від 16.09.2020 року містила чітку підставу для звільнення - ч. 3 ст. 38 КЗпП України, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач звільнивши позивача з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України, самостійно змінив правову підставу розірвання трудового договору, чим порушив право позивачки на отримання вихідної допомоги при звільненні.
Разом із цим, позивач звернулась до суду із позовом про оскарження причин звільнення, зобов'язання вчинити дії та стягнення грошових коштів з пропуском встановленого місячного строку (частина перша статті 233 КЗпП України), у зв'язку чим колегія суддів погоджується з висноком суду першої інстанції про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог позивача з цих підстав.
Так, частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Передбачені у положеннях статей 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.
Відповідно до статті 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний
у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
При цьому, норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин,
які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Тобто, поважність причин означає, що працівник не ставився безвідповідально до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали об'єктивні причини.
Поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій
статті 233 КЗпП України, необхідно кваліфікувати як ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.
Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов'язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.
Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.
Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України).
Встановивши, що строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору пропущено, суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у справі № 199/8766/18 від 22 квітня 2020 року.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, позивач мала право звернутися до суду з позовом про вирішення трудового спору в строки, визначені ч. 1 ст. 233 КЗпП України, а саме в тримісячний строк з дня, коли вона дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Однак, позов позивачем подано майже через рік після вручення їй наказу №28-к/тр від 17.09.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 », який вона отримала 17.09.2020 року, про що свідчить її підпис в цьому наказі під запереченням щодо причин звільнення.
При цьому колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що строки позовної давності для звернення до суду з даним позовом позивач не пропустила, оскільки на даний час діють карантинні обмеження, з огляду на наступне.
Позивач, посилаючись на норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОVІD-19)», Постанову Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19 спричиненої коронавірусом SАRS-СоV-2», вважає, що строки позовної давності для звернення до суду з даним позовом ним не порушено, оскільки, на теперішній час діють карантинні обмеження.
Водночас, згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVІD-19)» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2020, №46, ст.399), з метою удосконалення норм Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України в частині перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVІD-19), пункт 3 розділу XII «Прикінцеві положення» Цивільного процесуального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2017 р., №48, ст. 436) викладено такій редакції:
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVІD-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про Їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, провадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Як вбачається з вищенаведеного, з прийняттям Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVІD-19)» карантин не є безумовною підставою поновлення процесуальних строків, а поновлення таких строків можливе лише за умови, якщо ці строки пропущені з причин, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Натомість, позивач у своїй заяві не наводить жодної іншої причини поважності пропуску позовної давності обумовленої обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином в той час як поважність причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, необхідно кваліфікувати як ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
Матеріали справи не містять доказів того, що позивач, протягом строку з 17.09.2020 року по 07 вересня 2021 року, докладала будь які зусилля для поновлення свого порушеного права.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що дійсно, Законом України від 30 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Однак, вищевказана норма не підлягає застосуванню в даному випадку, адже стосується строків, передбачених згідно ЦК України, і не може застосовуватися до строків, передбачених КЗпП України.
Враховуючи вищевикладене та приймаючи до уваги ту обставину, що позивачем пропущено строк звернення до суду, визначений чинним законодавством України, колегія суддів погоджується з висноком суду першої інстанції про необхідність застосування наслідків спливу строку позовної давність при вирішенні даного спору у зв'язку з чим відмовити у задоволенні поданого позову.
При цьому колегія суддів не надає оцінку доводам апеляційної скарги представника позивача про те, що у зв'язку з порушенням з боку відповідача трудового законодавства по відношенню до позивача, яка полягала у неповному та несвоєчасному розрахунку по заробітній платі, вона подала заяву про звільнення від 16.09.2020 року, в якій просила звільнити за ч.3 ст.38 КЗпП, одна її було звільнено за ч. 1 ст. 38 КЗпП, хоча підстав для такого звільнення немає, оскільки заява про звільнення за власним бажанням за ч. 1 ст. 38 КЗпП нею не подавалась, змінювати формулювання причини звільнення роботодавцем за власною ініціативою КЗпП не передбачено. Таким чином, звільнення за ч. 1 ст. 38 КЗпП за відсутності відповідної заяви працівника та раніше спливу двотижневого строку з моменту подання заяви про звільнення є протиправним та таким, що позбавляє працівника прав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП, оскільки в даному випадку позивач звернулась до суду з даним позовом з пропуском строку позовної давності.
Колегія суддів зауважує, що аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст постанови складено 01 вересня 2022 року.
Головуючий:
Судді: