ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
06 липня 2022 року м. Київ № 640/17236/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Чудак О.М., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., представника позивача Паруль Ю.О., представника відповідача Горелик Р.М., у відсутність представників третьої особи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Київської міської прокуратури, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління державної казначейської служби у місті Києві, про стягнення заробітної плати,
установив:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Держави України в особі Київської міської прокуратури, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві, в якому просить:
- стягнути з Держави України в особі Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ (Закон №1697-VІІ), завдану положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 по 12.03.2021 у сумі 1285738,40 грн;
- стягнути з Держави України в особі Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме щомісячної надбавки за вислугу років, визначеної за частиною сьомою статті 81 Закону №1697-VІІ, завдану положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 по 12.03.2021 у сумі 264 152,77 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що діями Держави України порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої частиною третьою статті 81 Закону №1697-VІІ, статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Наголошено на тому, що Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, тож говорити про ретроактивну дію рішення Конституційного Суду України некоректно, оскільки рішення Конституційного Суду України не є нормативними актами, а самі акти, які визнані неконституційними, втратили чинність одночасно з винесенням рішенням Конституційного Суду України, але факт неконституційності був і раніше. Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено статті 152 Конституції України, а право на захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначено нормою прямої дії - частиною третьою статті 152 Конституції України.
Крім того, у позовній заяві зазначено, що до спірних правовідносин не може застосовуватись стаття 1175 Цивільного кодексу України, оскільки вона регулює правовідносини виключно в частині відшкодування шкоди, завданої в результаті прийняття органом влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, в той час, як Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України, та у передбачених Конституцією України випадках, інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України, проте, повноважень на визнання незаконним чи скасування нормативно-правового акта не має.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.06.2021 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи.
Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві подало пояснення на позовну заяву, в якому вказано на необґрунтованість та відсутність підстав для задоволення позову. Зауважило, що положення статті 1175 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватись до спірних відносин, адже положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України на визнавались незаконними. Також вказано на можливість використання бюджетних коштів лише на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями, а наявні бюджетні призначення не передбачають можливості відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними.
Відповідач подав відзив в якому вказав на необґрунтованість та відсутність підстав для задоволення позову. У відзиві зазначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Згідно з вимогами статті 48 Бюджетного кодексу України та розміру загальної суми, передбаченої в Законах України «Про Державний бюджет України» на 2015-2020 роки на утримання органів прокуратури, Офісом Генерального прокурора проводились розрахунки сум на оплату праці у розрізі прокуратур усіх рівнів для затвердження їх у відповідних кошторисах видатків на кожен рік відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (Постанова №505), у зв'язку з чим Київська міська прокуратура не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.
Також відповідачем наголошено, що за змістом статті 152 Конституції України рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, тобто з 26.03.2020. Після припинення дії положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у зв'язку із прийняттям рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 продовжили існувати та діяти положення абзацу 3 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX згідно якого за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Крім того, відповідач зауважив, що відповідно до Постанови №505 заробітна плата виплачувалась позивачу із надбавкою за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи та щомісячними і одноразовими преміями, які складали більшу частину заробітної плати. При цьому, за Законом №1697-VІІ не передбачено виплати надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи, а преміювання прокурорів можливе в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менше 10% посадових окладів та економії фонду оплати праці. Тобто, при обчисленні заробітної плати позивача за нормами Закону №1697-VІІ вказані надбавка та премія не виплачувались, а задоволення заявлених позовних вимог без урахуванням фактично виплачених сум призведе до повторного отримання позивачем відповідної заробітної плати.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.06.2022 призначено у справі судове засідання, а в засіданні ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Так, представник позивача заявлені вимоги підтримала та просила їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та наданих у справу доказах.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечила, посилаючись на позицію, викладено у відзиві на позовну заяву.
Представники третьої особи в засідання не прибули, хоча Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві про його дату, час та місце повідомлені завчасно та належним чином.
Суд, заслухав пояснення представників сторін, дослідив матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надав їм юридичну оцінку та встановив наступне.
ОСОБА_1 працював в органах прокуратури з 01.04.2014 до 12.03.2021, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією трудової книжки. Останнє місце роботи - Київська міська прокуратура.
