ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
13 липня 2022 року м. Київ № 640/1245/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом до третя особаОСОБА_1 Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві Державної судової адміністрації України Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві
простягнення недоотриманої суддівської винагороди
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - Позивачка, ОСОБА_1 ) з позовною заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві (далі - Відповідач 1, ТУ ДСА України в м. Києві), Державної судової адміністрації України (далі - Відповідач 2, ДСА України), в якій просить стягнути на користь ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду в розмірі 236522,61 грн. за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року без утримання з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при її виплаті шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», головним розпорядником якої є Державна судова адміністрація України.
Ухвалою від 12.01.2022 судом до участі у справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідачів, залучено Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - Третя особа, ГУ ДКСУ у м. Києві).
Позовні вимоги мотивовано тим, що оскільки у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 Відповідачем 1 протиправно здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди Позивачці на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, а не відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до зменшення її розміру та, відповідно, порушення конституційних прав та гарантій незалежності Позивачки, як судді, то такі права та гарантії мають бути поновлені у заявлений нею спосіб.
Представник Відповідача 1 подав письмовий відзив на позовну заяву, в якому просив суд прийняти законне та обґрунтоване рішення у справі з врахуванням позиції Верховного суду, викладеній у постановах від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020, від 22.07.2021 у справах № 260/3598/20, № 560/6831/20, № 460/6542/20, № 200/7840-20-в, № 160/12091/20, від 28.07.2021 у справах № 340/1901/20, № 160/6740/20 та від 29.07.2021 у справах № 340/1727/20, № 160/6003/20. Також вказав, що обмеження суддівської винагороди дало змогу покрити дефіцит по оплаті праці працівників апаратів судів.
Представник Відповідача 2 подав письмовий відзив на позовну заяву, в якому заначив, що ДСА України не нараховує та не здійснює виплату суддівської винагороди суддям, тож жодними своїми рішеннями, рішеннями чи бездіяльністю не здійснювала заходів, спрямованих на порушення прав та законних інтересів Позивачки. При цьому наголосив, що Відповідач 1 не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет на 2020 рік» поза межами видатків державного бюджету на власний розсуд, отже у спірних правовідносинах діяв правомірно. Також зауважив, що рішення Конституційного суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020 (230/20) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, які матимуть місце з дати ухвалення такого рішення, тож не є підставою для задоволення вимог Позивачки.
Представник Третьої особи подав письмові пояснення по суті спору, в яких зазначив, що відповідні обмеження були застосовані державою вимушено, мали тимчасовий характер та не мали на меті порушення незалежності суддів, тож Відповідач 1 діяв правомірно, відповідно до вимог чинного законодавства.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як вбачається з матеріалів справи, указом Президента України «Про призначення суддів» від 13.11.2008 Позивачку призначено строком на п'ять років на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва.
Постановою Верховної Ради України від 05.09.2013 № 452-VII Позивачку обрано на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва безстроково.
Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 19.07.2018 № 1245/ко-18 Позивачку визнано такою, що відповідає займаній посаді.
Відповідно до довідки про нараховану та виплачену Позивачці суддівську винагороду з квітня по вересень 2020 року від 28.12.2021 № 653, внаслідок обмеження, встановленого з 18.04.2020 Законом України від 13.04.2020 № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»», недоотримана сума суддівської винагороди Позивачки склала 236522,61 грн.
Вважаючи застосування вказаного обмеження посяганням на гарантії незалежності суддів, Позивачка звернулась до суду із даною позовною заявою.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.
Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано норми Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно зі статтею 22, 24 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
При цьому, згідно з пунктами 7, 8 частини п'ятою статті 46 Закону № 1402-VIII незалежність судді забезпечується, окрім іншого: окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
За приписами частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частин другої-сьомої, дев'ятої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Базовий розмір посадового окладу, зокрема судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Натомість, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13.04.2020 № 553-IX, який набрав чинності 18.04.2020 (далі - Закон № 553-IX), Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, частиною першою якою установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Частиною третьою доповненої статті 29 також закріплено, що обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Водночас, аналізуючи вищезазначені норми Конституції України та Закону № 1402-VIII, суд вважає, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до Позивача іншими нормативно-правовими актами, ніж нормами закону про судоустрій.
Отже, на законодавчому рівні наявна пряма вказівка на відповідний закон, предметом регулювання якого є суддівська винагорода та чітка заборона щодо втручання в регулювання цих відносин іншими «нормативно-правовими актами».
Таким чином, оскільки Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як і Закон № 553-IX, не є законами про судоустрій, вони не можуть регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди, так як це є прямим порушенням вимог не лише Закону № 1402-VIII, а й приписів Конституції України.
Аналогічну правову позицію висловив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 28.08.2020 № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», визнавши такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; встановивши, що положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Саме на підставі вказаного рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 Позивачці було відновлено виплату суддівської винагороди у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» з 28.08.2020.
Таким чином, суд вважає, що Відповідачем 1 було протиправно обмежено Позивачці розмір суддівської винагороди в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (включно) на підставі Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № 294-IX зі змінами та доповненнями згідно з Законом № 553-IX.
Окрім наведеного суд вважає за необхідне зазначити про наступне.
Конституційний Суд України в пункті 4.1 рішення від 11.03.2020 у справі № 4-р/2020 з посиланням, у тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24.06.1999 № 6-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 18.06.2007 № 4-рп/2007, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, від 19.11.2013 № 10-рп/2013, від 08.06.2016 № 4-рп/2016, від 04.12.2018 № 11 -р/2018, від 18.02.2020 № 2-р/2020).
Так, Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді, як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини рішення від 24.06.1999 № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 03.06.2013 № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини рішення від 04.12.2018 № 11-р/2018).
