31 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 640/2084/20
адміністративне провадження № К/990/22322/22
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Мартинюк Н.М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2022 року у справі №640/2084/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Офісу генерального прокурора, в якій просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 17 жовтня 2019 року №1110ц про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня поновлення на посаді.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 грудня 2021 року даний адміністративний позов задоволено:
- визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 17 жовтня 2019 року №1110ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління забезпечення охорони державної таємниці Генеральної прокуратури України та органів прокуратури;
- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 452 655, 33 грн.;
- допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати зі сплати судового збору у розмірі 840, 80 грн.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 грудня 2021 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її 18 серпня 2022 року безпосередньо до суду.
У своїй касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2022 року у справі №640/2084/20, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 грудня 2021 року залишити в силі.
Предметом спору у цій справі є правомірність наказу Генеральної прокуратури України від 17 жовтня 2019 року №1110 ц про звільнення позивача з посади та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку з поданням заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію за формою, що не відповідає вимогам додатку 2 до Порядку проходження прокурорами атестації.
З 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 КАС України підстави (підстав).
Перевіркою змісту касаційної скарги встановлено, що скаржник, на виконання вимог статті 330 КАС України, як на підставу звернення до Суду посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та покликається на неврахування судом апеляційної інстанції під час застосування норми права в оскаржуваному судовому рішенні висновків Верховного Суду прийнятих у подібних правовідносинах.
В обґрунтування наявності зазначеної підстави касаційного оскарження заявник касаційної скарги зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі №200/13482/19-а, від 6 листопада 2018 року у справі №812/292/18, від 3 липня 2019 року у справі №911/1521/18, від 30 січня 2019 року у справі №442/456/17 у зв'язку з чим було допущено неправильне застосування приписів Закону України «Про прокуратуру» (пункт 9 частини першої статті 51) та трудового законодавства, які регламентують підстави і порядок звільнення прокурорів.
У цьому контексті Суд зауважує, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов'язковим є взаємозв'язок усіх чотирьох умов між собою.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Суд зауважує, що у справі №200/13482/19-а, позивач подав заяву про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію, такого змісту: «На підставі пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон) прошу перевести мене на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього допустити до проходження атестації.» Таким чином, позивачем було подано у встановлений строк заяву та висловлено намір пройти атестацію для переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі. Однак подана ОСОБА_1 заява такого волевиявлення чи наміру пройти атестацію не містить.
У справі №812/292/18 предметом спору є скасування рішення ГУ ДФС у Луганській області про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несвоєчасну сплату єдиного внеску в загальній сумі: 45 082 грн 77 коп.
У справі №911/1521/18 оскаржуються дії Дрогобицького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Львівської області щодо відмови у призначенні позивачці пенсії за вислугу років згідно з пунктом «е» статті 55 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення».
Натомість як у цій справі предметом спору є правомірність наказу про звільнення позивача з посади та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку з поданням заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію за формою, що не відповідає вимогам додатку 2 до Порядку проходження прокурорами атестації.
Поряд із цим, дослідивши зміст постанов Верховного Суду у справі №911/1521/18, встановлено, що за наслідками касаційного перегляду цю справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанцій, тобто остаточного рішення судом касаційної інстанції у наведеній скаржником справі не приймалося.
Отже, зазначені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за інших фактичних обставин, а тому посилання заявника касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції було прийнято рішення у цій справі без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, є необґрунтованими.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що вона подана також на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, тобто з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-ІХ щодо проходження прокурорами атестації на адміністративні посади.
Так, пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Слід зазначити, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Проте, всупереч вимогам КАС України, скаржником не зазначено чіткого переліку норм права, які, на думку скаржника, були неправильно застосовані судами попередніх інстанцій та щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, та не обґрунтовано позицію заявника щодо того як такі норми мають застосовуватись у цій справі.
Суд звертає увагу позивача, що формальне зазначення про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах без конкретизації норм права та позиції скаржника щодо того як такі норми мають бути застосовані, не може вважатись належним виконанням вимог пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
З огляду на викладене, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Суд не бере до уваги доводи заявника про те, що скарга стосується питання права, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу та відхиляє мотиви щодо винятковості цієї справи, оскільки скаржником не зазначено в чому саме полягає фундаментальне значення даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, розгляд яких надав би нового, уніфікованого розуміння застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного кола осіб.
Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Зазначене свідчить, що скаржник формально підійшов до питання належного оформлення касаційної скарги, зокрема, у частині зазначення підстав касаційного оскарження судових рішень з урахуванням вимог частини четвертої статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції позбавлений можливості самостійно визначати підстави касаційного оскарження. Цей обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, оскільки в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України).
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Отже, касаційну скаргу належить повернути як таку, що не містить підстав, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, для касаційного оскарження постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2022 року у справі №640/2084/20.
На підставі наведеного і керуючись положеннями статей 328, 330, 332, 359 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2022 року у справі №640/2084/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу повернути особі, яка її подала.
Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України.
Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє його права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
………………………….
Н.М. Мартинюк,
Суддя Верховного Суду