1/2851
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про відмову у відкритті провадження у справі
07 липня 2022 року м. Київ № 640/10080/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши матеріали адміністративної справи за позовом
ОСОБА_1
до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (надалі - відповідач), адреса: 01054, місто Київ, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 24, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, яка полягає у нездійсненні облаштування сходів в будинку за адресою: АДРЕСА_2 , від квартири НОМЕР_1 до ліфта відповідним пристроєм для виїзду інвалідним візочком, обладнання сходів від ліфта до вхідних дверей та сходи на вулицю розкладними пристроями або пандусами та відновлення роботи сміттєпроводу на поверхах в будинку за адресою: АДРЕСА_2 ;
- зобов'язати Шевченківську районну в місті Києві державну адміністрацію облаштувати сходи в будинку за адресою: АДРЕСА_2 , від квартири НОМЕР_1 до ліфта відповідним пристроєм для виїзду інвалідним візочком, обладнати сходи від ліфта до вхідних дверей та сходи на вулицю розкладними пристроями або пандусами та відновити роботи сміттєпроводу на поверхах в будинку за адресою: АДРЕСА_2 .
Підставами позову вказано порушення суб'єктом владних повноважень прав позивача внаслідок вчинення протиправної бездіяльності щодо не облаштування будинку під потреби осіб з інвалідністю.
З аналізу матеріалів справи судом встановлено, що предметом спору у даній справі є обставини, як за твердженнями позивача, бездіяльності Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації щодо не облаштування сходів будинку АДРЕСА_2 від квартири НОМЕР_1 до ліфта, від ліфта до вхідних дверей в під'їзді та ганку пристроями для користування інвалідним візком та відновлення роботи сміттєпроводу.
Вважаючи вказану бездіяльність районної адміністрації протиправною, а права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Вирішуючи питання належності даного спору до справи, на яку поширюється юрисдикція адміністративних судів, суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
За змістом пункту 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
У силу пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Так, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
В свою чергу, суд вважає за необхідне звернути увагу, що у постановах Великою Палатою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17 та від 30 вересня 2020 року у справі № 815/6832/16 було викладено правовий висновок такого змісту:
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або їхніх службових чи посадових осіб є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб'єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.».
Зважаючи на те, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори, суд не має підстав не погодитися із запропонованим підходом.
У справі що розглядається, спір виник стосовно неправомірної, на думку позивача, бездіяльності відповідача щодо не проведення у повному обсязі ремонту його квартири, а предметом спору є зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень, здійснити ремонт квартири, яка належить позивачу на праві власності.
У справі, що розглядається, спір виник щодо неправомірної, на думку позивача, бездіяльності відповідача щодо облаштування будинку під потреби із інвалідністю.
За змістом статті 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально- побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Для того, що б у повній мірі забезпечити самостійний спосіб життя людей з інвалідністю, держава повинна створити без бар'єрне середовище.
Органи державної влади зобов'язані створювати умови для гідного життя осіб, які потребують особливого захисту та створення особливих умов, які мають докладати додаткових зусиль для організації свого життя.
На виконання цих завдань прийнята Державна цільова програма «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року, та Указ Президента України від 18 грудня 2007 року № 1228 «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями».
За наслідками прийняття цих нормативних актів Держава в особі своїх державних органів зобов'язалась створити прийнятні умови для життя осіб з особливим потребами, здійснити заходи щодо усунення їх дискримінації та забезпечити їх такими умовами життя, що будуть сприяти більшому розвитку їх здібності та враховувати їх потреби, у тому числі і житлові.
Діяльність органів державної влади або органів місцевого самоврядування у цих напрямках повинна бути направлена та демонструвати дійсне бажання виконати свої обов'язки та створити належні умови для життя людини з особливими потребами.
При цьому фактичні потреби конкретної особи можуть бути задоволені будь-яким сприятливим способом для цієї особи та можливим способом для органу державної влади або місцевого самоврядування. Баланс між інтересами цієї людини та інтересами громади повинен бути знайдений з урахуванням інтересів усіх сторін та демонструвати дійсне бажання виконати з боку органів влади та місцевого самоврядування свої завдання у цьому напрямку своїх обов'язків.
Створення цих умов є створенням умов доступності людям з особливими потребами до всіх можливостей інших людей у країні, зокрема доступності до житла.
Відповідно до статті 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» особи з інвалідністю та сім'ї, в яких є діти з інвалідністю, мають переважне право на поліпшення житлових умов в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Згідно зі статтею 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» жилі приміщення, займані особами з інвалідністю або сім'ями, у складі яких вони є, під'їзди, сходові площадки будинків, в яких мешкають особи з інвалідністю, мають бути обладнані спеціальними засобами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв'язком. Обладнання зазначених жилих приміщень здійснюється органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких знаходиться житловий фонд. Обладнання індивідуальних жилих будинків, в яких проживають особи з інвалідністю, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, з вини яких настала інвалідність, а в інших випадках - відповідними органами місцевого самоврядування. У разі невідповідності житла особи з інвалідністю вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб особи з інвалідністю може провадитись заміна жилої площі. Органи місцевого самоврядування забезпечують виділення земельних ділянок особам з інвалідністю із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання.
У разі невідповідності житла особи з інвалідністю вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб особи з інвалідністю може провадитись заміна жилої площі.
Отже, з викладеного вище можна прийти до висновку, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного, на його думку, права у сфері житлових відносин.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із пунктом 10 частини 2 статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на її думку, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки пов'язані з порушенням права особи щодо житлових відносин, то такі спори відносяться до цивільних (житлових) спорів, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача.
Враховуючи викладене, спір про захист права конкретної фізичної особи на житло (щодо житла) є приватноправовим. Держава, юридичні особи публічного права можуть бути учасниками цивільних відносин, а розгляд такого спору між ними проводиться за правилами цивільного судочинства. Той факт, що відповідачем є суб'єкт владних повноважень не змінює правової природи спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.
При цьому, поняття «житлові відносини» в контексті змісту наведеної норми включає і право на капітальний ремонт цього житла в зв'язку з передбаченою на законодавчому рівні такою соціальною пільгою, оскільки норма не містить винятку зі встановленого нею загального правила.
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із проведенням капітального ремонту житла, яке належить позивачу на праві власності, цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки у такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права. Отже, такий спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, а пов'язаний з вирішенням питання щодо житлового права.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 16 червня 2020 року у справі № 810/789/17, від 15 липня 2020 року у справі № 826/23602/15, від 21 січня 2021 року у справі № 420/2933/19.
Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у справі «Занд проти Австрії» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
З аналізу наведених вище норм слідує, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від основного принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, а суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини 1 статті 6 вищезгаданої Конвенції.
У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною 6 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
З урахуванням встановлених вище обставин суд вважає за необхідне звернути увагу позивача на те, що позовні вимоги заявлені ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а отже наявні підстави для відмови у відкритті провадження у справі.
В той же час, суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу, що такі позовні вимоги мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства та віднесені до юрисдикції відповідного місцевого загального суду.
На підставі вищевикладеного, керуючись положеннями статей 2, 19, пункту 1 частини 1 статті 170, статей 171, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії.
2. Ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі надіслати позивачу негайно з позовними матеріалами.
Відповідно до частин четвертої - п'ятої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі може бути оскаржено. У разі скасування ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду.
Ухвала набирає законної сили згідно статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України з моменту її підписання суддею (суддями).
Ухвала може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом п'ятнадцяти днів, з дня складання повного тексту ухвали.
Суддя Н.В. Клочкова