ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 червня 2022 року м. Київ № 640/2626/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С. при секретарі судового засідання Моренко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:
за позовомОСОБА_1
до Державного бюро розслідувань
провизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,
за участі представників сторін:
від позивача - не з'явились
від відповідача - Олійник А.Д.
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державного бюро розслідувань, в якому просив суд: визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань від 28.12.2019 №532-ос «Про припинення повноважень Директора Державного бюро розслідувань» і поновити ОСОБА_1 на посаді директора Державного бюро розслідувань.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва суду від 07.02.2020 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.09.2021 суд перейшов до розгляду справи в порядку загального позовного провадження та призначив підготовче судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від суд закінчив підготовче провадження та перейшов до розгляду справи по суті.
Через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярія) від позивача надійшла заява про зміну предмета позову, в якій останній просив суд: визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань від 28.12.2019 за № 532-ос «Про припинення повноважень Директора Державного бюро розслідувань»; поновити ОСОБА_1 на посаді директора Державного бюро розслідувань, а за відсутності такої посади - на іншій рівнозначній посаді в цьому державному органі; стягнути із Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням усіх проведених виплат на вказаній посаді, розрахунок якого провести станом на дату постановлення рішення суду.
Протокольною ухвалою суду від 04.11.2021 суд відмовив у прийнятті заяви про зміну предмета позову, оскільки остання одночасно є заявою про зміну предмету і підстав позову.
Так, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача.
Предмет позову - це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.
Підстава позову це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування.
Згідно із постановою Верховного Суду у справі № 922/404/19 від 09.07.2020 під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається.
Крім того, Верховний Суд у вищевказаній постанові вказує, що якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, у зв'язку з чим, суд повинен відмовити в задоволенні такого клопотання (заяви).
Водночас, через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярія) від позивача надійшло клопотанням про зупинення провадження у справі до вирішення по суті та набрання законної сили судовим рішенням у справі №9901/36/20 за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського В.О., третя особа: Державне бюро розслідувань про визнання протиправним та нечинним Указу Президента України від 22.11.2019 №960/2019, яка перебуває на розгляді Верховного Суду.
Суд зазначає, що станом на час вирішення вказаного клопотання судовий розгляд адміністративної справи №9901/36/20 завершено. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.04.2021 залишено без змін рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.06.2020, яким відмовлено у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 визнання протиправним та нечинним Указу Президента України від 27.11.2019 № 960/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Державного бюро розслідувань», а відтак вказане клопотання залишено судом без розгляду.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на протиправність оскаржуваного наказу з огляду на те, що він не відповідає Указу Президента України від 27.12.2019 №960/2019, а також положенням законодавства України про працю. Так, зокрема, згідно зі згаданим Указом Президента України позивача звільнено з посади Директора Державного бюро розслідувань, тоді як оскаржуваним наказом припинено повноваження позивача на указаній посаді, що не передбачено Указом Президента України. Водночас, жодними іншими законодавчими актами, що регламентують діяльність Державного бюро розслідувань та його керівника, не передбачено такої підстави для звільнення останнього із займаної посади, як припинення повноважень. Окрім того, позивач стверджує про суперечливість змісту оскаржуваного наказу, оскільки пункт 2 наказу передбачає виплату йому грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, що може бути лише наслідком його звільнення із займаної посади, натомість пунктом 1 його не звільнено з посади, а припинено повноваження на цій посаді. Як наслідок, порушене право позивача на працю, гарантоване статтею 43 Конституції України.
Відповідач надав суду відзив, у якому просив відмовити у задоволенні позову, стверджуючи про його необґрунтованість з огляду на те, що оскаржуваний наказ в межах повноважень, відповідно до Указу Президента України від 27.12.2019 №960/2019, яким позивача звільнено із займаної посади, та відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України, якою передбачено розірвання трудового договору з працівником з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у випадку припинення повноважень посадової особи.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається із матеріалів справи, Указом Президента України від 22.11.2017 №386/2017 ОСОБА_1 призначено на посаду Директора Державного бюро розслідувань.
Згідно із наказом Державного бюро розслідувань від 22.11.2017 №1о/с ОСОБА_1 відповідно до Указу Президента України від 22.11.2017 №386/2017 приступив до виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідувань строком на п'ять років.
Указом Президента України від 27.12.2019 №960/2019 ОСОБА_1 звільнено з посади Директора Державного бюро розслідувань.
