ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 липня 2022 року м. Київ № 640/27576/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління"
до Державної служби геології та надр України
про скасування наказів
Товариство з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" (далі - позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної служби геології та надр України (далі - відповідач), в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби геології та надр України № 489 від 19 грудня 2016 року, а саме пункт 16 додатку до наказу № 489 від 19 грудня 2016 року; визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби геології та надр України № 49 від 01 лютого 2017 року, а саме пункт 4 додатку до наказу № 49 від 01 лютого 2017 року; визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби геології та надр України № 520 від 24 листопада 2017 року, а саме пункт 3 додатку 2 до наказу № 520 від 24 листопада 2017 року; стягнути з Державного бюджету за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби геології та надр України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" сплачений судовий збір за звернення до суду із цим адміністративним позовом у розмірі 2270 грн. 00 коп, а також суму витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000 грн 00 коп.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що про наявність копій оскаржуваних наказів № 489 від 19 грудня 2016 року, № 49 від 01 лютого 2017 року, № 520 від 24 листопада 2017 року не було доведено до відома позивача. Крім того, позивач наголошує, що 27 жовтня 2010 року постановою Кабінету міністрів України №1236 постанову Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року №263 визнано такою, що втратила чинність з 12 січня 2011 року і, відповідно, пункт 25 постанови Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року №264, який встановлював обов'язок проводити повторну державну експертизу та оцінку запасів родовищ кожні 5 років, втратив чинність. З урахування наведеного позивач вважає, що відсутнє порушення законодавства про надра, які стали підставою для прийняття оскаржуваних наказів № 489 від 19 грудня 2016 року, № 49 від 01 лютого 2017 року, № 520 від 24 листопада 2017 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 жовтня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог у відзиві на позов представник відповідача зазначає, що оскаржувані накази видані з метою надання позивачу часу для проведення повторної оцінки запасів родовища корисних копалин. При цьому, представник відповідача вказує, що пункт 25 постанови Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 року №865 постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року №264 викладено в новій редакції, а постановою Кабінету Міністрів України від 05 травня 1997 року №432 визначено необхідність у проведенні періодичного аналізу геолого-економічної оцінки надр, що є складовою державної експертизи корисних копалин. З огляду на викладене, відповідач вважає правомірною вимогу щодо проведення повторної експертизи запасів корисних копалин.
У відповіді на відзив позивач наголошує, що пункт 25 постанови Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року №264, який встановлював обов'язок проводити повторну державну експертизу та оцінку запасів родовищ кожні 5 років, втратив чинність.
У додаткових поясненнях позивач вказує, що відповідачем жодного разу не було повідомлено позивача про прийняття оскаржуваних наказів № 489 від 19 грудня 2016 року, № 49 від 01 лютого 2017 року, № 520 від 24 листопада 2017 року не зважаючи на те, що такі накази обмежують права позивача, зупиняючи дію спецдозволу. Позивач наголошує, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" було отримано 17 серпня 1999 року спецдозвіл терміном дії 20 років, яким не передбачалось проведення повторної державної експертизи та оцінки запасів родовищ корисних копалин через кожні п'ять років експлуатації ділянки надр. З огляду на викладене позивач вважає, що він не мав обов'язку відстежувати нормативно-правові акти та накази на сайті Державної служби геології та надр України.
Одночасно позивач наголошує, що відносно позивача порушено кримінальне провадження №12019020000000164 від 09 квітня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 240 Кримінального кодексу України, а саме незаконне видобування Товариством з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" корисних копалин, що ймовірно є наслідком прийняття відповідачем оскаржуваних наказів № 489 від 19 грудня 2016 року, № 49 від 01 лютого 2017 року, № 520 від 24 листопада 2017 року, якими зупинена дія спецдозволу на користування надрами.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" є надрокористувачем згідно спецдозволу № 1966 від 17 серпня 1999 року та здійснює промислову розробку родовищ та видобування корисних копалин на родовищі Писарівське у Вінницькій області.
Листом від 13 січня 2016 року №02/302-0021 Державним науково-виробничим підприємством «Державний інформаційний геологічний фонд України» надано до Державної служби геології та надр України відомості щодо затвердження запасів родовищ корисних копалин, на розробку яких надано спеціальні дозволи користування надрами.
Державною комісією України по запасах корисних копалин при Державній службі геології та надр України листом від 15 лютого 2016 року №87/07-1 на виконання наказу Державної служби геології та надр України від 23 грудня 2015 року №438 надано Державній службі геології та надр України перелік родовищ, по яких термін запасів перевищує 5 років.
