Постанова
Іменем України
22 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 601/948/21
провадження № 61-21403св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Кременецьке районне комунальне бюро технічної інвентаризації,
третя особа - державний реєстратор Кременецької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Семенюком Юрієм Васильовичем, на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 20 серпня 2021 року у складі судді Білосевич Г. С. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Міщій О. Я., Хома М. В., Шевчук Г. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Кременецького районного комунального бюро технічної інвентаризації, третя особа - державний реєстратор Кременецької міської ради, про визнання права власності на нерухоме майно.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що 20 жовтня 2011 року рішенням Апеляційного суду Тернопільської області у справі № 22ц-32: визнано недійсним свідоцтво від 27 липня 2006 року про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , видане виконавчим комітетом Жолобівської сільської ради на ім'я ОСОБА_2 ; скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину будинковолодіння по АДРЕСА_1 ; виділено у власність ОСОБА_1 : гараж 1-1 площею 29,6 кв.м, 1/2 коридор 1-5, площею 6,85 кв.м, кімнату 1-8, площею 17,5 кв.м., кімнату 1-9, площею 11,9 кв.м, лоджію 1-14, площею 2,5 кв.м, 1/2 коридору 1-10, площею 8,0 кв.м, кімнату 1-12, площею 14,9 кв.м, кімнату 1-13, площею 13,9 кв.м, виділено у власність ОСОБА_2 : підвал 1-2, площею 6,4 кв.м, підвал 1-3, площею 5,5 кв.м, кухню 1-4, площею 31,4 кв.м, Ѕ коридор 1-5, площею 6,85 кв.м, кухню 1-6, площею 14,8 кв.м, кімнату 1-7, площею 31,4 кв.м, 1/2 коридору 1-10, площею 8,0 кв.м, кімнату 1-11, площею 16,4 кв.м.
Позивач вказав, що державна реєстрація прав згідно зазначеного рішення суду здійснена Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації 17 листопада 2011 року, реєстраційний номер 15217379, про що йому видано витяг № 32075543 за підписом реєстратора Хомлюк С. М. та начальника БТІ Цьмух Т. А .
Проте, всупереч рішенню суду, відповідач не визнає його право особистої власності на належне йому нерухоме майно і при реєстрації в графі «форма власності» зазначив «приватна спільна часткова», а не «особиста приватна» власність. Крім того, відповідач зареєстрував також і право власності на іншу Ѕ частину будинковолодіння за ОСОБА_2 , хоча суд, скасувавши право її власності на майно, не визнав за нею право власності на Ѕ частину будинковолодіння.
ОСОБА_1 вказав, що з 2011 року не може з вини відповідача зареєструвати своє право на об'єкт нерухомості у державного реєстратора Кременецької міської ради, оскільки не в змозі беззаперечно підтвердити своє право власності на об'єкт нерухомості відповідним правовстановлюючим документом.
Ураховуючи викладене, позивач, посилаючись на положення статті 392 Цивільного кодексу України, просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на виділене в натурі нерухоме майно (окремий об'єкт), а саме: на житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , набуте ним на підставі рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 20 серпня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Кременецьке районне комунального бюро технічної інвентаризації згідно чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства зареєструвало на підставі рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року право влаcності позивача на Ѕ частину будинку, належне позивачу право власності відповідач визнає та не оспорює, тому відсутні підстави для задоволення позову.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Семенюк Ю. В. подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Семенюка Ю. В. залишено без задоволення, рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 20 серпня 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
28 грудня 2021 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Семенюка Ю. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 20 серпня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року, в якій просив суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу Кременецьке районне комунальне бюро технічної інвентаризації просить суд вказану касаційну скаргу відхилити, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
17 лютого 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року у справі № 22ц-32 визнано недійсним свідоцтво серії НОМЕР_1 про право власності від 27 липня 2006 року, видане виконкомом Жолобівської сільської ради на ім'я ОСОБА_2 , та рішення виконкому Жолобівської сільської ради від 19 червня 2006 року № 9 «Про порядок оформлення права власності на нерухоме майно». Скасовано державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 за реєстровим номером 152173379. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину будинковолодіння АДРЕСА_1 . Зокрема, виділено у власність ОСОБА_1 : гараж 1-1 площею 29,6 кв.м, 1/2 коридор 1-5, площею 6,85 кв.м, кімнату 1-8, площею 17,5 кв.м., кімнату 1-9, площею 11,9 кв.м, лоджію 1-14, площею 2,5 кв.м, 1/2 коридору 1-10, площею 8,0 кв.м, кімнату 1-12, площею 14,9 кв.м, кімнату 1-13, площею 13,9 кв.м. У власність ОСОБА_2 виділено: підвал 1-2, площею 6,4 кв.м, підвал 1-3, площею 5,5 кв.м, кухню 1-4, площею 31,4 кв.м, Ѕ коридор 1-5, площею 6,85 кв.м, кухню 1-6, площею 14,8 кв.м, кімнату 1-7, площею 31,4 кв.м, 1/2 коридору 1-10, площею 8,0 кв.м, кімнату 1-11, площею 16,4 кв.м.
Згідно витягу про державну реєстрацію прав № 32075543 від 17 листопада 2011 року ОСОБА_1 належить Ѕ частка житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_1 , форма власності - приватна спільна часткова.
Відповідно до повідомлення Кременецького районного комунального бюро технічної інвентаризації від 12 квітня 2021 року, реєстрація права власності належної ОСОБА_1 частини нерухомого майна в АДРЕСА_1 проведена реєстратором Хомлюк С. М. 17 листопада 2011 року відповідно до рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів.
З урахуванням цих норм, суд повинен установити чи було порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси заявника, i залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні, в залежності від наявності для цього відповідних підстав, встановлених законом або договором.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Предметом позову у даній справі є вимога позивача до відповідача про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна з підстав невизнання відповідачем права особистої власності позивача на належне йому нерухоме майно.
Відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За приписами процесуального законодавства позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, до яких пред'явлено позовну вимогу. Тобто, учасники справи - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення.
Відповідачем у позові про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.
В разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв'язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб'єктивне право власності іншими особами не порушується, однак, відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв'язку з відсутністю у нього відповідного документа.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем не доведено того, що відповідач ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно.
Водночас, відмова органу державної реєстрації прав в належному оформлені права власності на об'єкт нерухомого майна та видачі особі відповідного свідоцтва не є оспорюванням права власності на об'єкт нерухомого майна.
Близького за змістом правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі N 902/147/15 (902/685/16).
Ураховуючи викладене, правильним є висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, щодо відсутності підстав для визнання за позивачем права власності на нерухоме майно відповідно до статті 392 ЦК України.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 698/762/17-ц (провадження № 61-45744св18), оскільки у наведеній постанові та оскаржуваних судових рішеннях судів попередніх інстанцій у цій справі встановлені інші фактичні обставини на підставі наданих доказів.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Семенюком Юрієм Васильовичем, залишити без задоволення.
Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 20 серпня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
А. Ю. Зайцев
М. Ю. Тітов