Справа № 826/2239/15 Суддя (судді) першої інстанції: Іщук І.О.
25 серпня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Кучми А.Ю.,
суддів Аліменка В.О., Мельничука В.П.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління МВС України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління МВС України в м. Києві, Головного управління ДАІ у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. від 16.01.2015 №48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62а, 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114;
- визнати протиправним та скасувати наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.01.2015 №59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62а, 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114;
- поновити позивача з 30.01.2015 на посаді інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Печерського району, підпорядкованому ГУ МВС в м. Києві;
- стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, а саме з 30.01.2015 по день ухвалення судового рішення про поновлення на роботі.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що звільнення позивача з органів внутрішніх справ є незаконним та безпідставним, оскільки очищення влади має здійснюватися з дотриманням принципу презумпції невинуватості та доведення вини особи, що є єдиною підставою для застосування відповідальності, якою, в даному випадку, є заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Позивач вважає, що його звільнення відбулось з ігноруванням Європейських стандартів з люстрації, які ґрунтуються, зокрема, на Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1096 «Про заходи щодо подолання наслідків минулих комуністичних тоталітарних систем», якою були схвалені вказівки щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. На думку позивача, в результаті його звільнення на підставі приписів Закону України «Про очищення влади» відбулось обмеження його прав, гарантованих Конституцією України, що зважаючи на недотримання принципу презумпції невинуватості, недоведеність наявності обґрунтованих підстав для такого, є недопустимим.
Відповідачі у запереченнях на позовну заяви заперечували проти задоволення позову, зазначили, що рішення про звільнення позивача з органів внутрішніх справ прийнято із урахуванням вимог законодавства, а саме: Закону України «Про міліцію», «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ». Такий вид припинення служби в органах внутрішніх справ, як звільнення за пунктом 66 Положення є самостійною підставою для звільнення осіб рядового і начальницького складу, а висновок, який сформовано на підставі проведеного службового розслідування, не має відношення до звільнення позивача 30.01.2015, оскільки останнього звільнено за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, для чого достатньо підтвердженого факту про вчинення ним дій, спрямованих на протиправне порушення прав і свобод людини, а не за порушення службової дисципліни. Видаючи оскаржуваний наказ відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноважень та з метою, з якою ці повноваження надано.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 №48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62а, 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.01.2015 №59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», підпункту «а» пункту 62 та пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114. Поновлено позивача на посаді інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Печерського району, підпорядкованому ГУ МВС в м. Києві з 31.01.2015. Стягнуто з Головного управління МВС України в місті Києві на користь позивача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 247 197,60 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Печерського району, підпорядкованому ГУ МВС в м. Києві та стягнення з Головного управління МВС України в місті Києві на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідачі подали апеляційні скарги, в якій просять скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Апеляційні скарги обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з'ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянти вказують, що видаючи оспорюваний наказ відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Також вказують про невірний розрахунок судом першої інстанції суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та стягнуто відповідну суму з неналежного суб'єкта.
Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Міністерства внутрішніх справ України підлягає залишенню без задоволення, апеляційна скарга Головного управління МВС України в м. Києві - частковому задоволенню, а рішення суду - зміні.
За змістом частини першої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що позивач з 2004 року по 30.01.2015 проходив службу в органах внутрішніх справ України.
Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.04.2014 №315 о/с позивача призначено на посаду інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Печерського району, підпорядкованому ГУ МВС України в місті Києві.
Відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 №48о/с «По особовому складу» відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII та згідно з підпунктом «а» пункту 62, пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу по Головному управлінню МВС України в місті Києві звільнено капітана міліції ОСОБА_1 , інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Печерського району.
На підставі наказу МВС України від 16.01.2015 №48 о/с згідно з наказом Головного управління МВС України в м. Києві від 30.01.2015 №59 о/с відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII та підпункту «а» пункту 62 та пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу звільнено капітана міліції ОСОБА_1 , інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Печерського району, підпорядкованого Головному управлінню, 30 січня 2015 року, установивши щомісячну премію за січень 2015 року в розмірі 9 відсотків.
