ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 липня 2022 року м. Київ № 640/33210/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши у порядку письмового провадження матеріали адміністративної справи
за позовом ОСОБА_1
до Приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла
Володимировича
про визнання протиправною та скасувати постанови
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича (далі по тексту - відповідач), в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення основної винагороди від 20 грудня 2018 року у виконавчому провадженні № 57956306.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю стягнення з позивача основної винагороди приватного виконавця, оскільки виконавчий документ було повернуто за заявою стягувача без проведення будь-яких стягнень.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідачем 25 січня 2022 року до суду подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що законодавство не містить прив'язки до фактично стягнутих сум у межах виконавчого провадження для визначення розміру та винесення постанови про стягнення основної винагороди приватного виконавця.
У відзиві відповідач також ставить питання про пропущення позивачем встановленого строку звернення до суду, оскільки позивач знав або мав знати про існування оскаржуваної постанови з огляду на його неодноразове ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, матеріали якого виконавцем надсилались у рамках іншого судового розгляду.
З цього приводу суд зазначає, що оскільки постанова приватного виконавця про стягнення основної суми винагороди виноситься в силу закону разом із постановою про відкриття виконавчого провадження, відповідно надання оцінки правомірності спірної постанови може бути надана лише у разі оскарження правомірності дій приватного виконавця щодо звернення постанови про стягнення основної винагороди до примусового виконання.
До моменту закінчення виконавчого провадження та звернення постанови про стягнення основної винагороди до примусового виконання остання не порушувала права та інтереси позивача, оскільки нею лише визначався розмір та порядок стягнення основної винагороди, яка підлягає стягненню.
З огляду на викладене, суд вважає, що строк звернення до суду має обчислюватись з дня, коли позивач дізнався про те, що постанова про стягнення основної винагороди звернута до примусового виконання, а тому доводи відповідача щодо залишення позовної заяви без розгляду залишаються без задоволення.
Також, відповідач порушує питання щодо зупинення провадження у справі на підставі пункту 5 частини другої статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України - до перегляду судового рішення у подібних правовідносинах у справі № 320/6215/19 Великою Палатою Верховного Суду.
При цьому, відповідач посилається на ухвалу Колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 28 грудня 2021 року, якою справу направлено до Великої Палати Верховного Суду.
Водночас, ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року справу було повернуто на розгляд Колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з огляду на відсутність передумов для використання її повноважень для касаційного перегляду судових рішень у цій справі.
Враховуючи, що пункт 5 частини другої статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України надає можливість зупинення провадження у справі виключно у разі розгляду іншої справи у подібних правовідносинах у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою або Великою Палатою Верховного Суду, тоді як наведена відповідачем справа розглядається касаційним судом у звичайному порядку - колегією суддів, клопотання про зупинення задоволенню не підлягає.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
На примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича у виконавчому провадженні № 57956306 перебував виконавчий лист, виданий 01 жовтня 2012 року Солом'янським районним судом м. Києва у справі № 2-429/12 про стягнення з ОСОБА_1 3411748,33 гривень.
20 грудня 2018 року виконавцем прийнято постанови про відкриття виконавчого провадження та про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 10 відсотків від суми, яка підлягала стягненню за виконавчим документом (3411748,33 гривень) - 341174,83 гривень.
У подальшому, 06 червня 2019 року виконавцем прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» за заявою стягувача.
При цьому, постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 20 грудня 2018 року було звернуто до примусового виконання, яке наразі триває у межах виконавчого провадження № 59514140.
Вважаючи протиправною постанову про стягнення основної винагороди, позивач звернулася з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження".
Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Приписами статті 26 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Частиною першою статті 2 Закону № 1404-VIII передбачено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 1404-VIII основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Згідно з частиною першою статті 31 Закону України від 02.06.2016 № 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.
Відповідно до частин другої, третьої та четвертої статті 31 Закону № 1403-VIII винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Частина п'ята статті 31 Закону № 1403-VIII передбачає, що якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення (частина шоста статті 31 цього Закону).
Відповідно до частини сьомої статті 31 Закону N 1403-VIII приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643 "Про затвердження Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця".
Відповідно до пункту 19 Порядку № 643 приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Отже, у спірних правовідносинах винагорода приватного виконавця має складати 10 % від стягнутої ним суми. Будь-якої іншої основної винагороди приватного виконавця законодавство України не визначає.
У постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року в справі № 260/801/19, від 10 вересня 2020 року в справі № 120/1417/20-а, від 28 жовтня 2020 року в справі № 640/13697/19, на які посилається позивач у касаційній скарзі, сформовано правову позицію, відповідно до якої "за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі".
Вказані висновки Верховного Суду ґрунтуються на системному тлумаченні приписів частин четвертої та п'ятої статті 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів", згідно з якими розмір основної винагороди приватного виконавця залежить від суми фактичної стягнутої ним суми, а не від суми, зазначеної у виконавчому документі.
Крім того, пунктом 19 Порядку № 643 визначено, що приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Таким чином, одночасно з відкриттям виконавчого провадження приватний виконавець повинен вирішити питання про стягнення основної винагороди і що винесення постанови про стягнення основної винагороди разом з постановою про відкриття виконавчого провадження є обов'язком приватного виконавця.
Водночас право на стягнення суми основної винагороди, визначеної у постанові про стягнення основної винагороди, залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
Сума основної винагороди, визначена приватним виконавцем у постанові про її стягнення, яка винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є винагородою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання виконавчого провадження у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа.
Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом в постанові від 21 січня 2021 року в справі № 160/5321/20.
Як вбачається з матеріалів справи, виконавче провадження було завершено на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", тобто на підставі заяви стягувача.
Враховуючи положення статті 31 Закону № 1403-VIII та пункт 19 Порядку № 643, підставою для стягнення основної винагороди у межах виконавчого провадження є здійснення приватним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум та основна винагорода обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум.
Суд зазначає, що стягнення основної винагороди приватного виконавця за рішеннями майнового характеру вже після завершення виконавчого провадження (в тому числі в разі повернення виконавчого документа стягувачу або закінчення виконавчого провадження) за умови, що стягнення за рішенням фактично не відбулося, є неможливим в силу положень статті 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" та пункту 19 Порядку, оскільки приватний виконавець зобов'язаний вирахувати розмір основної винагороди пропорційно від фактично стягнутої суми.
До того ж, повернення виконавчого документу за заявою стягувача не є заходом примусового виконання рішень, за допомогою якого приватним виконавцем здійснюється стягнення або повернення заборгованості, а є способом добровільного врегулювання сторонами виконавчого провадження питань щодо умов фактичного виконання виконавчого документа, а отже, стягнення основної винагороди в цьому випадку є протиправним.
Беручи до уваги, що виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, а вжитті приватним виконавцем заходи не призвели до будь-якого виконання у примусовому порядку виконавчого документа, то підстави для стягнення з позивача основної винагороди відсутні.
Враховуюче наведене, оскаржувана постанова про стягнення з боржника основної винагороди є протиправною та підлягає скасуванню.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірність вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича про стягнення основної винагороди від 20 грудня 2018 року у виконавчому провадженні № 57956306.
3. Стягнути за рахунок приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова Павла Володимировича (08205, м. Ірпінь, вул. Соборна, буд. 193, оф. 7, РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гривень 00 копійок.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статтями 287, 293, 295 - 297 КАС України.
Згідно з частиною шостою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.
Суддя В.В. Аверкова