19 грудня 2016 року Державною службою геології та надр України видано наказ №489 про обов'язковість всім надрокористувачам проведення переоцінки родовища, у додатку до якого зазначено про зупинення дії спецдозволу № 1966 від 17 серпня 1999 року та надано надрокористувачу 30 календарних днів для усунення порушення.
01 лютого 2017 року Державною службою геології та надр України видано наказ № 49, відповідно до додатку до якого призупинено дію спецдозволу № 1966 від 17 серпня 1999 року з формулюванням «відтермінувати дату зупинення до 01 листопада 2017 року», яким зобов'язано позивача провести переоцінку запасів Писарівського родовища граніту до 01 листопада 2017 року.
В подальшому, 24 листопада 2017 року Держгеонадра видала наказ № 520 про надання терміну для усунення порушень надрокористувачам згідно з переліком, наведеним у додатку 2 до наказу №520, яким позивачу було надано 10 календарних днів для усунення порушень.
Незгода позивача із вказаними вище наказами зумовила звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Вирішуючи питання щодо строку звернення до суду з даним позовом суд враховує, а сторонами не заперечується, що оскаржувані накази було опубліковано на офіційному веб-сайті відповідача, проте про наявність таких наказів позивач безпосередньо не був повідомлений.
Дійсно, відповідно до пункту 24 Постанови Кабінету Міністрів України № 615 від 30 травня 2011 року наказ Держгеонадр та розпорядження Ради міністрів Автономної Республіки Крим про надання, переоформлення, продовження строку дії, внесення змін до дозволу, зупинення дії, поновлення дії, анулювання, відмову в наданні чи продовженні строку дії дозволу розміщуються протягом п'яти робочих днів на офіційному веб-сайті відповідного органу.
Так, з матеріалів справи вбачається, що Державною службою геології та надр України 17 серпня 1999 року видано Товариству з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" спеціальний дозвіл на користування надрами терміном дії на 20 років до 17 серпня 2019 року.
Також Товариством з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" отримано ліцензію на користування надрами терміном дії на 20 років, особливим умовами якої передбачено:
-на протязі одного року виконати оцінку сировини в надрах родовища на її відповідність вимогам ДБН-В.1.4.-І.01-97. Результати оцінки апробувати в ДКЗ України;
-виконання умов Держуправління екобезпеки у Вінницькій області /Екологічна картка від 07 серпня 1998 року №82/;
-щорічний радіологічний контроль за породами в кар'єрі та продукцією з них на відповідність вимогам ДБН-В.1.4-І.01-97;
-своєчасна та в повному обсязі сплата обов'язкових платежів (в тому числі, відрахувань за геологорозвідувальні роботи) до Державного бюджету згідно з чинним законодавством щорічна звітність перед Геоінформ згідно з формою 5-гр.
Отже, ні спеціальним дозволом, ні ліцензійними умовами не була передбачена необхідність проведення повторної державної експертизи та оцінки запасів родовищ кожні 5 років.
Суд наголошує, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості законну».
З огляду на викладене, оскільки пункт 25 постанови Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року №264, який встановлював обов'язок проводити повторну державну експертизу та оцінку запасів родовищ кожні 5 років, втратив чинність, суд вважає обґрунтованими доводи позивача про відсутність у нього обов'язку та необхідності періодично відстежувати інформацію, розміщену на офіційному веб-сайті Державної служби геології та надр України, що стосується вказаного питання.
Позивач зазначає, що про протиправність оскаржуваних наказів він дізнався 27 липня 2021 року, з даним позовом позивач звернувся 29 вересня 2021 року, тобто з дотриманням шестимісячного строку звернення до суду, визначеним частиною 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, з моменту обізнаності про порушення його прав та інтересів оскаржуваними наказами.
Суд наголошує, що спірні правовідносини виникли щодо правомірності рішень відповідача, а саме: наказів № 489 від 19 грудня 2016 року, № 49 від 01 лютого 2017 року, № 520 від 24 листопада 2017 року в частині виявленого порушення, яке стало підставою для зупинення дії дозволу, а саме непроведення повторної державної експертизи та оцінки запасів родовищ корисних копалин через кожні п'ять років експлуатації ділянки надр, та зобов'язання його усунути.
Згідно із статтею 2 завданням Кодексу України про надра є регулювання гірничих відносин з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорона прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.
Відповідно до статті 16 Кодексу про надра спеціальні дозволи на користування надрами надаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, або Радою міністрів Автономної Республіки Крим щодо розробки родовищ корисних копалин місцевого значення на території Автономної Республіки Крим.
За приписами статей 15, 19 зазначеного Кодексу надра надаються у постійне або тимчасове користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу на користування ділянкою надр.
