Справа № 760/12250/20 Головуючий у І інстанції - Погрібніченко І.М.
Суддя-доповідач - Мельничук В.П.
01 вересня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.,
суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Солом'янському районному суду міста Києва з позовною заявою до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність Адміністрації Держспецзв'язку щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки учаснику бойових дій 2018 та 2019 роки з розрахунку грошового забезпечення станом на день звільнення - 31.12.2019 року;
- зобов'язати Адміністрацію Держспецзв'язку здійснити нарахування та виплату Позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки як учаснику бойових дій за 2018 та 2019 роки з розрахунку грошового забезпечення станом на день звільнення - 31.12.2019 року.
В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на наявність у нього права на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а саме з 2018 по 2019 роки, як учаснику бойових дій, у наданні якої Відповідачем було відмовлено.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю.
В апеляційній скарзі Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Зокрема, Відповідач зазначив, що при звільненні з військової служби грошова компенсація за ненадані під час особливого періоду дні додаткових та соціальних відпусток, у тому числі і військовослужбовцям - учасникам бойових дій, не виплачується. Крім того, Відповідачем вказано, що додаткова відпустка, що надається учасникам бойових дій, не є щорічною та за її невикористання виплата грошової компенсації не передбачена, а тому підстави для виплати Позивачу спірної компенсації відсутні.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
Відповідачем подано відповідь на відзив Позивача, в якому він просить прийняти вказану відповідь на відзив на апеляційну скаргу у справі № 760/12250/20, скасувати рішення суду першої інстанції повністю та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 12 грудня 2018 року, Позивач є учасником бойових дій.
Відповідно до витягу з наказу Голови Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України від 06.12.2019 № 490-ос Позивача звільнено з військової служби згідно з підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у запас Збройних Сил України, припинено контракт та виключено зі списків особового складу з урахуванням часу на здачу справ і посади 31.12.2019.
09.12.2019 ОСОБА_1 звернувся з рапортом на ім'я голови Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України щодо виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2019 роки.
Вважаючи бездіяльність Відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки учаснику бойових дій 2018 та 2019 роки протиправною, Позивач звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Отже, з огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов до висновку, що при звільненні з військової служби у запас Позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2018 - 2019 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок надання військовослужбовцям відпусток визначений статтею 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Відповідно до частини восьмої статті 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Згідно пункту 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII) учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Абзацами другим-третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-XII передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пунктів 17, 18 статті 10-1 Закону № 2011-XII в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Приписами пункту 19 статті 10-1 Закону № 2011-XII передбачено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, згідно пункту 21 статті 10-1 Закону № 2011-XII, у разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених п.п. 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII
Водночас, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, у тому числі додаткових, припиняється.
Стаття 1 Закону України «Про мобілізацію і мобілізаційну підготовку» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII) визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 17.03.2014 № 303/2014, затвердженим Законом України від 17.03.2014 № 1126-VI, в Україні оголошено часткову мобілізацію, після якої, Президент України своїми указами оголошував часткову мобілізацію (чергові хвилі мобілізації).
Отже, особливий період закінчується не з моменту демобілізації (часткової демобілізації) осіб призваних на військову службу, а лише з моменту закінчення воєнного часу і частково відбудовного періоду після закінчення воєнних дій, а закінчення періодів мобілізацій не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.
Таким чином, вказані вище обставини не звільняють Відповідача від обов'язку виплатити відповідну грошову компенсацію з урахуванням того, що законодавством припинено надання зазначеного виду відпустки в певний період, однак не припинено відповідних виплат грошової компенсації у разі її невикористання.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Однак Законом не встановлено можливості припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової відпустки як учаснику бойових дій, право на яку Позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому в особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону № 2011-XII у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-XII, статтею 16-2 Закону України «Про відпустки».
Аналогічна правова позиція висловлена Великою палатою Верховного Суду у зразковій справі № 620/4218/18.
Доводи Відповідача про те, що вказані висновки Верховного Суду не підлягають врахуванню у даній адміністративній справі є помилковими, оскільки висловлення таких висновків у спорі військовослужбовця із військовою частиною, не відміняє можливості застосування таких висновків у спорі з іншим органом, у якому військовослужбовець проходив службу.
Відсутність у Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України безпосереднього статусу військової частини не відміняє обов'язку з виплати спірної компенсації.
Відповідно до статей 9, 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Водночас, Відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів суду правомірності своїх доводів.
Відтак, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків не спростовують та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, позаяк не містять аргументованих доводів на спростування правомірності висновків суду першої інстанції у взаємозв'язку з обставинами справи.
Також, аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 10 вересня 2021 року у справі № 300/633/19.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги підлягають задоволенню, з чим погоджується колегія суддів.
Оцінюючи інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: І.О. Лічевецький
О.М. Оксененко