ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 липня 2022 року м. Київ № 640/38446/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Бояринцевої М.А, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву відповідача про залишення позову без розгляду в адміністративній справі
за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому просить суд:
- стягнути з Офісу Генерального прокурора (ідентифікаційний код: 00034051, місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) суму середнього заробітку за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.02.2021 у справі № 640/23131/19 в розмірі 368 301, 70 грн (триста шістдесят вісім тисяч триста одна гривня 70 копійок).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.02.2022 відкрито провадження у справі.
На адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у змісті якого відповідачем заявлено клопотання про залишення позову без розгляду, обґрунтовуючи яку відповідач зазначив, що з моменту видання наказу Генерального прокурора від 15.11.2021 № 1575ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу Генеральної прокуратури України 24.10.2019, тобто з 15.11.2021 до моменту подання ним позовної заяви до суду про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду (28.12.2021), місячний строк, передбачений чинним законодавством України для звернення до суду за захистом своїх прав у вказаній категорії справ, минув, з заявою про поновлення строків звернення до суду ОСОБА_1 не звертався, а отже позовна заява має бути залишена без розгляду.
На адресу суду від представника позивача до суду надійшло клопотання про поновлення строку звернення до суду, у якому останній зазначив, що причини пропуску місячного строку на звернення до адміністративного суду є об'єктивно поважними та пов'язувалися із обмеженнями, впровадженими у зв'язку із карантином.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, суд зазначає наступне.
За змістом положень статті 236 Кодексу законів про працю України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
Частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 Кодексу законів про працю України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 Кодексу законів про працю України).
Припинення, розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв'язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника.
Отже, строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
В той же час відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції чинній на час звернення позивача до суду) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною третьою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі № 240/532/20 (постанова від 11.02.2021) за схожих фактичних обставин сформулював такі висновки: «Установлений у частині першій статті 233 Кодексу законів про працю України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору. Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в даному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України».
Ухвалюючи таке рішення (постанова від 11.02.2021 у справі № 240/532/20), Верховний Суд одночасно відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 04.12.2019 (справа № 815/2681/17) і від 22.01.2020 (справа № 620/1982/19).
Відтак, враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п'ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах у справі №380/2355/20 від 28.05.2021, від 14.07.2021 у справі №1340/439318.
Як установлено з матеріалів справи, позивач просить суд стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.02.2021 у справі № 640/23131/19 в розмірі 368 301,70 грн (триста шістдесят вісім тисяч триста одна гривня 70 копійок).
Відповідно, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.02.2021 у справі № 640/23131/19 поновлено ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення, з 24.10.2019. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Вказане рішення виконане відповідачем лише 15.11.2021 шляхом прийняття наказу Генерального прокурора №1376ц, яким поновлено на посаді в Генеральній прокуратурі України
Отже, позивач дізнався про порушення своїх прав саме в день ознайомлення із наказом про поновлення його на роботі, а саме 15.11.2021, що не заперечується позивачем.
До суду з даним позовом ОСОБА_1 звернувся 24.12.2021, що підтверджується відміткою поштового конверту, у якому надійшла до суду позовна заява ОСОБА_1 .
Таким чином, позивачем пропущено місячний строк звернення до суду з даними позовними вимогами на вісім днів.
Обґрунтовуючи причини пропуску строку звернення до суду, позивач зазначив, що після ознайомлення із наказом про поновлення на посаді в Офісі Генерального прокурора, позивач розпочав пошук адвокатів задля отримання послуг з професійної правничої допомоги та підготовки позову в цій справі. Атестацію на призначення на посаду прокурорів, звільнених у ході атестації була призначена відповідачем на 15.12.2021. Водночас, 08.12.2021, після контакту та тривалої комунікації з інфікованою особою, у позивача виявилися симптоми хвороби, спричиненої гострою респіраторною вірусною інфекцією. Зазначає, що про своє захворювання позивач інформував Офіс Генерального прокурора заявами від 10.12.2021 та від 13.12.2021, копії яких долучив до матеріалів справи. Крім того, 09.12.2021 позивач звернувся до КП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Дарницького району м. Києва, у якому лікар склав Медичний висновок № 2ВС4-С7ХВ-Р6ТМ-Х987 про тимчасову непрацездатність ОСОБА_1 , строком дії до 13.12.2021, підтвердивши наявність гострої респіраторної хвороби. В подальшому, 13.12.2021, після обстеження позивача, лікар продовжив йому період непрацездатності до 17.12.2021 включно. На підтвердження вказаних обставин надав суду листки непрацездатності. Зазначає, що оскільки позивач контактував із хворою на коронавірусну хворобу, за настановою лікаря перебував на самоізоляції 14 днів з дня виявлення перших симптомів, тобто в тому числі і після припинення строку лікарняного, до 22.12.2021. Також вказує, що одразу після припинення самоізоляції, 23.12.2021 ОСОБА_1 звернувся до адвокатів Адвокатського об'єднання «Гвоздій та Оберкович», того ж дня уклавши з ними Додаток № 1 до Договору про надання правової допомоги 111/10-19 від 29.10.2019 року. Натомість, адвокат позивача, одразу після отримання документів для підготовки позову, опрацювала їх та вже 24.12.2021 направила до суду позовну заяву в цій справі. Звертає увагу, що всі дії, спрямовані на підготовку та подання позову, як позивач, так і його представник, вчиняли терміново та одразу за можливості. З огляду на викладені обставини просить визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду і поновити пропущений процесуальний строк.
Статтею 123 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Судом не встановлено ознак недбалого ставлення позивача до реалізації права на справедливий судовий розгляд. Повідомлені позивачем обставини щодо наявності перешкод і труднощів, що унеможливили своєчасне звернення до суду, підтверджені відповідними та належними доказами.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду в цій справі.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 122, 123, 240-243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Задовольнити клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до адміністративного суду.
Поновити ОСОБА_1 строк звернення до адміністративного суду з позовними вимогами про стягнення середнього заробітку.
Відмовити у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про залишення позову без розгляду.
Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України і може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя М.А. Бояринцева