Зі змісту частини другої статті 24 Кодексу України про надра слідує, що користувачі надр зобов'язані: 1) використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано; 2) забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне використання та охорону надр; 3) забезпечувати безпеку людей, майна та навколишнього природного середовища; 4) приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, в стан, придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві; 4-1) надавати та оприлюднювати інформацію про загальнодержавні та місцеві податки і збори, інші платежі, а також про виробничу (господарську) діяльність, необхідну для забезпечення прозорості у видобувних галузях, відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України; 5) виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавством України та угодою про розподіл продукції.
Статтею 60 Кодексу України про надра встановлено, що державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною спрямовані на забезпечення додержання всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами встановленого порядку користування надрами, виконання інших обов'язків щодо охорони надр, встановлених законодавством України.
Згідно з положеннями частини першої статті 61 Кодексу України про надра державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) та раціональним і ефективним використанням надр України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року № 1174 затверджено Положення про Державну службу геології та надр України (далі - Положення № 1174),
Згідно із пунктами 1, 7 Положення № 1174 Державна служба геології та надр України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується на реалізацію державної політики у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр є Держгеонадра України, який здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
За приписами пункту 4 Положення № 1174 відповідач у тому числі видає в установленому порядку спеціальні дозволи на користування надрами, зупиняє та анулює в установленому порядку дію спеціальних дозволів на користування надрами, здійснює державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) та раціональним і ефективним їх використанням.
Постановою Кабінету Міністрів України № 615 від 30 травня 2011 року затверджений Порядок надання спеціальних дозволів на користування надрами (далі - Порядок № 615).
Згідно із пунктом 1 Порядок № 615 регулює питання надання спеціальних дозволів на користування надрами (далі - дозволи) у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також визначає процедуру продовження строку дії, переоформлення, видачі дубліката, зупинення дії чи анулювання дозволу та внесення до нього змін.
Пунктом 2 Порядку № 615 передбачено, що дозволи надаються Держгеонадрами.
Постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2011 року № 1294 затверджений Порядок здійснення державного геологічного контролю (далі - Постанова № 1294).
Згідно із пунктом 2 Постанови № 1294 державний геологічний контроль здійснюється Держгеонадрами та її територіальними органами (далі - органи державного геологічного контролю)
Отже, відповідач є центральним органом виконавчої влади уповноваженим видавати дозволи, проводити перевірку їх використання та у визначених випадках зупиняти або анулювати їх дію.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 22 Порядку № 615 встановлено, що дія дозволу може бути зупинена органом з питань надання дозволу безпосередньо або за поданням центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері здійснення державного гірничого нагляду, епідеміологічного нагляду (спостереження), державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, органів місцевого самоврядування, органів державної фіскальної служби у разі: 1) порушення надрокористувачем умов користування надрами, передбачених дозволом або угодою про умови користування ділянкою надр; 2) виникнення внаслідок проведення робіт, пов'язаних з користуванням ділянкою надр, безпосередньої загрози життю чи здоров'ю працівників або населення; 3) наявності заборгованості із сплати загальнодержавних податків та зборів; 4) невиконання в установлений строк приписів уповноважених органів щодо усунення порушень законодавства у сфері надрокористування або охорони навколишнього природного середовища.
Зі змісту наведених правових норм вбачається, що однією з підстав зупинення дії дозволу на спеціальне використання надр є порушення надрокористувачем умов та порядку користування надрами, невиконання обов'язків, визначених статтею 24 Кодексу України про надра, а також невиконання у встановлений строк приписів контролюючого органу щодо усунення порушень законодавства у сфері надрокористування. Відповідач уповноважений приймати рішення щодо зупинення дії спеціального дозволу у разі виявлення порушення надрокористувачем встановленого порядку користування надрами.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 802/2320/17-а, від 10 липня 2018 року у справі № 815/3305/17.
Згідно із статтею 45 Кодексу про надра для визначення промислової цінності родовищ і оцінки запасів корисних копалин по кожному родовищу встановлюються кондиції на мінеральну сировину, що становлять сукупність вимог до якості і кількості корисних копалин, гірничо-геологічних та інших умов розробки родовища.
Запаси корисних копалин розвіданих родовищ, а також запаси корисних копалин, додатково розвіданих у процесі розробки родовищ, підлягають експертизі та оцінюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
На виконання статті 45 зазначеного Кодексу постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 року № 865 затверджено Положення про порядок проведення державної експертизи та оцінки запасів корисних копалин.
