ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
23 лютого 2022 року м. Київ № 640/35562/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору
Державна судова адміністрація України,
Головне управління Державної казначейської служби України в Київській області
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (далі по тексту - відповідач), адреса: 01601, місто Київ, вулиця Жилянська, будинок 58б, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державна судова адміністрація України (далі по тексту - третя особа 1), адреса: 01601, місто Київ, вулиця Липська, будинок 18/5, Головне управління Державної казначейської служби України в Київській області (далі по тексту - третя особа 2), адреса: 01196, місто Київ, площа Лесі Українки, будинок 1, в якій позивач просить
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року з застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року без застосування обмеження розміру суддівської винагороди, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», із врахуванням проведених раніше виплат.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вона Указом Президента України №461/2012 від 31 липня 2012 року призначена на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Також, позивач вказує, що з 18 квітня 2020 року належна до виплати суддівська винагорода була обмежена 10 мінімальними розмірами заробітної плати, що становить 47 230,00 грн до відрахування з неї податків та зборів.
На переконання позивача, відповідачем безпідставно та в порушення вимог статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року не нараховано та не виплачено їй суддівську винагороду у розмірі, встановленому законодавством.
Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач також послалась на те, що частина 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року прямо суперечить нормам Конституції України та нормам Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу на всій території України з 12 березня 2020 року встановлено карантин.
13 квітня 2020 року прийнято Закон України №553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік», який набрав чинності 18 квітня 2020 року, та яким встановлено обмеження при нарахуванні суддівської винагороди до розміру, що не перевищує 10 розмірів мінімальних заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, тобто, 47 230,00 грн на місяць.
У зв'язку з чим, як зазначає представник відповідача, при виплаті суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року, відповідач не мав правових підстав для не застосування обмежень, що передбачені Законом України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ.
Крім того, у відзиві на позовну заяву зазначено, що Конституційний Суд України у рішенні від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення аніж наступний: положення Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» від 14 грудня 2019 року №294-ІХ зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто, дія частин першої та третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» втратила чинність саме з 28 серпня 2020 року.
Також, представник відповідача наголосив на тому, що, на його переконання, вказане рішення Конституційного Суду України не поширюється на спірні правовідносини, оскільки ці правовідносини виникли до прийняття такого рішення, а також останнє не містить положень, які б поширювали свою дію на ці правовідносини.
З урахуванням викладеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Представник третьої особи 1 у письмових поясненнях на позовну заяву послався на аналогічні обставини тим, що викладені у відзиві на позовну заяву, та просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Представник третьої особи 2 письмових пояснень на позовну заяву не надав з невідомих суду причин.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 грудня 2021 року закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду по суті в судовому засіданні.
В судове засідання 26 січня 2022 року сторони не з'явились, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи. Позивач та представник третьої особи 1 надали суду письмові заяви з проханням розглянути справу за їх відсутністю., представник відповідача та представник третьої особи 2 про причини неявки суд не повідомив.
З урахуванням викладеного та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи, у судовому засіданні 26 січня 2022 року судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Так, судом встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 31 липня 2012 року№ 461/2012 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області строком на 5 років (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/461/2012#Text).
Указом Президента України «Про призначення суддів» від 16 жовтня 2018 року №333/2018 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області безстроково (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/333/2018#Text).
Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії відповіді Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області від 19 жовтня 2020 року №02-16/1671/20 позивача повідомлено, що обмеження суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року становить 90092,04 ,00 грн, а саме: у травні 2020 року - 26261,48 грн, у червні 2020 року - 33010,60 грн, у липні 2020 року - 3021,56 грн, у серпні 2020 року - 31273,20 грн, у вересні 2020 року виплачено 3474,80 грн (Т.1, арк. 8).
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо виплати позивачу суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, позивач звернулась до суду з даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402 - VIII (далі по тексту - Закон України від 02 червня 2016 року №1402-VIII).
Згідно зі статтею 130 Конституції України та частиною 2 статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
У відповідності до частини 2 статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно пункту 1 частини 3 цієї статті базовий розмір посадового окладу судді становить судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частин 5, 7 статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
У відповідності до пункту 3 частини 4 статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Згідно з частиною 4 статті 148 Закону України від 02 червня 2016 року №1402- VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Тобто, в межах даних правовідносин, суддівська винагорода позивача має складатись з посадового окладу - 63060,00 грн, доплати за вислугу років 30% посадового окладу - 18918,00 грн, доплати за науковий ступінь 15% - 9459,00 грн, а разом 91 437,00 грн та виплачується Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в місті Києві.