Не погоджуючись з наказами Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.04.2014 №315 о/с та МВС України від 16.01.2015 №48 о/с позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про очищення влади» в редакціях, що була чинна на момент виникнення спірних правовідносин.
В силу вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до положень ст.38, ч.1, 2 ст.43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
У частині другій ст.61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до ч.1 ст.62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Згідно ст.22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення).
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.58, 61, п.1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України).
За визначенням ч.1, 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Статтями 2, 3 наведеного Закону передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.
Пункт 10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» встановлює, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
У відповідності до пункту 10 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року №737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року №743-VII.
Згідно з п.2 «Прикінцеві та перехідні положення» наведеного Закону встановити, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно ст.15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.
Згідно зі статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
З аналізу наведених правових норм вбачається, що обов'язковою умовою застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є факт перебування працівника на посаді у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення його у випадку, якщо він складав та/або своєю дією сприяв складенню, зокрема, протоколів про адміністративне правопорушення стосовно осіб, звільнених від адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».
При цьому, позивач у період з 30.04.2014 по 30.01.2015 обіймав посаду інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Печерського району, підпорядкованого Головному управлінню МВС України в м. Києві.
Як вбачається з наказу ГУ МВС України в місті Києві від 30 січня 2015 року №59 о/с підставою для звільнення зазначено наказ МВС України від 16 січня 2015 року №48 о/с.
Відповідно до наказу МВС України від 16 січня 2015 року №48 о/с останній прийнятий, серед іншого, відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII.
Разом із тим, відповідач не надав жодних доказів, які б підтверджували наявність правових підстав для застосування до позивача в якості підстави для звільнення пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», зокрема, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження складення позивачем чи сприяння складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року №737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року №743-VII.
На переконання колегії суддів, положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору на підставі люстрації у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.
Наведене вказує на невідповідність положень Закону України «Про очищення влади» статті 38 Конституції України.
Заборона перебування на посадах, визначених в ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч.2 ст.1 Закону «Про очищення влади»), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує ч.2 ст.61 Конституції України.
Колегія суддів зазначає, що положення п.2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст.3 Закону України «Про очищення влади» мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст.1 вказаного Закону, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов'язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
При цьому, при застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади» мало б бути з'ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.
Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв'язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.
Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
Приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст.58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає ч.3 ст.22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст.64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідачем а ні до суду першої інстанції, а ні до апеляційного суду не надано належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів щодо здійснення позивачем рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Також відповідачем не було дотримано процедуру звільнення з органів внутрішніх справ, а саме: не було проведено перевірки.
За таких обставин, звільнення позивача на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» є протиправним.
Разом з тим, відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 №48 о/с підставою звільнення позивача відповідач зазначив підпункт «а» пункту 62, пункт 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з органів внутрішніх справ, а саме: скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, з приводу чого суд зазначає наступне.
Відповідно до підпункту «а» пункту 62 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 №114 звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби.
Пункт 66 Положення №114 визначає, що особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ. При цьому, звільнення проводиться з урахуванням вимог пункту 62 цього Положення.
Відповідно до висновку службового розслідування від 30.07.2014 за фактом відкриття кримінального провадження №42014100060000450 старшим інспектором з особливих доручень відділу інспекції з особового складу УКЗ ГУМВС України в місті Києві підполковником міліції ОСОБА_3 на підставі наказу ГУ МВС України в місті Києві від 21.03.2014 №528 проведено службове розслідування за фактом відкриття прокуратурою міста Києва кримінального провадження №42014100060000450 відносно працівників УДАІ ГУМВС України в м. Києві за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України.
Як встановлено судом, позивачем у зв'язку з виконанням посадових обов'язків було складено адміністративний протокол про адміністративне правопорушення за ст. 122-2 КУпАП щодо громадянки ОСОБА_4 .
Так, постановою Печерського районного суду міста Києва від 15.01.2014 у справі №757/809/14-ц ОСОБА_4 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП України та призначено адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами строком 6 місяців.
Вказані обставини наведені у висновку службового розслідування від 30.07.2014 за фактом відкриття кримінального провадження №42014100060000450.
