ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
29 червня 2022 року м. Київ № 640/27430/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить: визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з визначенням базового місяця січень 2008 року; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з визначенням базового місяця січень 2008 року; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасно виплачену йому індексацію грошового забезпечення за період з дня звільнення по день фактичної виплати суми індексації грошового забезпечення.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці і її проведення; у зв'язку зі зростанням споживчих цін, є обов'язковою для всіх роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи; вважає, що індексація його грошового забезпечення підлягає обчисленню з урахуванням базового місяця, що відповідає місяцю зміни тарифних ставок (окладів) військовослужбовців, тобто з січня 2008 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 жовтня 2021 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог у відзиві на позов відповідач вказує, що в грудні 2015 року відбулось підвищення грошового забезпечення військовослужбовців, зокрема, збільшений розмір премії та щомісячної додаткової винагороди, які виплачені військовослужбовцям в січні 2016 року, а тому, відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 №1078, обчислення індексу споживчих цін починається з січня 2016 року, тобто базовим місяцем індексації грошового забезпечення позивача за період з січня 2016 року по лютий 2018 року є січень 2016 року; з 01 березня 2018 року місяцем підвищення грошових доходів населення є березень 2018 року у зв'язку із підвищенням з 01 березня 2018 року грошового забезпечення військовослужбовців відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
ОСОБА_1 з 31 березня 2011 року по 05 лютого 2019 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 18 січня 2019 року позивача звільнено з військової служби у запас за підпунктом «к» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки військової частини НОМЕР_1 від 19 серпня 2021 року №261, сума індексації позивача за період червень 2014 року - лютий 2019 року склала 4573,92 грн. (за період з січня 2016 року по листопад 2018 року - 0,00 грн).
Вважаючи дії відповідача щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з визначенням базового місяця січень 2008 року протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Частинами 1-4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України «Про індексацію грошових доходів населення».
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Частиною 1 статті 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі, оплата праці (грошове забезпечення).
Згідно зі статтею 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку з індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі по тексту - Порядок №1078), який визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників.
Згідно з пунктом 11 Порядку №1078 підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.
Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка.
Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
Відповідно до пункту 2 Порядку №1078 індексації, зокрема, підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
За змістом пункту 4 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексуються оплата праці (грошове забезпечення), розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю та матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, що надаються залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії.
Відповідно до пункту 5 Порядку №1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків.
Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.
Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу.
Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Підпунктом 2 пункту 6 Порядку №1078 встановлено, що виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
З системного аналізу викладеного вбачається, що індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці та відповідно до вимог чинного законодавства України, проведення індексації, у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією), є обов'язком для всіх роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Відповідно до вказаних норм на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладається обов'язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації, базовим місяцем при обчисленні індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації слід вважати підвищення грошового забезпечення за рахунок зростання його складових, які не мають разового характеру.
Відповідач, як на одну з підстав для не нарахування позивачеві індексації грошового забезпечення, вказує на відсутність фінансового ресурсу для виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям органів військового управління (військових частин, установ), зарахованим на фінансове забезпечення Фінансового управління.
Положеннями Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку №1078 чітко визначено джерело коштів на проведення індексації.
Разом з тим, виплата індексації не ставиться вищевказаними нормативно-правовими актами у залежність від надходження коштів до власника підприємства, установи, організації.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.
Враховуючи викладене, суд вважає, що відсутність фінансування на виплату індексації грошового забезпечення військовослужбовців не є належною підставою для не здійснення нарахування та виплати індексації грошового забезпечення.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №825/874/17 та від 19 червня 2019 року №825/1987/17.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
За таких обставин, відсутність механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за попередні роки та відсутність в розрахунку фонду грошового забезпечення відповідача коштів для виплати індексації не позбавляють відповідача обов'язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку, а не проведення та невиплата цієї гарантії є втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Щодо позовної вимоги про застосування місяця для обчислення індексу споживчих цін січня 2008 року, суд звертає увагу таке.
Як вже зазначено вище, пунктом 5 Порядку №1078 встановлено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків.
Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.
У разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати. У разі коли відбувається підвищення тарифної ставки (окладу), у місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру.
На момент виникнення спірних правовідносин визначення розміру посадових окладів військовослужбовців здійснювалося відповідно до постанови Кабміну України «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 07 листопада 2007 року №1294 (далі по тексту - Постанова №1294), якою було затверджено схеми посадових окладів військовослужбовців.
Згідно із пунктом 13 Постанови №1294 вона набрала чинності з 01 січня 2008 року.
Постанова №1294 діяла до дати набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі по тексту - Постанова №704), якою встановлені нові розміри посадових окладів військовослужбовців, а саме 01 березня 2018 року.
Отже, на законодавчому рівні розмір посадового окладу військовослужбовців був встановлений у січні 2008 року та в подальшому такий був змінений (зріс) у березні 2018 року.