Наказом Державного бюро розслідувань від 28.12.2019 №523-оо «Про припинення повноважень Директора Державного бюро розслідувань» вирішено:
- вважати ОСОБА_1 таким, що припинив виконання обов'язків на посаді Директора Державного бюро розслідувань 28.12.2019;
- управлінню планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 28 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки за періоди з 22.11.2018 по 21.11.2019 та 03 календарних дні за період роботи з 22.11. по 28.12.2019, 14 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 18 років, 15 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 19 років та 15 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 20 років та провести повний розрахунок.
Листом від 28.12.2019 №01-22033 Державне бюро розслідувань повідомило позивача про видання вищевказаного наказу, направивши його копію та запропонувавши прибути до управління кадрової роботи та державної служби Державного бюро розслідувань для отримання трудової книжки та передачі службового посвідчення працівника Державного бюро розслідувань. Вказаний лист із копією наказу позивач отримав - 17.01.2020.
Вважаючи вказаний наказ протиправним, а своє право порушеним, позивач звернувся із даним позовом до суду.
Розглядаючи адміністративну справу по суті, суд виходить з наступного.
В силу частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 1 цього Закону (тут і надалі в редакції, чинній на час призначення позивача на посаду (далі також - Закону №794-VIII) Державне бюро розслідувань (далі також - ДБР) визначено як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Завданнями ДБР відповідно до статті 5 вказаного Закону є запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування:
1) злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України "Про державну службу", особами, посади яких віднесено до першої - третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів, крім випадків, коли ці злочини віднесено до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України;
2) злочинів, вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих злочинів віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України;
3) злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.
За змістом положень статті 6 Закону №794-VIII ДБР відповідно до покладених на нього завдань та у межах своєї компетенції, серед іншого: бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері протидії злочинності, вносить відповідні пропозиції на розгляд Кабінету Міністрів України; припиняє і розкриває злочини, розслідування яких віднесено до його компетенції; здійснює оперативно-розшукову діяльність та досудове розслідування злочинів, віднесених до підслідності ДБР, на підставах та в порядку, встановлених законом; розробляє і затверджує методику розслідування окремих видів злочинів; вживає заходів для повернення в Україну з-за кордону коштів та іншого майна, одержаних внаслідок вчинення злочинів, віднесених до підслідності ДБР; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Незалежність ДБР від незаконного втручання у його діяльність гарантується, зокрема, визначеними цим та іншими законами: 1) спеціальним статусом ДБР, особливим порядком визначення його загальної структури, фінансування та організаційного забезпечення діяльності; 2) особливим порядком добору, призначення та звільнення ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР, а також вичерпним, визначеним законом, переліком підстав для припинення їхніх повноважень; 3) порядком здійснення повноважень ДБР та його працівниками; 4) колегіальним прийняттям найбільш важливих рішень керівництвом ДБР; 5) забороною незаконного втручання у здійснення повноважень працівників ДБР; 6) належною оплатою праці працівників ДБР і соціальними гарантіями; 7) правовим захистом і забезпеченням особистої безпеки працівників ДБР, їхніх близьких родичів (стаття 4 Закону №794-VIII).
Отже, нормами Закону №794-VIII ДБР визначено як орган зі спеціальним статусом, структурно незалежний від існуючих правоохоронних органів та органів безпеки.
На виконання пункту 1 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №794-VIII Кабінет Міністрів України 29.02.2016 прийняв постанову №127 «Про утворення Державного бюро розслідувань».
У частині першій статті 10 Закону №794-VIII закріплено, що керівництво діяльністю ДБР здійснює його Директор, який частину своїх повноважень реалізує спільно із першим заступником Директора ДБР і заступником Директора ДБР відповідно до частини другої статті 12 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 12 Закону №794-VIII Директор ДБР, з-поміж іншого, несе відповідальність за діяльність ДБР, зокрема законність здійснюваних ДБР оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод людини і громадянина.
Згідно з частиною третьою зазначеної статті передбачено, що Директор ДБР, перший заступник Директора ДБР і заступник Директора ДБР призначаються строком на п'ять років. Одна і та сама особа не може обіймати ці посади більше двох строків підряд.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону №794-VIII Директор ДБР призначається на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до подання комісії з проведення конкурсу (далі - Конкурсна комісія) на зайняття посади Директора ДБР.
