Справа № 752/15831/16-ц
Провадження № 2/752/824/22
Іменем України
18 липня 2022 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Плахотнюк К.Г.
за участі секретаря судового засідання Нікітенко А.М.
за участі позивача ОСОБА_1
розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження з повідомленням сторін справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Приватбанк» про захист прав споживача,
встановив:
30.09.2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про захист прав споживача - визнання умов договору недійсними, яким позивався до ПАТ КБ «Приватбанк»
В обгрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що 26.07.2005 року ним було укладено з ПАТ КБ «Приватбанк» кредитний договір KIVPGK01550411, згідно умов якого Банк зобов'язався надати на строк до 22.07.2020 року кредитні кошти у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 148 580, 00 доларів США: 125 000 доларів _ на купівлю квартири, 23 580 доларів на сплату страхових платежів. За користування кредитними коштами передбачена плата в розмірі 0,98% в місяць від суми залишку заборгованості та щомісячна комісія у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговування. Погашення заборгованості передбачене графіком погашення - рівними щомісячними платежами у сумі 1 660,98 доларів США, яка включає в себе: суму відсотків за користування кредитними коштами, розраховану на залишок заборгованості, комісію у сумі 225 доларів США і суму для часткового погашення заборгованості. Для виконання ним умов договору Банком було відкрито чотири рахунки - для зарахування коштів на погашення заборгованості, кредитний рахунок, рахунок по процентах, рахунок для обліку комісії.
Для забезпечення виконання ним зобов'язань за кредитним догогвором KIVPGK01550411 від 22.07.2005 року між його дружиною ОСОБА_3 ) та Банком було укладено договір іпотеки - 02.07.2005 року, на виконання якого передано в іпотеку квартиру загальною площею 87,6 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , яка використовується його сім'єю.
Вважає, що вказаний кредитний договір було укладено з порушенням законодавства, що порушує його права, встановлені законом, частина його умов є незаконними і мають бути визнані недійсними.
Пункт 1.1. кредитного догогвору KIVPGK01550411 від 22.07.2005 року передбачає сплату комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту щомісячно. Визначення комісії за розрахунково-касове обслуговування встановлено в процентах від суми виданого кредиту, а не від розміру фактичної послуги і встановлено періодичність сплати такої комісії - щомісячно, незалежно від здійснення платежів позичальником, тобто, незалежно від того чи надавалась така послуга банком. Комісія також стягувалася і у випадках, коли: платежі за договором здійснювались у безготівковому вигляді, і навіть тоді, коли платежі взагалі не проводились. Такі умови суперечать ст. 3 ЦК України, яка визначає загальними засадами цивільного законодавства, зокрема , справедливість, добросовісність та розумність та п. 3 ст. 18 Закону України «Про захист права споживачів», встановлюючи жорстке зобов'язання споживача про сплату послуг, які надаються на розсуд кредитора.
Оплата комісії передбачена в іноземній валюті, що протирічить законодавству, зокрема «Правилам використання готівкової іноземної валюти на території України», затверджені Постановою Правління Національного банку України від 26.03.1998 року №119, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України від 15 квітня 1998 року за №245/2685 із наступними змінами і доповненнями, які діяли на момент укладення кредитного договору, передбачають, що використання іноземної валюти, як засобу платежу на території України можливе тільки у випадках, передбачених цим Положенням не передбачає сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування в іноземній валюті. Стверджував, що Положення передбачає, 4.3. - уповноваженому банку згідно з власними тарифами дозволяється отримувати комісійну винагороду в іноземній валюті за операціями із зарахування іноземної валюти на рахунок клієнта, зняття іноземної валюти в рахунок клієнта, якщо ці операції пов'язані зі сплатою комісійної винагороди в іноземній валюті іноземному банку - кореспонденту. У цьому випадку сплата комісії банку жодним чином не пов'язана зі сплатою комісійної винагороди в іноземній валюті іноземному банку-кореспонденту.
