ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
29 червня 2022 року м. Київ № 640/24199/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження матеріали адміністративної справи
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно,
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно в сумі 64921,50 гривень без оподаткування зазначеної суми податком з доходів фізичних осіб та військовим збором.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що при звільненні позивача з військової служби у 2013 році військовою частиною НОМЕР_1 , на речовому забезпеченні якої він перебував, не видано належне йому речове майно і не виплачено замість нього грошову компенсацію. У зв'язку з цим позивач звертався до відповідача та Командування Сухопутних військ Збройних Сил України щодо виплати грошової компенсації за неотримане речове майно, проте позивачу було відмовлено у її виплаті.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідачем 10 листопада 2021 року до суду подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що станом на день звільнення позивача з військової служби виплата грошової компенсації за неотримане речове майно не передбачалась, а була запроваджена лише з 2016 року.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України. Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 19 червня 2013 року № 182 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за пунктом «б» (за станом здоров'я) з правом носіння військової форми одягу. Наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 23 серпня 2013 року № 161 (по стройовій частині) позивача виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів грошового забезпечення з 07 вересня 2013 року.
Зі змісту цього наказу вбачається, що позивачу виплачено при звільненні надбавку за виконання особливо важливих завдань, премію, щомісячну грошову винагороду.
Відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 про вартість речового майна, що підлягає видачі при звільненні в запас (у відставку) за пунктом «б» з правом носіння військової форми одягу, загальна вартість предметів речового майна становить 7350,65 гривень.
Позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 із заявою від 11 травня 2021 року щодо вирішення питання про виплату компенсації за неодержане речове майно.
Листом Військової частини НОМЕР_1 від 25 травня 2021 року № 190/236 повідомлено ОСОБА_1 про те, що ним дійсно не було отримано речове майно у натуральному вигляді або грошову компенсацію за неотримане речове майно. Крім того, відповідач зазначає, що підстави для виплати грошової компенсації за неотримане речове майно були запроваджені лише з 2016 року, тоді як позивач звільнений з військової служби у 2013 році.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.
Відповідно до статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII у редакції, що діяла до 11 березня 2000 року, передбачалося, що військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.
Згідно із статтею 2 Закону України від 17 лютого 2000 року № 1459-ІІІ «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» дію частини другої статті 9 Закону № 2011-XII зупинено у частині одержання військовослужбовцями за їх бажанням грошової компенсації за неодержане речове майно.
У подальшому, Законом України від 03 листопада 2006 року № 328-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» статтю 9 Закону № 2011-ХІІ викладено в новій редакції, а також цей Закон доповнено статтею 9-1 (у редакції, чинній до 1 січня 2008 року), якою передбачено, що продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України (частина перша). Військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів (частина друга).
При цьому зі змісту положень частини другої статті 9-1 Закону № 2011-ХІІ вбачається, що вони регулюють порядок виплати компенсації замість речового майна військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби.
Законом України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» пункт 2 статті 9-1 Закону № 2011-ХІІ виключено.
Зазначені зміни рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 визнані неконституційними.
Отже, з 22 травня 2008 року відновила свою дію стаття 9-1 Закону № 2011-ХІІ у редакції Закону України від 03 листопада 2006 року № 328-V і була чинною на момент звільнення позивача з військової служби. Отже, зазначена правова норма станом на день звільнення позивача з військової служби мала наступний вигляд:
« 1. Продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
2. Військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.
Порядок виплати грошової компенсації визначається Кабінетом Міністрів України».
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1444 затверджено Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час. Це Положення діяло на час звільнення позивача з військової служби та втратило чинність 04 березня 2016 року.
Згідно з пунктом 4 Положення, речове майно відпускається військовим частинам у порядку, встановленому Міноборони та іншими центральними органами виконавчої влади, яким підпорядковані військові формування, відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України норм забезпечення речовим майном військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час (далі - норми забезпечення речовим майном військовослужбовців), а також відповідно до затверджених Міноборони та іншими центральними органами виконавчої влади норм утримання цього майна на одного військовослужбовця (працівника) у військових частинах або на одне ліжко в лікувальних закладах.
За змістом пункту 27 зазначеного Положення військовослужбовці, звільнені у запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за бажанням можуть отримати речове майно, яке вони не отримали під час звільнення, або грошову компенсацію за нього за цінами на день підписання наказу про звільнення. Зазначеним особам, звільненим у запас або відставку після закінчення строку контракту, за належне їм, але не отримане протягом дії контракту речове майно виплачується грошова компенсація пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати закінчення контракту, або видається речове майно на суму грошової компенсації.
У разі звільнення у запас військовослужбовцю видається речовий атестат, який додається до особової справи. Якщо протягом 12 місяців після звільнення військовослужбовець буде призваний із запасу, до його забезпечення зараховується раніше отримане речове майно.
З аналізу наведених правових норм слідує, що Закон № 2011-XII у редакції, чинній на момент звільнення позивача з військової служби, не передбачав права для військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, на отримання грошової компенсації замість речового майна, а пункт 27 Положення не підлягав застосуванню у цій частині, оскільки суперечив нормам даного Закону.
Правова позиція щодо стягнення грошової компенсації замість речового майна військовослужбовцям звільненим з військової служби, викладена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 31 березня 2015 року у справі №21-79а15, від 24 червня 2014 року у справі № 21-253а14, від 19 березня 2013 року у справі №21-38а13, у постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року у справі №826/1801/17 та зводиться до відсутності жодних правових підстав для виплати компенсації замість речового майна.
Отже, положення частини другої статті 9-1 Закону № 2011-ХІІ, на які посилається позивач у позові, регулюють порядок виплати компенсації замість речового майна військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби.
При цьому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення пункту 28 Положення, на які вказує позивач, оскільки такі стосуються військовослужбовців звільнених у запас без права носіння військової форми одягу.
Водночас, з наказів про звільнення позивача з військової служби вбачається, що ОСОБА_1 звільнений зі служби у запас за пунктом «б» частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з правом носіння військової форми одягу. У будь-якому випадку норми Положення щодо грошової компенсації за неотримане речове майно не підлягають застосуванню, оскільки суперечили нормам статті 9-1 Закону № 2011-ХІІ.
Також позивач помилково у позовній заяві посилається на постанову Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року № 178, якою затверджено Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, оскільки така не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, які мали місце до її прийняття, позивача звільнено зі служби 07 вересня 2013 року.
Отже, право на отримання грошової компенсації за речове майно відповідно до статті 9-1 Закону №2011-XII зберігається лише за військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби.
Суд звертає увагу сторін, що зміна законодавства, що регулює спірні правовідносини, відбулась у 2015 році після звільнення позивача з військової служби, про що вказує Верховний Суд у постанові від 18 жовтня 2019 року по справі № 815/1053/16.
У зазначеній справі, військовослужбовця було звільнено з військової служби у 2015 році, коли стаття 9-1 Закону №2011-XII діяла зі змінами, унесеними Законом України від 01 липня 2015 року №567-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення порядку речового забезпечення військовослужбовців», а тому висновки Верховного Суду України в справі № 21-38а13 не могли бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки змінені норми вже передбачали право на отримання грошової компенсації.
При цьому, Верховний Суд зазначає, що у справах, де звільнення з військової служби мало місце до 2015 року, мають застосовуватись висновки Верховного Суду України в справі №21-38а13, в яких зазначається про відсутність підстав для стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги. Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем доведено правомірність вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя В.В. Аверкова