Під час роботи в органах прокуратури ОСОБА_1 отримував заробітну плату з урахуванням посадового окладу та щомісячної надбавки за вислугу років, які визначались згідно Постанови №505 з огляду на положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, яким передбачалось, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Визначено, що вказане положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Адвокат Тамразова Інвії Олександровича звернувся до Київської міської прокуратури з запитом, у якому просив перерахувати та виплатити ОСОБА_1 за час перебування на посадах в органах прокуратури з 01.07.2015 по 12.03.2021 посадовий оклад відповідно до частини третьої статті 81 Закону №1697-VІІ з урахуванням висновків Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020.
Вимоги вказаного адвокатського запиту залишено відповідачем без виконання, що й слугувало підставою для звернення позивача до суду із вказаним позовом.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду в своїх рішеннях під час визначення предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (зокрема, постанова від 03.07.2018 у справі №826/27224/15).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2019 у справі №686/23445/17, розглядаючи спір, який виник за подібних фактичних обставин, що й розглядуваний спір, а саме: внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону), чим позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, зробила висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати.
Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання позивачем частини заробітної плати, яка мала бути йому нарахована, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України.
Ураховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду, а також незважаючи на намагання позивача перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, необхідно зазначити, що розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв'язку з невиплатою позивачу заробітної плати у належному розмірі.
Вказаний висновок підтримано також у постанові Верховного Суду від 08.07.2021 у справі №120/3044/20-а, де зазначено, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом відшкодування матеріальної шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди, оскільки він стосується спору про належне нарахування заробітної плати в період проходження позивачем публічної служби.
Відповідно частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що даній спір фактично є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв'язку з невиплатою позивачу заробітної плати у належному розмірі.
Визначаючись щодо правомірності дій відповідача щодо виплати позивачу заробітної плати та повноти таких виплат, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 81 Закону №1697-VII заробітна плата прокурорів регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених Законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Частиною 9 статті 81 Закону №1697-VII визначено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Згідно статті 13 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 №108/95-ВР (Закон №108/95-ВР) оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону №108/95-ВР умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Положенням статті 89 Закону №1697-VII вказано, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
Згідно статті 90 Закону №1697-VII, фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Після прийняття Закону №1697-VII, прийняті Закон України від 28.12.2014 №80-VIII "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та Закон України від 28.12.2014 №79-VIII "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин".
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" норми і положення, зокрема, статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.
Схема посадових окладів працівників органів прокуратури визначалась постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".
Законом України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" №79-VIII доповнений розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, зокрема, пунктом 26, який передбачив, що норми і положення статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Закон України від 28.12.2014 №80-VIII "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та Закон України від 28.12.2014 №79-VIII "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" прийняті пізніше Закону України 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру", а тому у 2015 році норми і положення Закону України "Про прокуратуру" щодо заробітної плати прокурора застосовувались у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону.
Аналіз наведених правових норм свідчить, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою №505.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №825/575/16, від 19.03.2020 у справі №806/3314/17, від 09.09.2020 у справі №807/1171/16.
Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VІІ зі змінами, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України визначено, що положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VІІ зі змінами, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Частиною другою статті 152 Конституції України та частиною першою статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
У Рішенні від 30.09.2010 №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004 №2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі №4819/49/19, згідно якої рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).
Отже, дія окремого положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, згідно рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26.03.2020.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду у постанові від 27.10.2020 у справі №826/18228/16 та від 14.09.2021 у справі №320/1874/19.
Таким чином, право на отримання заробітної плати без урахування положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, виникає з дня прийняття рішення Конституційним Судом України, а саме з 26.03.2020.
Суд звертає увагу, що спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування і виплати грошового забезпечення за період з 01.07.2015 по 12.03.2021, а тому, рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 на спірні правовідносини за період з 01.07.2015 по 26.03.2020 не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття указаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
Аналогічні висновки щодо застосувань норм права викладені в постанові Верховного Суду від 14.09.2021 у справі №320/1874/17, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог за період з 01.07.2015 по 26.03.2020.
Щодо позовних вимог за період з 01.07.2015 по 12.03.2021, суд зазначає наступне.