Підстави припинення повноважень Директора ДБР наведені в частині четвертій статті 10 Закону №794-VIII. Так, повноваження Директора ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР припиняються у зв'язку із закінченням строку повноважень або у разі:
1) подання письмової заяви про припинення повноважень за власним бажанням;
2) призначення чи обрання на іншу посаду за його згодою;
3) досягнення 65 років;
4) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я відповідно до висновку медичної комісії, що утворюється за рішенням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я;
5) набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним або про обмеження його цивільної дієздатності, про визнання його безвісно відсутнім чи про оголошення його померлим;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього у зв'язку із вчиненням злочину чи кримінального проступку (крім необережного кримінального проступку) або притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, пов'язане з корупцією;
7) припинення ним громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі України;
8) смерті;
9) встановлення за результатами перевірки його декларації уповноваженою особою недостовірних відомостей щодо майнового стану та доходів;
10) набуття громадянства іншої держави.
З аналізу наведених правових норм слідує, що до внесення змін до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» відповідно до Закону України від 03.12.2019 №305-IX Директор ДБР призначався на посаду на конкурсній основі Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України строком на п'ять років. Повноваження Директора ДБР припинялися у зв'язку із закінченням строку повноважень або з підстав, визначених пунктами 1-10 частини четвертої статті 10 Закону №794-VIII.
Таким чином, особливий статус та незалежність ДБР, серед іншого, гарантується особливим порядком призначення та звільнення Директора ДБР, який передбачений саме Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
З метою удосконалення правових основ організації та діяльності ДБР 03.12.2019 Верховна Рада України прийняла Закон №305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» (далі - Закон №305-IX), який набрав чинності 27.12.2019.
Статтею 1 Закону №794-VIII (тут і далі - у редакції Закону №305-IX) визначено, що ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Відповідно до частин першої, третьої статті 10 вказаного Закону, керівництво діяльністю ДБР здійснює його Директор, який має першого заступника та двох заступників. У разі відсутності Директора ДБР його повноваження здійснює перший заступник Директора ДБР, а в разі його відсутності - один із заступників Директора ДБР згідно із розподілом обов'язків.
Директор ДБР, перший заступник Директора ДБР і заступники Директора ДБР призначаються строком на п'ять років. Одна і та сама особа не може обіймати одну і ту саму посаду або іншу із зазначених більше двох строків підряд.
Частиною першою статті 11 Закону №794-VIII визначено, що Директор ДБР призначається на посаду Президентом України за поданням комісії з проведення конкурсу на зайняття посади Директора ДБР (далі - Конкурсна комісія).
Директор ДБР звільняється з посади Президентом України за наявності підстав, визначених частинами четвертою та п'ятою статті 10 цього Закону.
За приписами частини четвертої статті 10 Закону №794-VIII повноваження Директора ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР припиняються у зв'язку із закінченням строку повноважень або у разі:
1) подання письмової заяви про припинення повноважень за власним бажанням;
2) призначення чи обрання на іншу посаду за його згодою;
3) досягнення 65 років;
4) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я відповідно до висновку медичної комісії, що утворюється за рішенням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я;
5) набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним або про обмеження його цивільної дієздатності, про визнання його безвісно відсутнім чи про оголошення його померлим;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього у зв'язку із вчиненням злочину чи кримінального проступку (крім необережного кримінального проступку) або притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, пов'язане з корупцією, а так само набрання законної сили рішенням суду про визнання його активів або активів, набутих за його дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави;
7) припинення ним громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі України;
8) смерті;
10) набуття громадянства (підданства) іншої держави;
11) наявності заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання.
Частиною п'ятою статті 10 Закону №794-VIII визначено, що Верховна Рада України за результатами розгляду звіту Директора ДБР про результати діяльності цього органу за календарний рік, стан виконання покладених на нього завдань, додержання законодавства, прав і свобод людини і громадянина, а також напрями та шляхи підвищення ефективності діяльності ДБР може визнати роботу Директора ДБР задовільною чи незадовільною. Визнання роботи Директора ДБР незадовільною є підставою для звільнення зазначеної особи із займаної посади.
Таким чином, Законом №305-IX шляхом внесення змін до Закону №794-VIII, зокрема, змінено правовий статус ДБР, уточнено порядок призначення Директора ДБР та його повноваження, а також розширено перелік підстав, наявність яких можуть зумовлювати припинення повноважень Директора ДБР.
При цьому, підпунктами 1 та 2 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №305-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом ДБР як державний правоохоронний орган є правонаступником прав та обов'язків ДБР як центрального органу виконавчої влади. Повноваження Директора ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР припиняються достроково. Президент України упродовж п'яти робочих днів з дня набрання чинності цим Законом призначає тимчасово виконуючого обов'язки Директора ДБР, який має повноваження Директора ДБР, передбачені Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Пунктом 1 частини першої статті 106 Конституції України визначено, що Президент України забезпечує державну незалежність та національну безпеку.