Водночас, 13 квітня 2020 року Верховною Радою України прийнято Закон №553-ІХ (далі по тексту -Закон України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ), яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, а саме, «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Вказаний Закон України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ набрав чинності 18 квітня 2020 року після опублікування його у газеті «Голос України» від 17 квітня 2020 року № 68.
У зв'язку з чим, як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, починаючи з 18 квітня 2020 року розмір суддівської винагороди позивача було обмежено 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року - 47 230,00 грн.
Разом з тим, слід зазначити, що положення, які б вносили зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» відсутні.
Водночас, відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.Суд зазначає, що норми Конституції України є нормами прямої дії. При цьому, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8 та 55,124 Конституції України.
Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. (стаття 126).
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
11 березня 2020 року Конституційним Судом України було розглянуто конституційне поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII,»Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193IX,»Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року №1798-VIII у пункті 4.1. цього рішення Конститційний Суд України в чергове зазначив, що:
Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України:
- від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002,
- від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005,
- від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008,
- від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018,
- від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія За демократію через право (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року №969/2019 (далі по тексту - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України:
Зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України.
У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, зокрема, передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин. (абзаци третій-сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.(абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин. (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення Конститційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони. (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008); словосполучення „держава прагне, на думку Конституційного Суду України, означає намагання i обов'язок держави спрямовувати свою дiяльнiсть на виконання певного, визначеного Конституцiєю України завдання.
Аналіз термінів „баланс, „збалансувати, „бюджет збалансований свiдчить, що збалансованість бюджету (держави, регіону) передбачає рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і доходною частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не виключає при цьому можливостi прийняття бюджету з перевищенням видаткiв над доходами i навпаки (з дефiцитом або профiцитом). У той же час правова природа бюджету не може обмежуватися лише фiнансово-економiчною складовою. Бюджет це план формування та використання фінансових ресурсiв для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалізації законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами i територіальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов'язань утверджується сутнiсть держави як соціальної i правової. (абзаци другий, третій підпункту 3.2, абзац другий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конститційного Суду України від 27 листопада 2008 року №26-рп/2008).
Наведене в сукупності свідчить, що Закон України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ «Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідає нормам Конституції України, а тому не може бути застосований до визначення розміру виплати суддівської винагороди.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, будь-яке порушення процедури, незалежно від того чи нанесло воно прямі збитки особи, є порушенням права особи на встановлений процес та забезпечення принципу визначеності права, який дозволяє особі передбачити наслідки існування та застосування певної норми.
Проте, відповідач, діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, порушив приписи діючого законодавства України та виплатив позивачу суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України «Про судоустрій і статус суддів», застосувавши при виплаті 10-кратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі по тексту - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно частини 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, вказані вище норми гарантують захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЕСПЛ у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення ЄСПЛ у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі Kopp проти Швейцарії від 25.03.1998 р. (Reports of Judgments and Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі C.G. and Others проти Болгарії від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)).
Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі Олександр Волков проти України (заява № 21722/11).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі Скордіно проти Італії(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Щокін проти України (заяви №№23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Наведене в сукупності свідчить про те, що норми Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині з'ясування можливості їх застосування до спірних відносин не відповідають неодноразово описаному ЄСПЛ принципу якості закону.
При цьому, суд зауважує, що Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, як і будь-яким іншим чинним нормативно-правовим актом, не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:
- частиною 2 статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII, яка визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами;
- статтею 130 Конституції України, якою передбачено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Вказані норми є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.
Відтак, на переконання суду, що положення Закону України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ є такими, що не відповідають принципам якості та правової визначеності закону в частині застосування до спірних правовідносин та визначення розміру моєї суддівської винагороди, що, в свою чергу, свідчить про те, що вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов'язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід'ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України.
Право на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов'язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету, а обмеження такого права є порушенням вимог статті 19, 130 Конституції України, статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII та статті 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Більш того, слід зазначити, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року N 294-IX зі змінами, абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"" від 13 квітня 2020 року N 553-IX.
Зокрема, у вказаному рішенні зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону №294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007).
Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року N 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
В рішенні Конституційного суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 також констатовано, що Конституційний Суд України зазначав, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року N 1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону N 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права. Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону №294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Також, в зазначеному рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130).