Пунктом 25 Положення № 865 (у редакції, чинній до 26 березня 2008 року) було передбачено, що повторна державна експертиза та оцінка запасів родовищ корисних копалин проводиться обов'язково у тому разі, коли перегляд вимог стандартів і технічних умов щодо кількості або якості корисних копалин, технології їх переробки призводить до зменшення сумарних розвіданих запасів більш як на 20 відсотків або зростання їх обсягу більш як на 50 відсотків. Запаси родовищ, що розробляються, підлягають повторній експертизі та оцінці, якщо внаслідок гірничодобувних або додаткових геологорозвідувальних робіт сумарні розвідані запаси зростають більш як на 50 відсотків порівняно з раніше оціненими ДКЗ, або якщо списані та передбачені до списання розвідані запаси як такі, що не підтвердилися чи недоцільні для видобутку за техніко-економічними умовами родовищ, перевищують нормативи, встановлені законодавством.
Повторна і додаткова експертиза та оцінка запасів корисних копалин проводиться у порядку, передбаченому цим Положенням.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року № 264 "Про заходи щодо справляння платежів за користування надрами для видобування корисних копалин" внесені зміни до пункту 25 Положення № 865 та викладено у наступній редакції: "Повторна державна експертиза та оцінка запасів родовищ корисних копалин проводиться через кожні п'ять років експлуатації ділянки надр, а також у разі: коли перегляд вимог стандартів і технічних умов щодо кількості або якості корисних копалин, технології їх переробки призводить до зменшення сумарних розвіданих запасів більш як на 20 відсотків або зростання їх обсягу більш як на 50 відсотків. Запаси родовищ, що розробляються, підлягають повторній експертизі та оцінці, якщо внаслідок гірничодобувних або додаткових геологорозвідувальних робіт сумарні розвідані запаси зростають більш як на 50 відсотків порівняно з раніше оціненими Державною комісією по запасах корисних копалин або якщо списані та передбачені для списання розвідані запаси як такі, що не підтвердилися чи недоцільні для видобутку за техніко-економічними умовами родовищ, перевищують нормативи, встановлені законодавством; коли різниця у розмірі становить понад 20 відсотків порівняно з фактичними техніко-економічними та фінансовими показниками господарської діяльності, пов'язаної з видобуванням корисних копалин, а також коли зміни в технологічних схемах призводять до такої різниці".
В подальшому постановою Кабінету Міністрів України від 27 жовтня 2010 року № 1236 "Про визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України" постанову Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року № 264 визнано такою, що втратила чинність з 12 січня 2011 року.
Відповідно до положень пункту 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 870 від 06 вересня 2005 року, - визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи його скасування не поновлює дію актів, які визнані ним такими, що втратили чинність, чи які скасовані таким актом. Дія акта Кабінету Міністрів України поновлюється шляхом прийняття відповідного акта або із зазначенням в тексті акта про визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи про його скасування.
З прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 27 жовтня 2010 року № 1236 зміни та доповнення до Положення № 865 не вносились, попередня редакція пункту 25 Положення № 865 не відновлювалась.
Часткове відновлення чинності пункту 25 Положення № 865 мало місце лише у грудні 2017 року з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2017 року № 1108 "Про внесення зміни до пункту 25 Положення про порядок проведення державної експертизи та оцінки запасів корисних копалин", якою в пункті 25 Положення № 865 були передбачені підстави проведення повторної експертизи.
Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Отже, за загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою, та до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.
Конституційний принцип незворотності дії закону у часі неодноразово був предметом вивчення, проте у правозастосовній практиці проблема щодо особливостей його практичної реалізації залишається невирішеною.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 травня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Єдиний виняток з даного правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України (Рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп) також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У Рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України також надав роз'яснення щодо порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами; конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
На підставі аналізу наведених вище рішень Конституційного Суду України, що містять офіційні тлумачення положень Основного Закону стосовно дії нормативно-правового акта у часі, Верховний Суд наголошує, що суд під час розгляду справи має застосовувати той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення відповідних спірних правовідносин.
Суд також враховує правову позицію Верховного Суду України, наведену в постанові від 02 грудня 2008 року у справі № 21-1169во08, відповідно до якої норми права, що зазнавали змін, мають застосовуватися виключно в межах дії кожної з їх редакцій і не можуть бути застосовані за аналогією права.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що на момент виникнення спірних правовідносин положення пункту 25 Положення № 865 в редакції, застосованій відповідачем, не діяли. Зазначена правова позиція щодо застосування пункту 25 Положення № 865 сформована в постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 820/601/17, від 15 червня 2021 року у справі №826/1503/17.