Оскільки розмір посадового окладу за посадою, яку займав позивач до березня 2018 року востаннє підвищувався 01 січня 2008 року відповідно до Постанови №1294, згідно статті 102 Порядку №1078 обчислення індексу споживчих цін здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення тарифної ставки (окладу), за посадою, яку займає працівник, а саме - з лютого 2008 року та стосується як для діючих, так і для новоприйнятих або переведених військовослужбовців.
Крім того, зміна розміру доплат, надбавок та премій не впливає на початок обчислення індексу споживчих цін при нарахуванні індексації, якщо не підвищується посадовий оклад.
Відповідач у відзиві, як на підставу для застосування місяця січень 2016 року, як базового місяця, посилається на збільшення позивачу розміру премії та розміру щомісячної додаткової грошової винагороди, у зв'язку з чим, в січні 2016 року відбулося зростання грошового забезпечення позивача.
Проте, в січні 2016 року не відбулося підвищення тарифних ставок (окладів) військовослужбовців, а отже, зростання грошового забезпечення позивача за рахунок збільшення розміру премії та щомісячної додаткової грошової винагороди без підвищення розміру посадового окладу не є підставою для врахування січня 2016 року місяцем, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базовим місяцем).
Таким чином, відповідач з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року повинен застосовувати січень 2008 року як базовий місяць для розрахунку індексації грошового забезпечення, оскільки, саме з грудня 2015 року застосовуються нові єдині підходи щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення (заробітної плати) затверджені Порядком №1078.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 10 вересня 2020 року у справі №200/9297/19-а, в якій суд дійшов висновку, що як базовий місяць для нарахування індексації грошового забезпечення з 01 грудня 2015 року має застосовуватись січень 2008 року.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, базовими місяцями для нарахування індексації грошового забезпечення позивачу, повинні бути січень 2008 року та березень 2018 року, водночас всі інші місяці у даному проміжку часу не можуть бути базовими для нарахування індексації, оскільки в період з січня 2008 року по березень 2018 року посадові оклади військовослужбовців, з яких вираховується індексація, залишалися незмінними.
Суд також наголошує, що відповідач здійснюючи нарахування індексації не має дискреційних повноважень щодо визначення базового місяця індексації, оскільки не вправі обирати його на власний розсуд, а має діяти у чітко визначених межах закону.
Наявність саме у роботодавця, яким у даному випадку є відповідач, повноважень щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення з урахуванням, окрім іншого, певного базового місяця індексації, не скасовує компетенції суду щодо можливості зобов'язання відповідача враховувати при обчисленні індексації конкретний базовий місяць, за наявності про це відповідного спору між сторонами.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням січня 2008 року як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) та, як наслідок зобов'язання відповідача провести індексацію грошового забезпечення позивача за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з визначенням базового місяця січень 2008 року.
Щодо позову в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасно виплачену йому індексацію грошового забезпечення за період з дня звільнення по день фактичної виплати суми індексації грошового забезпечення, суд зазначає таке.
У пункті 4 Порядку №1078 визначено, що у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Стаття 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі № 2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Системний аналіз зазначених вище норм дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19.
Враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року, суд вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати (грошового забезпечення) у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації.
Щодо позову в частині виплати позивачу середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає таке.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі по тексту - Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно частини 2 статті 12 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 частини 1 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У відповідності до положень частини 2 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Разом з тим, ані Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ані Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
При вирішенні спірних правовідносин суд, відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, враховує правовий аналіз можливості застосування статей 117 та 118 Кодексу законів про працю України у відносинах публічної служби, висвітлених в постановах Верховного Суду: від 01 березня 2018 року по справі №806/1899/17, від 31 травня 2018 року по справі №823/1023/16, від 26 червня 2019 року по справі №826/15235/16, від 29 січня 2020 року по справа №320/6808/18, від 28 лютого 2020 року по справі №817/1427/17, від 06 березня 2020 року по справі №1240/2162/18, від 03 червня 2020 року по справі №809/366/17, - щодо подібних правовідносин із виплати компенсацій за затримку розрахунку при звільненні.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
У вказаних справах Верховний Суд дійшов висновку, що положення статей 117, 118 Кодексу законів про працю України поширюють дію на відносини публічної служби, якщо інше не передбачене вимогами спеціального законодавства.
Тобто, враховуючи, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці посадових осіб військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Так, відповідно до частини 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з якою в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року по справі №821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року по справі №400/2884/18, від 16 липня 2020 року по справі №812/1259/17, від 16 липня 2020 року по справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року по справі №140/2006/19, від 13 серпня 2020 року по справі №808/610/18.
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року по справі №620/1982/19 зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Оскільки наявний спір між позивачем та відповідачем щодо права позивача на отримання сум індексації, суд вважає передчасною вказану вище позову вимогу, отже такою, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджується протиправні дії відповідача щодо невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року в той час, як відповідачем не доведено правомірність такої бездіяльності з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, відсутні підстави для розподілу судових витрат.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з визначенням базового місяця січень 2008 року.
3. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з визначенням базового місяця січень 2008 року.
4. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації.
5. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішенням суду може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297, Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А.І. Кузьменко