Вказав, що зазначені ним обставини підтверджуються відкриттям спеціального валютного рахунку для обліку сплати комісії та «Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України», які передбачають вичерпний перелік випадків, коли громадяни резиденти мають право використовувати іноземну валюту, як засіб платежу. Цей вичерпний перелік не містить випадку сплати комісії банку -резиденту клієнтом-резидентом у іноземній валюті.
Посилаючись на те, що визначення комісійної винагороди у відсотках до суми отриманого ним кредиту, сплата комісії щомісячно, незалежно від фактично наданих послуг по розрахунково-касовому обслуговуванню мало на меті приховати фактичну суть такого платежу, а сплата комісійної винагороди у іноземній валюті, прямо протирічить законодавству. Включення такої умови про сплату комісії у валюті та на зазначених умовах до кредитного договору є несправедливим і всупереч принципу добросовісності наслідком цього є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на його шкоду.
Просив, визнати недійсними умови кредитного договору № KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року, що був укладеним ним із ПАТ КБ «Приватбанк» у частині сплати щомісячної комісії у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговування, витребувати у відповідача копію індивідуальної та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (на момент укладання кредитного договору, 22.07.2005 року та діючу) які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю.
Провадження у справі було відкрито 03 січня 2017 року.
11 квітня 2018 року судом постановлено ухвалу про розгляд справи за позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання умов договору недійсними за правилами загального позовного провадження.
03.10.2018 року відповідач АТ КБ «Приватбанк» подало до суду відзив на позовну заяву ОСОБА_2 ..
Зі змісту відзиву встановлено, що відповідач не визнає позов ОСОБА_2 .. Представник відповідача стверджує про відсутність нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування для здійснення банками валютних операвцій. Єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету №15-93 є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. На момент укладення кредитного договору, з приводу якого заявлено спір ПАТ КБ «Приватбанк» мало банківську ліцензію від 04.12.2001 року на здійснення банківських операцій, в тому числі з валютними цінностями. В додатку до дозволу , пунктом 1 передбачено, що банк має право вести рахунки клієнтів, резидентів та нерезидентів в іноземній валюті. Оскільки ведення рахунків клієнта може передбачати сплату комісії, а кредитним договором передбачено розмір і її валюта, вважає представник відповідача, що Банком дотримано всіх вимог законодавчта при оформленні договору, що був укладений з позивачем.
Також представник відповідача заперечив посилання позивача, як підставу для позову на «Правила використання готівкової іноземної валюти на території України», затверджених Постановою Правління НБУ від 30.05.2007 року №200, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 18.06.2007 року за №656/13923 , оскільки ці правила були прийняті більше як через два роки після підписання спірного кредитного договору та не можуть розповсюджуватися на кредитний договір № KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року.
Крім того, представник відповідача посилався на те, що відповідно до вимог ст. 9 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач мав право звернутися до Банку за розірванням укладеного з ним договору з будь-яких інших підстав та звертав увагу суду, що ОСОБА_2 вже звертався до суду з вимогами про визнання кредитного договору № KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року недійсним, його позовні вимоги були залишені без задоволення, встановлено правомірність нарахування комісії за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,18% від суми виданого кредиту, яка мпередбачена п. 1.1. кредитного договору . Враховуючи, що сплата комісії чітко прописана в анкеті-заяві та договорі, які підписані позивачем та до 2014 року належним чином виконувались, вважає представник відповідача, що позивачу було відомо про вказану комісію, відповідно просив при вирішенні заявленого спору застосувати строки позовної давності.
22.10.2018 року позивач ОСОБА_2 подав до суду додаткові пояснення до його позовної заяви в яких зазначив, що відповідач порушив порядок встановлення комісії, яка мала б встановлюватися від суми платежу. Комісію за розрахунково-касове обслуговування було включено до ануїтетного платежу для того, щоб приховати її суть та грабіжницький розмір і унеможливити відмову від такої послуги. Умови щодо обов'язку щомісячно сплачувати комісійну винагороду , незалезно від того чи надавались такі послуги фактично було нав'язано йому, оскільки позивач був позбавлений можливості проводити розрахунок за кредит з іншого банку, що є нечесною підприємницькою практикою. Встановлення комісії за розрахунково-касове обслуговування у валюті, банком безпідставно перекладено на нього, як позичальника валютні ризики при сплаті комісії, що призвело до дисбалансу прав і обов'язків сторін договору на користь банку.