Більше того, відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01.01.2001 № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019 № 969/2019 (далі - Висновок).
Таким чином, конституційний статус суддів передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя.
Наведене було відображено і у рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20), в якому суд також наголосив, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
Наведене додатково стверджує висновок суду, що застосування до спірних правовідносин положень частин першої, третьої статті 29 Закону № 553-IX є прямим порушенням гарантованого Конституцією та законами України права Позивача на належне матеріальне забезпечення, розмір якого прямо визначений Законом № 1402-VIII.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд робить висновок, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку, суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
У взаємозв'язку з наведеним та враховуючи, що положення статті 29 Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № 294-IX, зі змінами та доповненнями згідно з Законом № 553-IX, вже визнані неконституційними, то суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України, як норми прямої дії, а саме статтю 130 Конституції України, яка визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Тобто містить відсилання на норми спеціального Закону.
Водночас, як встановлено судом з матеріалів справи та вже зазначалося вище, оскільки Відповідачем 1 у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 протиправно нараховувалась та виплачувалась Позивачці суддівська винагорода з обмеженнями, встановленими статтею 29 Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № 294-IX зі змінами та доповненнями згідно з Законом № 553-IX, а не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, то порушені права Позивачки мають бути поновлені шляхом стягнення недоотриманої суддівської винагороди за вказаний період в сумі 236522,61 грн.
Аналогічна правова позиція узгоджується з позицією Верхового Суду, наведеною, зокрема, у постанові від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20, а також у постанові від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020.
У свою чергу, за приписами частин п'ятої, шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому, у взаємозв'язку з наведеним суд зазначає, що частин першої-четвертої статті 148 Закону № 1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.
Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України.
Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Частиною першою, третьою статті 151 Закону № 1402-VIII закріплено, що Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Державна судова адміністрація України має територіальні управління. Рішення про утворення територіальних управлінь та визначення їх кількості приймається Державною судовою адміністрацією України за погодженням з Вищою радою правосуддя.
Аналогічну норму також містить пункт 3 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 №141/0/15-19 (далі - Положення № 141/0/15-19).
Статтею 154 Закону № 1402-VIII визначено, що територіальними органами Державної судової адміністрації України є територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Відповідно до пункту 5 Положення № 141/0/15-19, основними завданнями ДСА України є, зокрема, організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом; забезпечення належних умов діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених законом.
Отже, з наведених норм вбачається, що в даному випадку Відповідач 1 є територіальним органом ДСА України, тобто уособлює у спірних правовідносинах державний орган, на який покладено обов'язки щодо організаційного та фінансового забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом та забезпечення належних умов діяльності судів, у тому числі щодо виплати суддівської винагороди суддям місцевих судів.
Суд також звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Як було зазначено вище, у межах спірних правовідносин Відповідач 1 є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, відтак, його діяльність у сфері бюджетних відносин регулюється, зокрема, Бюджетним кодексом України.
Водночас, відповідно до частини першої статті 22 Бюджетного кодексу України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Частинами першою, другою статті 23 Бюджетного кодексу України передбачено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Разом з тим, у віданні Державної судової адміністрації України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», призначена саме для таких цілей.
За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею.
Як вже встановлено судом, сума недоотриманої суддівської винагороди Позивачки внаслідок протиправних обмежень відповідно до Закону № 553-IX склала 236522,61 грн., тож вказана сума, у взаємозв'язку з наведеним, має бути стягнута на користь Позивачки шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», головним розпорядником якої є Державна судова адміністрація України.
Окрім зазначеного суд констатує, що у межах спірних правовідносин не вирішується питання про можливість ретроспективної дії рішення Конституційного Суду України, тобто можливості застосування рішення на правовідносини, які відбувалися до часу його ухвалення, а про компенсацію втрат коштів, яка мала місце внаслідок прийняття закону, що був визнаний неконституційним. Такі витрати у спірному випадку полягають у тому, що Позивача, з огляду на свій правовий статус судді та зважаючи на встановлені національним і міжнародним законодавством гарантії незалежності, мав законні сподівання на отримання винагороди у повному обсязі. Разом з тим, як було підкреслено вище, розмір такої винагороди нараховувався Відповідачем 1 за правилами Конституції України та Закону № 1402-VIII, однак виплачувався з урахуванням обмежень, встановлених Законом № 553-IX, адже у відповідних правовідносинах Відповідач виступав розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та як суб'єкт владних повноважень, в силу частини другої статті 19 Конституції України, не мало альтернативних шляхів поведінки.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, викладеної у п. 23 рішення «Кечко проти України» від 08.11.2005, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У свою чергу, Відповідачі обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України належним чином не виконали
За правилами частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Окрім того, у рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
З урахуванням наведеного суд дійшов до висновку про необхідність стягнення з Державної судової адміністрації України на користь Позивачки суму недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 236522,61 грн., з урахуванням податків та зборів, як належний спосіб захисту її прав та охоронюваних законом інтересів.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані учасниками справи (їх представниками) пояснення по суті заявлених вимог, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовної заяви.
Відповідно до пунктів 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про, зокрема, присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 5, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) недоотриману суддівську винагороду в розмірі 236522,61 грн. за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року, з урахуванням податків та зборів, шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», головним розпорядником якої є Державна судова адміністрація України.
3. В іншій частині - відмовити повністю.
4. Рішення підлягає негайному виконанню в частині присудження на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) виплати суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць.
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ).
Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві (код ЄДРПОУ 26268059, адреса: 01133, м. Київ, бул. Лесі Українки, 26).
Державна судова адміністрація України (код ЄДРПОУ 26255795, адреса: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5).
Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві (код ЄДРПОУ 37993783, адреса: 01601, м. Київ, вул. Терещенківська, 11-А).
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя П.О. Григорович