Поряд з цим, у вказаному висновку зазначено також наступне.
Капітан міліції ОСОБА_1 на підставі п. 3 ст. 11 Закону України «Про міліцію» двічі викликав ОСОБА_5 , яка до відділу ДАІ не з'явилась. У зв'язку з цим на підставі п. 5, 12 ст. 10, п. 7 ст. 11 Закону України «Про міліцію» та ст. 254 КУпАП, « ОСОБА_1 склав відносно ОСОБА_1 » адміністративний протокол за порушення ПДР України, який направив до Печерського районного суду міста Києва для розгляду по суті та для долучення до матеріалів кримінального провадження №42014100060000450.
Варто відзначити, що вказаний висновок містить суперечності, зокрема, з приводу того, що ОСОБА_1 склав відносно ОСОБА_1 адміністративний протокол за порушення ПДР України.
Відповідно до листа Прокуратури міста Києва від 26.03.2015 №04/2/2-101-15, за результатами проведеної прокуратурою міста перевірки встановлено, що кримінальне провадження за №42014100060000450 відносно позивача до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносилось.
Відповідно до Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженої Наказом МВС України від 12.03.2013 № 230 (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особи РНС, стосовно якої проводиться службове розслідування, мають право: отримувати інформацію про підстави проведення такого розслідування; брати участь у службовому розслідуванні, у тому числі давати усні чи письмові пояснення, робити заяви, в установленому порядку подавати документи, які мають значення для проведення службового розслідування; висловлювати письмові зауваження щодо об'єктивності та повноти проведення службового розслідування, дій або бездіяльності службової особи (осіб), яка (і) його проводить (ять); відмовлятися давати будь-які пояснення щодо себе, членів своєї сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначено законодавством України; за письмовим рапортом ознайомлюватися з висновком службового розслідування, а також з матеріалами, зібраними в процесі його проведення, у частині, яка її стосується, крім випадків, визначених законодавством України; оскаржувати рішення, прийняте за результатами службового розслідування, у строки і в порядку, що визначені законодавством України.
Статтею 14 Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» передбачено порядок накладання дисциплінарних стягнень, відповідно до якого з метою з'ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу, начальник призначає службове розслідування.
Службове розслідування має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення начальником. У разі необхідності цей термін може бути продовжено начальником, який призначив службове розслідування, або старшим прямим начальником, але не більш як на один місяць.
Порядок проведення службового розслідування встановлюється міністром внутрішніх справ України.
Перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання письмового пояснення. Небажання порушника надавати пояснення не перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення.
Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ, зміст якого оголошується особовому складу органу внутрішніх справ.
Разом із тим, будь-яка інформація щодо службового розслідування за фактом відкриття кримінального провадження №42014100060000450 в матеріалах справи відсутня, а лист Прокуратури міста Києва від 26.03.2015 №04/2/2-101-15 підтверджує, що кримінальне провадження за №42014100060000450 відносно позивача до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносилось.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачі не надали жодних доказів, які б підтверджували скоєння позивачем вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.
Суд першої інстанції вірно вказав, що твердження позивача про те, що він є членом Професійної спілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України, не підтверджені належними та допустими доказами у розумінні статей 72, 73 КАС України.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що враховуючи недоведеність того, що позивач здійснював заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільнення позивача наказом ГУ МВС України в місті Києві від 30 січня 2015 року №59 о/с є протиправним.
Оскільки наказ від 30 січня 2015 року №59 о/с прийнятий на підставі наказу МВС України від 16.01.2015 №48 о/с, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. від 16.01.2015 №48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» пункту «а» пункту 62 та пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114.
При цьому колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладеній у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_2 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_6 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_6, рішення Конституційного Суду 2010 р., яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_6 .
Тому не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстаційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_6 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
Отже, твердження відповідача про законність звільнення позивача на підставі п.2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст.3 Закону України «Про очищення влади» без врахування мети та принципів люстрації, визначених в ст.2 наведеного Закону є необґрунтованим та безпідставним, порушує конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого відхиляються судом.