При цьому, суд критично ставиться до посилань відповідача у відзиві на позов на листи Державної фіскальної служби України та Міністерства юстиції України від 03 червня 2016 року № 9651/5/99-99-12-02-03-16 та від 18 вересня 2013 року №10140-0-26-13/10.2, оскільки останні мають лише інформаційний характер, не є підзаконними актами та не є обов'язковими до застосування.
Отже, відповідачем при прийнятті оскаржуваних наказів в частині необхідності проведення повторної державної експертизи та оцінки запасів родовищ корисних копалин було застосовано нечинний пункт 25 Положення № 865.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Згідно з пунктом 71 вказаного рішення державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що наказ Державної служби геології та надр України № 489 від 19 грудня 2016 року, в частині пункту 16 додатку до наказу № 489 від 19 грудня 2016 року; наказ Державної служби геології та надр України № 49 від 01 лютого 2017 року, в частині пункт 4 додатку до наказу № 49 від 01 лютого 2017 року; наказ Державної служби геології та надр України № 520 від 24 листопада 2017 року в частині пункту 3 додатку 2 до наказу № 520 від 24 листопада 2017 року є протиправними.
Так, з матеріалів справи вбачається, що 06 грудня 2017 року рішенням колегії ДЗК (протокол №4192) затверджено переоцінку запасів Писарівського родовища граніту, про що проінформовано Державну службу геології та надр України.
Отже, станом на 07 грудня 2017 року позивач в повному обсязі виконав всі роботи по переоцінці родовища.
02 серпня 2018 року відповідачем поновлено дію спецдозволу №1966 від 17 серпня 1999 року, виданого Товариству з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління".
Отже, станом на час розгляду справи позивачем виконано роботи по переоцінці родовища, у зв'язку з чим відповідач поновив дію спецдозволу №1966 від 17 серпня 1999 року, виданого Товариству з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління".
Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб.
Свою позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України свого часу відобразив у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року №9. Зокрема, в пункті 8 цієї постанови зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.
У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Згідно з частинами 1 і 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).
Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду.
У пункті 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статті 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).
З матеріалів справи вбачається, що Слідчим управлінням Головного управління Національної поліції у Вінницькій області здійснюється досудове розслідування кримінального провадження №12019020000000164 від 09 квітня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 240 Кримінального кодексу України, а саме незаконне видобування Товариством з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" корисних копалин, а саме видобування корисних копалин після зупинення дії спеціального дозволу №1966 від 17 серпня 1999 року, виданого Товариству з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління".
Отже, хоча й станом на час розгляду справи позивачем виконано роботи по переоцінці родовища, у зв'язку з чим відповідач поновив дію спецдозволу №1966 від 17 серпня 1999 року, виданого Товариству з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління", суд дійшов висновку, що оскаржуваними наказами порушено права та інтереси безпосередньо позивача, щодо якого порушено кримінальне провадження за незаконне видобування ним корисних копалин, а саме видобування корисних копалин після зупинення дії спеціального дозволу №1966 від 17 серпня 1999 року, виданого Товариству з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління", а відновлення порушених прав позивача неможливе без визнання протиправними та скасування оскаржуваних наказів з огляду на встановлену вище протиправність таких наказів.
Так, у позовній заяві представник позивача зазначає, орієнтований розмір витрат на правничу допомогу становить 50 000 грн.
Таким чином, питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу буде вирішено після надання представником позивача відповідних доказів та зазначення остаточної суми витрат на професійну правничу допомогу.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з частинами 1-2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивач надав належні та допустимі докази в обґрунтування заявлених ним позовних вимог щодо визнання протиправними та скасування оскаржуваних наказів, в той час як відповідач, як суб'єкт владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування правомірності прийняття оскаржуваних наказів з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконав, а тому, беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 139, 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінницьке кар'єроуправління" задовольнити.
Визнати протиправними та скасувати наказ Державної служби геології та надр України № 489 від 19 грудня 2016 року, в частині пункту 16 додатку до наказу № 489 від 19 грудня 2016 року; наказ Державної служби геології та надр України № 49 від 01 лютого 2017 року, в частині пункт 4 додатку до наказу № 49 від 01 лютого 2017 року; наказ Державної служби геології та надр України № 520 від 24 листопада 2017 року в частині пункту 3 додатку 2 до наказу № 520 від 24 листопада 2017 року.
Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вінницьке кар'єроуправління» (22407, Вінницька обл., Калинівський р-н, село Писарівка, вул. Лісова, буд. 1, ЄДРПОУ 05531038) за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби геології та надр України (03057, м. Київ, вулиця Антона Цедіка, 16, ЄДРПОУ 37536031) судовий збір в сумі 6810 (шість тисяч вісімсот десять) грн 00 коп.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А.І. Кузьменко