27.05.2019 року судом було постановлено ухвалу про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів та визнання недійсними умов кредитного договору в частині з тих підстав, що у справі №752/2236/15-ц було ухвалено та набрало законної сили рішення суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самиї підстав що і позов у цій же справі, що є предметом розгляду.
Київський апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 скасував ухвалу суду від 27.05.2019 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_2 да ПАТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживача, визнання недійсними умов кредитного договору в частині, справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Підготовче провадження у справі закрито 26 січня 2021 року.
У судовому засіданні позивач підтримав заявлені ним позовні вимоги в частині визнання недійсним умов кредитного договору № KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року щодо обов'яку позичальника щомісячно сплачувати комісію у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговуванн. Стверджував, що встановлений відповідачем розмір щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування, який підлягає розрахунку у відсотках від суми виданого кредиту є дискримінаційним.
Представник відповідача, будучи присутньою у судовому засіданні 07.02.2022 року не визнала заявлені ОСОБА_2 позовні вимоги. Стверджувала, що позивач, укладаючи договір був належним чином обізнаний про всі його умови в тому числі й обов'язок сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування кредиту та певний період часу його виконував. Також послалася на те, що, заявляючи зустрічний позов про визнання недійсним цього ж кредитного договору, під час розгляду судом позовних вимог банку про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості, позивач також оскаржував і умови щодо сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування і з цуього приводу судом було ухвалено рішення. Просила відмовити в задоволенні позову, застосувати строки позовної давності.
У судове засідання 17.07.2022 року представник відповідача не з'явилася, про причини неявки суд не повідомила, не виконала вимогу суду про надання інформації, що стосується причини невиконання ухвали суду від 23.10.2018 року про витребування від ПАТ КБ «Приватбанк» даних про тарифи на розрахунково касове обслуговування фізичних осіб за всіма видами рахунків, які діяли в період з 01.07. по 01.08.2005 року з зазначенням строків та порядку зберігання інформації про тарифи в архівах банку, порядку знищення такої інформації та підтвердження вчинення таких дій.
Позивач ОСОБА_2 у судовому засіданні 17.07.2022 року наполягав на завершенні судового розгляду справи, просив визнати недійсними умови кредитного договору № KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року щодо обов'яку позичальника щомісячно сплачувати комісію у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговування, як такі, що є дискриминаційними.
Суд, заслухавши позивача та представника відповідача у судовому засіданні 27.02.2022 року, дослідивши наявні у справі докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких грунтуються позовні вимоги та їх заперечення, дійшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб визначений законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Правилами статтей 12, 13 ЦПК України встановлено, що: цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасники справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до правил частин першої, четвертої та п'ятої статті 82 цього Кодексу встановлено, що: обставини, які визнаються учасниками справи , не підлягають доказуванню, якщо суд не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників; обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом; обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Судом встановлено, що 22.07.2005 року було укладено кредитний договір KIVPGK01550411 між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , згідно умов якого Банк зобов'язався надати позичальнику на строк до 22.07.2020 року кредитні кошти у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 148 580, 00 доларів США: 125 000 доларів _ на купівлю квартири, 23 580 доларів на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 0,92% в місяць на суму залишку заборгованості по кредиту і комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту щомісячно, комісії за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 1.5. цього договору. (а.с.19-22).
30.09.2016 року, звертаючись до суду з позовом, позивач просив визнати недійсними умови кредитного договору у частині покладення на нього, як на позичальника за кредитним договором обов'язку сплати щомісячної комісії у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговування з тих підстав, що у кредитора відсутня індивідуальна ліцензія НБУ на здійснення разової валютної операції, оскільки за умовами договору така комісія підлягала до сплати в іноземній валюті, а також з тих підстав, що така умова договору порушує засади справедливості, добросовісності та розумності, визначений порядок та розмір сплати комісії за послуги банку є незаконним, несправедливим, внаслідок чого було порушено його права.