Зважаючи на завдання та цілі, покладені на ДБР у своїй діяльності, та враховуючи, що саме Президент України є гарантом безпеки та незалежності держави, законодавцем на виконання даної норми Конституції України повноваження щодо видання актів про призначення і звільнення Директора ДБР надано Президенту України.
Отже, повноваження Директора ДБР ОСОБА_1. підлягали припиненню в силу Закону №305-IX, а з огляду на те, що Президент України є суб'єктом призначення і звільнення Директора ДБР з посади, видання відповідного акта з указаного питання є його виключною компетенцією.
У день набрання чинності Законом №305-IX (27.12.2019) на виконання підпункту 2 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону Президент України видав укази №960/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Державного бюро розслідувань» та №961/2019 «Про призначення тимчасово виконуючого обов'язки Директора Державного бюро розслідувань».
Рішенням Верховного Суду від 12.06.2020 у справі №9901/36/20, залишеним без змін постановою Великої Палати від 21.04.2021, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним і нечинним Указу Президента України від 27.12.2019 №960/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Державного бюро розслідувань».
Згідно з частиною третьою статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Відповідно до абзацу третього пункту 7 Указу Президента України від 10.06.1997 №503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.
Ураховуючи викладене, та те, що законність Указу Президента України від 27.12.2019 №960/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Державного бюро розслідувань» підтверджена рішенням Верховного Суду, згаданий Указ підлягав до обов'язкового виконання Державним бюро розслідувань з моменту його прийняття.
Указом Президента України від 27.12.2019 №961/2019 «Про призначення тимчасово виконуючого обов'язки Директора Державного бюро розслідувань» Венедіктову Ірину Валентинівну призначено тимчасово виконуючою обов'язки Директора Державного бюро розслідувань.
Відповідно до наказу Державного бюро розслідувань від 28.12.2019 №531-ос Венедіктова І.В. з 28.12.2019 приступила до тимчасового виконання обов'язків Директора Державного бюро розслідувань.
За змістом пунктів 1 та 2 частини першої статті 12 Закону №794-VIII Директор Державного бюро розслідувань, поміж іншого, несе відповідальність за діяльність Державного бюро розслідувань, організовує роботу Державного бюро розслідувань.
Відтак, Державне бюро розслідувань в особі тимчасово виконуючої обов'язки Директора Державного бюро розслідувань на реалізацію Указу Президента України від 27.12.2019 №960/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Державного бюро розслідувань» в установленому порядку видало оскаржуваний наказ від 28.12.2019 №532-ос «Про припинення повноважень Директора Державного бюро розслідувань», відповідно до якого ОСОБА_1 уважається таким, що припинив виконання обов'язків на посаді Директора Державного бюро розслідувань 28.12.2019.
Враховуючи викладене, доводи позивача про невідповідність оскаржуваного наказу Указу Президента України від 27.12.2019 №960/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Державного бюро розслідувань», які він мотивує тим, що Указом Президента України його звільнено з посади Директора ДБР, а не припинено його повноваження на цій посаді, як зазначено в наказі, є необґрунтованими.
Не дають приводів для визнання протиправним оскаржуваного наказу ДБР також інші зазначені у позовній заяві аргументи позивача, оскільки вони не змінюють основних правових висновків та мотивів цього судового рішення.
Так, судом не встановлено жодних суперечностей між змістом оскаржуваного наказу, а саме між його пунктом 1, де йдеться про припинення його повноважень на відповідній посаді, та пунктом 2, де йдеться про виплату йому при звільненні грошової компенсації за невикористані дні невикористаної основної та додаткової відпусток та проведення повного розрахунку.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України визначено обов'язок власника або уповноваженого ним органу провести розрахунок з працівником. Так, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до частини першої статті 83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Тому, враховуючи вищевказані правові норми та звільнення позивача з посади Директора ДБР відповідно до Указу Президента України від 27.12.2019 №960/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Державного бюро розслідувань», відповідач правомірно вирішив виплатити йому грошову компенсацію за усі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки і провести з ним повний розрахунок.
За наведених обставин, позовна вимога про визнання цього наказу протиправним і його скасування є необґрунтованою.
Водночас є необґрунтованою вимога позивача про його поновлення на посаді Директора ДБР, оскільки як встановлено вище повноваження щодо призначення на указану посаду Законом №794-VIII віднесено до повноважень Президента України. Тобто, такі повноваження у відповідача відсутні.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідач належним чином довів правомірність оскаржуваного наказу, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог в цілому та зумовлює необхідність відмовити у їх задоволенні судом.
Відповідно до положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з ч.1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Повний текст рішення складено: 30.06.2022
Суддя А.С. Мазур