Згідно з частинами 3 та 4 статті 81 Закону №1697-VII посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3.
Відповідно до абзаців 1-3 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Суд враховує, що обґрунтовуючи неконституційність окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу, згідно з яким норми і положення статті 81 Закону застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, Конституційний Суд України у рішенні від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) виходив з того, що таке положення суперечить принципу верховенства права, передбаченого частиною першою статті 8 Конституції України, адже спричиняє юридичну невизначеність при застосуванні зазначених норм Кодексу та Закону, наділивши Кабінет Міністрів України повноваженнями встановлювати порядок та розміри заробітної плати прокурора, законодавець запровадив відмінне від передбаченого положеннями статті 81 Закону нормативне регулювання заробітної плати прокурора.
При цьому, суд зазначає, що пункт 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX був чинний до 12.03.2021 включно, неконституційним не визнавався, хоча й існував станом на час прийняття Конституційним Судом України рішенні від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18).
Також варто зауважити, що частинами 3 та 4 статті 81 Закону №1697-VII визначено розміри посадових окладів прокурорів окружних прокуратур, обласних прокуратур та Офісу Генерального прокурора.
Наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 №40 «Про день початку роботи окружних прокуратур» днем початку роботи окружних прокуратур визначено 15.03.2021.
Таким чином, положення статті 81 Закону №1697-VII у редакції станом на 26.03.2020 могли враховуватись виключно для визначення окладів прокурорів окружних прокуратур, обласних прокуратур та Офісу Генерального прокурора.
Водночас, до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур порядок обчислення розміру посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється в силу абзацу 3 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Тобто, вказані положення абзацу 3 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX з огляду на висновки рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) мають застосовуватись до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур, після чого застосуванню підлягають положення статті 81 Закону №1697-VI.
Суд наголошує, що у період з 26.03.2020 по 12.03.2021 не існувало правової невизначеності щодо застосувань положень статті 81 Закону №1697-VI та пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX, а тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин за період з 26.03.2020 по 12.03.2021 висновків рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) про те, що наділивши Кабінет Міністрів України повноваженнями встановлювати порядок та розміри заробітної плати прокурора, законодавець запровадив відмінне від передбаченого положеннями статті 81 Закону нормативне регулювання заробітної плати прокурора, адже положення абзацу 3 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX та статті 81 Закону №1697-VI регулюють відмінні правовідносини.
Крім того, суд враховує й те, що позивач не працював прокурором Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур, а тому й відсутні підстави визначати розміри посадового окладу позивача та надбавки за вислугу років із застосуванням статті 81 Закону №1697-VII, яка встановлює розмір посадового окладу прокурора окружної прокуратури.
Побічно суд враховує й доводи відповідача про те, що відповідно до Постанови №505 заробітна плата виплачувалась позивачу із надбавкою за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи (в середньому близько 80% посадового окладу з урахуванням надбавки за вислугу років) та щомісячними і одноразовими преміями (щомісяця 75-180% від посадового окладу), які складали більшу частину заробітної плати. При цьому, за Законом №1697-VІІ не передбачено виплати надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи, а преміювання прокурорів можливе в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менше 10% посадових окладів та економії фонду оплати праці. Тобто, при обчисленні заробітної плати позивача за нормами Закону №1697-VІІ вказані надбавка та премія не виплачувались.
Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
При розгляді даної справи суд врахував положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України», «Проніна проти України» та «Серявін та інші проти України»: принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії».
З огляду на наведене суд надав правову оцінку визначальним доводам сторін. Відсутність у даному рішенні правової оцінки окремих доводів сторін жодним чином не відобразилось на повноті та об'єктивності дослідження судом обставин справи та не вплинуло на результат розгляду даної справи.
Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Доказів понесення відповідачем витрат суду не надано.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд
вирішив:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Київської міської прокуратури, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління державної казначейської служби у місті Києві, про стягнення заробітної плати, - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).
Відповідач - Київська міська прокуратура (місцезнаходження юридичної особи: 03150, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 02910019).
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві (місцезнаходження юридичної особи: 01601, місто Київ, вулиця Терещенківська, будинок 11-а; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 37993783).
Повний текст рішення складено й проголошено в судовому засіданні 06.07.2022.
Суддя О.М. Чудак