На думку позивача ОСОБА_2 , кредитний договір у частині встановлення розміру, періодичності та умов сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування є незаконним, а тому наявні підстави визнати ці умови недійсними.
Судом також встановлен, що у провадженні Голосіївського районного суду міста Києва перебувала справа №752/2236/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки.
За результатами судового розгляду зазначеної справи, 06.07.2016 року Голосіївським районним судо м. Києва було ухвалено рішення про задоволення первісного позову щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованості за кредитним договором та про відмову в задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06.07.2016 року у зазначеній справі №752/2236/15-ц набрало законної сили за результатами розгляду Апеляційним судом м. Києва 17.11.2016 року апеляційної скарги ОСОБА_2 , а також було предметом розгляду Першої судової палати Касаційного цивільного суду 30.01.2018 року та залишене без змін.
Зі змісту судових рішень, у справі №752/2236/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки встановлено, що відповідач ОСОБА_2 , в обгрунтування зустрічного позову про визнання недійсним кредитного договору KIVPGK01550411 від 22.07.2005 року зазначав, що кредитний договір укладено з порушенням законодавства, оскільки надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії. Сплата процентів за користування кредитними коштами у валюті є неправомірною. З огляду на те, що надання банківської послуги - валютного кредиту, здійснювалося резидентом - резиденту на території України, то для оплати послуги повинна була використовуватися валюта України, як єдиний законний платіжний засіб. Також зазначав, що пункт 1.1. кредитного договору передбачає сплату комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту щомісячно. Вважав, що така умова порушує засади справедливості, добросовісності та розумності, оскільки визначення комісії за розрахунково-касове обслуговування встановлено в процентах від суми виданого кредиту, а не від розміру фактично наданої послуги і встановлено періодичність сплати комісії - щомісячно. Незалежно від здійснення платежів позичальником, тобто незалежно чи надавалась така послуга банком, що взагалі свідчить про те, що під виглядом комісії договір передбачає зовсім інший вид платежів. Також оплата комісії в іноземній валюті суперечить чинному законодавству.
Зазначені ОСОБА_2 підстави для зустрічного позову отримали оцінку судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій, визнані такими, що не доведені належними та допустимими доказами.
Скасовуючи ухвалу суду від 27.05.2019 року про закриття провадження у цій справі, що є предметом розгляду, яке було закрито з тих підстав, що у справі №752/2236/15-ц набрало законної сили рішення суду постановлене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що і даний позов, колегія суддів апеляційного суду зважила на те, що закриваючи провадження по справі, суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що позивач свою позицію в даній справі обгрунтовував не тільки обставинами, заявленими в рамках цивільної справи №752/2236/15-ц, але й на твердженнях по дискримінаційному встановленні для нього в оскаржуваному договорі розміру спірної комісії по відношенню до норм, що діяли в банку на той період з цього приводу. Дане посилання не заявлялося в рамках цивільної справи №752/2236/15-ц, відтак позивач має право на отримання судової оцінки такої своєї позиції, чому закриття провадження в даній справі перешкоджало.
Стаття 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» містить визначення поняття дискримінації, непрямої дискримінації, прямої дискримінації відповідно до яких: дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Отже дискримінація, це - будь-яка відмінність виключення, обмеження або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав. Поняття охоплює виключення або обмеження можливостей для членів певної групи відносно можливостей інших груп, або осіб.
Під час судового розгляду справи, позивач стверджував, що оспорювані ним умови договору, щодо порядку та розміру сплати комісії за послуги банку є дискримінаційними з боку Банку, як кредитора і саме до нього, як позичальника, а тому підлягали перевірці у спосіб з'ясування даних про тарифи на розрахунково-касове обслуговування фізичних осіб за всіма видами рахунків, які діяли у період з 01.07. по 01.08.2005 року.