Відтак, невідповідність Конституції України вказаних вище норм Закону вже визнано Конституційним Судом України.
Крім того, судом враховується, що згідно з правовою позицією, що вперше викладена у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20 та у подальшому підтримана в інших постановах Верховного Суду, Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», позаяк він не є законом про судоустрій і ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», має вирішуватися на користь Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Для спірних правовідносин спеціальними є норми ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закон України «Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»).
Такий висновок обґрунтований тим, що Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема його ст. 135, що спирається передусім на конституційні положення ч. 2 ст. 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
За правилами частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Під час розгляду і вирішення справи суд виходить із того, що позивач має право на отримання суддівської винагороди, у тому числі за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року, у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII. Нарахування і виплата суддівської винагороди за вказаний період із урахуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», не узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України та порушує право позивача на отримання суддівської винагороди у належному розмірі.
Визначаючи особу, яка має відповідати за адміністративним позовом та спосіб захисту порушеного права позивача, суд враховує, що відповідно до частин 1, 3 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності.
Положеннями пункту 1 частини 2 статті 22 Бюджетного кодексу України Державна судова адміністрація України також визначена як головний розпорядник бюджетних коштів.
Згідно з частиною 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Зазначені норми права вказують на те, що територіальні управління Державної судової адміністрації України є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня.
Сторонами справи не заперечується, що фактичне нарахування і виплату суддівської винагороди судді Васильківського міськрайонного суду Київської області здійснює саме Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області.
Як вбачається з довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області від 19 жовтня 2020 року № 02-16/1671/20, у період з квітня по серпень 2020 року позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду у розмірі, передбаченому статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
В цілому погоджуючись з доводами відповідача про те, що він не уповноважений на власний розсуд вирішувати який нормативно-правовий акт потрібно виконувати, суд під час розгляду і вирішення справи виходить з того, що такі дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області є протиправними з тієї точки зору, що порушують право позивача на отримання суддівської винагороди у належному розмірі, визначеному статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII.
При вирішенні аналогічних спорів Верховний Суд, приймаючи рішення про направлення справ на новий розгляд до суду першої інстанції, вказував на необхідність дослідження обставини щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди (яким був обсяг фінансування потреб на виплату суддівської винагороди протягом спірного періоду, зокрема чи вносилися зміни до кошторису суду в цій частині і які, яким чином розпорядилися цими коштами).
Також Верховний Суд звертав увагу на необхідність з'ясування правового і процесуального статусу Державної судової адміністрації України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди, адже розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі на 2020 рік.
Такі висновки викладені, зокрема, в постанові Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 140/15762/20.
Згідно зі статтею 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до пунктів 4, 7, 9 частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів: затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі; здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів.
Згідно з листом Державної судової адміністрації України від 22 грудня 2021 року № 10_22374/21 відповідно до Інструкції щодо застосування кодів економічної класифікації видатків бюджету, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 12 березня 2012 року № 333 (зі змінами), виплата суддівської винагороди як і заробітної плати працівникам апарату суду у 2020 році здійснювалася за кодом економічної класифікації видатків (далі - КЕКВ) 2111 «Заробітна плата». Кошторисні призначення Територіального управління ДСА України в місті Києві для місцевих загальних судів за зазначеним кодом станом на 31 грудня 2020 року становили 421731,0 тис грн. Зміни до кошторису Територіального управління ДСА України в Київській області стосовно зменшення бюджетних асигнувань за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» Державною судовою адміністрацією України у 2020 році не вносились. Бюджетні асигнування, передбачені кошторисом на 2020 рік Територіальному управлінню ДСА України в Київській області за КПКВК 0501020 «Забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя», за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» у сумі 267 117,291 тис. грн, відкриті в повному обсязі.
Зазначений лист підтверджує, що бюджетні асигнування, передбачені кошторисом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області на 2020 рік, у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не змінювалися. Рішення про зменшення кошторисних призначень для відповідача у 2020 році ДСА України не приймалося.
Також підтверджено, що кошти для виплати суддівської винагороди та заробітної плати працівників апарату в кошторисі затверджені за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» однією сумою.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку про те, що виплата позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року у меншому розмірі ніж передбачений ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII була обумовлена виключно застосуванням Головним управлінням Державної судової адміністрації України в Київській області обмежень, передбачених статтею 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік».