Згідно ч.1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
З огляду на викладені обставини, за результатами розгляду апеляційних скарг, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем, всупереч ч.2 ст.77 КАС України, не доведено правомірності звільнення позивача з посади інспектора сектору оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод відділу ДАІ з обслуговування Печерського району, підпорядкованому ГУ МВС в м. Києві, у зв'язку з чим наявні підстави для поновлення його на посаді.
Щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 2 ст.235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати, відповідно до п.2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абз.3 п.3 Порядку усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 8 вищезазначеного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відтак, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати.
Суд першої інстанції вірно встановив, що позивача звільнено 30 січня 2015 року (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за листопад та грудень 2014 року.
Так, відповідно до довідки від 25.03.2015 №158, виданої УДАІ ГУ МВС України в м. Києві, заробітна плата позивача за листопад 2014 року складає 3 090,94 грн, за грудень 2014 року - 3 125,04 грн.
Згідно додатку до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 04 вересня 2013 року №9884/0/14-13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2014 рік» кількість робочих днів у листопаді 2014 року - 20 робочих днів; у грудні 2014 року - 23 робочих дні.
Розмір середньоденної заробітної плати складає 144,56 грн (6215,98 грн (сума заробітної плати за останні два місяці роботи) / 43 дні (кількість робочих днів за останні два місяці (20+23)).
Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 31 січня 2015 року по 02 грудня 2021 року.
На підставі листів Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу» суд встановив, що кількість робочих днів за період з 31 січня 2015 року по 31 грудня 2015 року становить 230 день; у 2016 році - 251 робочий день; у 2017 році - 248 робочих днів; у 2018 році - 250 робочих днів; у 2019 році - 250 робочих днів; у 2020 році - 251 робочих днів; з 01.01.2021 по 02.12.2021 - 230 робочих днів. Разом 1710 робочих днів.
За таких підстав на користь позивача належить виплатити суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 247 197,60 грн (144,56 грн х 1710 день).
Апелянт вказує, що довідка від 25.03.2015 №158, видана УДАІ ГУ МВС України в м. Києві включає виплати, що мають одноразовий характер, тому дана довідка не повинна братися до уваги.
Разом із тим, колегія суддів не приймає до уваги зазначені доводи апелянта, оскільки зі змісту довідки від 25.03.2015 №158 не вбачається, що до неї включено виплати, що мають одноразовий характер.
Натомість зазначено довідка повністю відповідає за своїм змістом новій поданій довідці від 26.05.2021 №47, відмінним є лише сума нарахованого грошового забезпечення без конкретизації чи включає вона виплати, що мають одноразовий характер чи ні. Тобто апелянтом не зазначено які саме суми і їх розмір не повинен включатися до довідки.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що для обрахунку грошового забезпечення за час вимушеного прогулу на явні підстав взяти до уваги показники зазначені у довідці від 25.03.2015 №158.
Також колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, що грошове забезпечення за час вимушеного прогулу виплачується не більше як за один рік, оскільки згідно положень ч.2 ст. 235 КЗпП якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що оскільки оплата праці позивачу здійснювалася за місцем проходження служби, а саме УДАІ ГУ МВС в м. Києві, відповідно стягнення середнього заробітку повинно відбуватись з УДАІ ГУ МВС в м. Києві.
Суд першої інстанції вказаних обставин не врахував та помилково стягнув середній заробіток з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві.
Колегія суддів зазначає, що згідно інформації, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань УДАІ ГУ МВС в м. Києві з 03.11.2015 перебуває у стані припинення.
На момент розгляду справи в суді першої інстанції запис до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи УДАІ ГУМВС України в м. Києві не внесений.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в зазначеній вище частині позовних вимог підлягає зміні.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що судове рішення підлягає зміні в частині.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 319, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Головного управління МВС України в м. Києві - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2021 року - змінити, виклавши абзац п'ятий резолютивної частини в наступній редакції:
«Стягнути з Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 54, код ЄДРПОУ 24523569) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 247 197,60 грн (двісті сорок сім тисяч сто дев'яносто сім гривень шістдесят копійок).».
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 25.08.2022.
Головуючий суддя: А.Ю. Кучма
В.О. Аліменко
В.П. Мельничук