Позивач на підтвердження зазначених обставин не надав суду будь-яких належних та допустимих доказів, а витребувана судом за його заявою інформація у АТ «Приватбанку», останнім суду не надана з посиланням на її відсутність в архівах банку.
На вимогу суду від 07.02.2022 року, відповідачем не надано інформації щодо строків та порядку зберігання інформації про тарифи в архівах банку, порядку знищення такої інформації та підтвердження вчинення таких дій.
Причини не виконання відповідачем вимоги суду від 07.02.2022 року суду невідомі, оскільки представник відповідача у наступне судове засідання, призначене на 17.07.2022 року не з'явився, а позивач наполягав на завершенні судового розгляду справи.
Наразі, приймаючи до уваги, що відповідач не надав суду витребувану інформацію щодо тарифів на розрахунково-касове обслуговування фізичних осіб за всіма видами рахунків, які діяли у період з 01.07. по 01.08.2005 року у суду наявні підстави для висновку, що оспорювані позивачем умови договору були дискримінаційними з боку кредитора АТ «Приватбанк» по відношенню до позичальника ОСОБА_2 .
У той же час, заперечуючи проти позову, представник відповідача просив при його вирішенні застосувати строки позовної давності, оскільки кредитний договір з приводу якого заявлено спір було укладено 22.07.2005 року, а до суду з позовом про визнання недійсними частини його умов позичальник ОСОБА_2 звернувся тільки у 2016 році , тобто через 11 років після його підписання.
При вирішенні заяви представника відповідача про застосування строків позовної давності, суд приймає до уваги, що під час судового розгляду справи №752/2236/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки судами всіх інстанцій визнано, що ОСОБА_2 , як сторона кредитного договору KIVPGK01550411 від 22.07.2005 року був ознайомлений з його умовами, всіма істотними обставинами та наслідками його підписання, що підтверджується його особистим підписом у договорі. Кредитний договір укладений сторонами з дотриманням вимог закону, необхідних для чинності правочину, а належних та допустимих доказі протилежного позивачем за зустрічним позовом не надано.
Відповідно до правил частини 4 статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, питання щодо того, коли позивачу стало відомо про порушене відповідачем його право умовами кредитного договору KIVPGK01550411 від 22.07.2005 року не підлягає доказуванню в межах справи, що розглядається судом, оскільки, як зазначено вище в межах справи №752/2236/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, стороною у якій були ці ж сторони встановлено, що ОСОБА_2 , як сторона кредитного договору KIVPGK01550411 від 22.07.2005 року був ознайомлений з його умовами на момент підписання договору, а відтак з 22.07.2005 року був обізнаний про умови цього ж договору, що містяться в пункті 1.1.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України, передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до ст. 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
За заявленим до вирішення судом спором, підлягає застосуванню загальна позовна давність, перебіг якої необхідно обчислювати з моменту підписання сторонами кредитного договору KIVPGK01550411, що мало місце 22.07.2005 року.
Згідно зі ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Так, судом встановлено, що у позивача ОСОБА_2 право на захист порушеного його права умовами кредитного договору KIVPGK01550411, що містяться у пункті 1.1. цього ж договору виникло з 23.07.2005 року. а тому з цього ж часу останній мав право звернутися за його захистом до суду.
Звернувшись до суду із цим позовом 30.09.2016 року позивач ОСОБА_2 пропустив строк позовної давності проо застосування якого, під час вирішення заявленого спору, просив суд представник відповідача.
Сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
З огляду на викладене вище, позовні вимоги ОСОБА_2 до АТ «Приватбанк» про захист прав споживача, не підлягають задоволенню судом.
Відповідно до правил ст. 141 ЦПК України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 253,256,257,258,261,266,267 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 6, 12, 13, 265, 268, 273, 274-279, 352, 354-356 ЦПК України, суд -
ухвалив:
позовні вимоги ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Приватбанк» про захист прав споживача, залишити без задоволення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано , набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення або складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції, через суд першої інстанції, яким ухвалено оскаржуване судове рішення.
Повний текст рішення складено 26 серпня 2022 року.
Суддя К.Г. Плахотнюк