У свою чергу Державна судова адміністрація України після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не вчиняла дій, спрямованих на внесення зміни до кошторису Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області стосовно зменшення бюджетних асигнувань за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» за 2020 рік.
У зв'язку з цим суд доходить висновку про те, що належним відповідачем за позовними вимогами є саме Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області.
Обираючи спосіб захисту прав позивача, які були порушені внаслідок виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року в неналежному розмірі, суд враховує висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 13 жовтня 2021 року у справі № 520/11205/2020, згідно з яким розмір суддівської винагороди встановлено статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII, тож позивач має право на те, щоб їй виплатили недоотримані кошти (заборгованість). У такому контексті можна стверджувати про те, що є підстави для стягнення заборгованої суми, що вимагає від суду встановлення, серед іншого, розміру заборгованості.
Водночас розмір суддівської винагороди, невиплаченої позивачу за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року у зв'язку із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є спірним та становить 90 092,04 грн.
Вказана сума визначена Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Київській області та зазначена у довідці від 19 жовтня 2020 року № 02-16/1671/20.
За таких обставин суд вважає, що належним способом захисту прав позивача є стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на її користь суддівської винагороди за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року в розмірі 90 092,04 грн.
Суд також приймає до уваги, що згідно з правовою позицією Верховного Суду, що викладена, зокрема, в постанові від 23 червня 2021 року у справі № 520/13014/2020, позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА України як суб'єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди. У віданні ДСА України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», призначена саме для таких цілей. За правилами п. 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. Верховний Суд також зауважив, що враховуючи приписи частини 1 статті 2, частини 1 статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган (у цьому випадку ДСА України), можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів.
Разом з тим під час розгляду і вирішення цього спору були встановлені обставини, які свідчать, що належним відповідачем за позовними вимогами є саме Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області.
Також суд враховує, що стягнення коштів з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області, а не Державної судової адміністрації України, в цілому не виключає можливості списання коштів за цим судовим рішення за рахунок коштів бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів».
Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначає Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845.
Відповідно до пункту 25 вказаного Порядку безспірне списання коштів з рахунка боржника здійснюється в першочерговому порядку. У разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
За змістом зазначеної норми, якщо боржником за судовим рішенням є розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, проте в головного розпорядника бюджетних коштів наявна окрема бюджетна програми для забезпечення виконання рішень суду, безспірне списання коштів з такого боржника здійснюється саме відповідною бюджетною програмою.
Таким чином, у разі невиконання Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Київській області судового рішення у цій справі в добровільному порядку та виникнення потреби у зверненні його до примусового виконання, безспірне списання коштів буде здійснено саме за рахунок коштів бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів».
Додатком № 3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» визначено розподіл видатків Державного бюджету України на 2020 рік, яким для Державної судової адміністрації України передбачена бюджетна програма 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів».
Така ж бюджетна програма передбачена й Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік».
Відповідно, судове рішення у цій справі може вплинути на права та обов'язки ДСА України як органу, у віданні якого перебуває бюджетна програма 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» та як головного розпорядника бюджетних коштів, який затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Зазначені обставини вказують на необхідність залучення Державної судової адміністрації України до участі в цій справі саме як третьої особи.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для
- задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року з застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»;
- відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України для виходу за межі позовних вимог та стягнення на користь позивача недоотриманої суддівської винагороди судді на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у розмірі 90 092,04 грн за період з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області;
- залишенні без задоволення позовних вимог в частині зобов'язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року без застосування обмеження розміру суддівської винагороди, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», із врахуванням проведених раніше виплат, оскільки такий спосіб захисту не буде ефективним та не поновить порушене право позивача в повному обсязі, з огляду на встановлені судом обставини.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць
Враховуючи підстави та предмет позову, з урахуванням того, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення рішення суду до негайного виконання в частині виплати суддівської винагороди позивачу у межах суми стягнення за один місяць.
З урахуванням того, що позивач звільнена від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
2. Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування згідно з частиною 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, в редакції, яка діяла з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року.
3. Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (01601, місто Київ, вулиця Жилянська, будинок 58б, код ЄДРПОУ 26268119) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) недоотриману суддівську винагороду судді на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2020 року у розмірі 90 092,04 гривень (дев'яносто тисяч дев'яносто дві гривні 04 копійки) за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року.
4. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (01601, місто Київ, вулиця Жилянська, будинок 58б, код ЄДРПОУ 26268119) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суми суддівської винагороди у межах суми виплати за один місяць.
5. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
6. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник