Справа № 640/10059/20 Суддя першої інстанції: Добрянська Я.І.
25 серпня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача - Степанюка А.Г.,
суддів - Бужак Н.П., Кобаля М.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на прийняте у порядку спрощеного позовного провадження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного агентства резерву України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення коштів, -
У травні 2020 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України (далі - Відповідач, Держрезерв) про:
- визнання незаконним та скасування наказу Держрезерву від 07.04.2020 №144-к;
- поновлення ОСОБА_1 на державній службі;
- зобов'язання Держрезерву призначити ОСОБА_1 на посаду начальника відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державних резервів;
- стягнення з Держрезерву грошових коштів в сумі 4 097,93 грн, які ОСОБА_1 витратив на відрядження протягом 2019 року.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.01.2022 у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 було повідомлено про наступне звільнення в установлені законодавством порядок і строки, а також запропоновано останньому вакантну посаду, від якої останній відмовився, що свідчить про дотримання Держрезервом вимог ст. 87 Закону України «Про державну службу» та, відповідно, правомірність звільнення останнього. Окремо зауважив, що гарантія переважного права на залишення на посаді у межах спірних правовідносин на Позивача не поширюється, оскільки скорочення чисельності чи штату працівників не мало місце. Також суд вказав на безпідставності позовних вимог в частині стягнення коштів, витрачених на відрядження, оскільки 3 769,12 грн було виплачено, а сума коштів у розмірі 328,81 грн не має документально підтвердженого походження.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Свою позицію обґрунтовує тим, що суд не врахував порушення Держрезервом положень ст. 32 КЗпП України щодо ОСОБА_1 при попередженні про наступне звільнення, не встановив наявність вакантних посад у Держрезерві, попри адвокатський запит з цього приводу, а також залишив поза увагою практику Верховного Суду щодо спірних правовідносин.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.04.2022 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано справу з суду першої інстанції.
На виконання вимог ухвали справа надійшла до суду 24.06.2022.
Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.07.2022 справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з грудня 2005 року проходив державну службу на посаді начальника відділу продовольчих товарів Управління державних резервів Державного агентства резерву України (а.с. 13).
У зв'язку із зміною структури апарату Держрезерву та внесенням змін до штатного розпису апарату Держрезерву посаду, яку обіймав ОСОБА_1 , було скорочено, про що останнього було попереджено у порядку ст. 49-2 КЗпП України про майбутнє звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Крім того, одночасно запропоновано Позивачу переведення на посаду головного спеціаліста відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державного матеріального резерву з посадовим окладом 8 500,00 грн на місяць. Із цим попередженням ОСОБА_1 ознайомився 04.03.2020, зазначивши, що «аналогічну посаду не запропоновано, статус учасника бойових дій не враховано» (а.с. 7).
Наказом Держрезерву від 07.04.2020 №144-к «Про звільнення ОСОБА_1 » Позивачу припинено державну службу та звільнено його з 09.04.2020 з посади начальника відділу зерна та продовольчих товарів Управління державних резервів у зв'язку із скороченням чисельності або штату державних службовців (пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (а.с. 6).
Крім того, 09.04.2020 ОСОБА_1 , звернувся до голови Держрезерву із заявою про виплату витрачених на відрядження у 2019 році власних коштів (а.с. 11).
Враховуючи встановлені вище обставини, виходячи з системного аналізу приписів ст. ст. 19, 43 Конституції України, ст. ст. 5, 83, 87 Закону України «Про державну службу» (далі - Закон), ст. ст. 42, 49-2, 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а також Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 №59 (далі - Інструкція №59), і ряду правових позицій Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на дотримання Відповідачем вимог ст. 87 Закону при звільнення Позивача, а також виплати останньому всіх документально підтверджених витрат на відрядження.
З такими висновками суду першої інстанції не можна не погодитися з огляду на таке.
Основні принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, врегульовано Законом України «Про державну службу» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Порядок припинення державної служби на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону було деталізовано у частині третій указаної статті, згідно якої суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Отже, обов'язковою передумовою виникнення права у суб'єкта призначення права на припинення державної служби державного службовця є, зокрема, скорочення посади державної служби та попередження державного службовця про наступне звільнення у письмовій формі не пізніше як за 30 календарних днів.
При цьому, вжите у ч. 3 ст. 87 Закону слово «може» означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Аналогічна правова позиція щодо розуміння/тлумачення ч. 3 ст. 87 Закону, у редакції, яка діяла станом на момент початку процедури звільнення Позивача у цій справі, міститься у постановах Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 640/11024/20 та від 20.04.2022 у справі №400/2034/21.
Крім того, згідно роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Матеріали справи свідчать, що із попередженням про наступне звільнення у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців ОСОБА_1 було ознайомлено 04.03.2020. До того ж, як було встановлено раніше, останньому було запропоновано переведення на іншу посаду у Держрезерву, від якої він відмовився.
Наказ №144-к про звільнення Позивача із займаної посади та припинення державної служби останнього, який є, зокрема, предметом спору у цій справі, прийнято 07.04.2020, тобто більш ніж через тридцять днів з моменту його попередження про заступне вивільнення.
Таким чином, зважаючи на те, що про наступне звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону ОСОБА_1 було повідомлено у письмовій формі не пізніше, ніж за 30 календарних днів до звільнення, Держрезерв не порушив визначену спеціальним законом процедуру припинення державної служби.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.06.2022 у справі №380/3815/20.
Посилання Апелянта на те, що Відповідач повинен був запропонувати Позивачу всі наявні вакантні посади, які б відповідали його кваліфікаційним вимогам, а також допустив порушення ст. 32 КЗпП України, не роз'яснивши ОСОБА_1 істотних умов праці, судовою колегією оцінюються критично, оскільки відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин в цій частині положень КЗпП України, адже це питання було врегульовано законодавцем, який вніс зміни до профільного Закону шляхом виключення з попередньої редакції речення, яке означало наявність обов'язку суб'єкта призначення виконати такий обов'язок.
Указана позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 16.06.2022 у справі №400/1923/20.
Судовою колегією відхиляються також твердження Апелянта про необхідність врахування при вирішенні цього спору позиції Верховного Суду, наведеної у постановах від 22.05.2022 та від 06.05.2020 у справі №487/2191/17, адже ці судові рішення не є релевантними до спірних правовідносин, позаяк не стосуються особливості припинення державної служби на підставі Закону України «Про державну службу».
З приводу доводів апеляційної скарги про те, що Держрезерв не надав відповідь на запит адвоката Скакун М.В. щодо вакантних посад у Відповідача, то суд першої інстанції правильно наголосив на тому, що відповідні дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень не є предметом оскарження у цій справі.
Щодо аргументів Апелянта про те, що судом не враховано наявність у ОСОБА_2 , як учасника бойових дій, переважного права на залишенні на роботі при вивільненні судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.
Посилання скаржника на те, що судом апеляційної інстанції не застосовано Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (Закон № 3551-ХІІ), адже ОСОБА_1 є учасником бойових дій - ветераном війни, відповідно належить до категорії працівників, які мають право на додаткові гарантії, які передбачені законодавством, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.
Як було зазначено вище, право, а не обов'язок суб'єкта призначення або керівника державної служби пропонувати будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі передбачене ч. 3 ст. 87 Закону.
У свою чергу, частиною 6 статті 49-2 КЗпП України передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті.
Відповідно до ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Статтею 42 КЗпП України визначено категорії працівників, які мають переважне право на залишення на роботі при вивільненні, зокрема, згідно п. 5 частини другої цієї статті визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: учасникам бойових дій.
Таким чином, нормами КЗпП України чітко визначено, що у разі розірвання трудового договору з підстав змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, до державних службовців не застосовуються положення щодо необхідності врахування переважного права на залишення на роботі, в тому числі і тих, які мають статус учасників бойових дій.
Наведена позиція щодо аналогічних правовідносин та застосування указаних норм права викладена у постанові Верховного Суду від 09.06.2022 у справі №380/3815/20.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про відсутність підстав для скасування наказу від 07.04.2020 №144-к, а також поновлення ОСОБА_1 на державній службі як похідної вимоги.
Крім іншого, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Отже, враховуючи указані нормативні приписи, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з'ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов'язок поновлення такого працівника на попередній роботі.
Згідно позиції Верховного Суду України, що викладена у постанові від 16.10.2012 у справі №21-267а12, а також Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах від 24.02.2021 у справі №821/358/16, від 11.02.2021 у справі №640/21065/18, від 20.01.2021 у справі №640/18679/18, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235, ст. 240-1 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Відтак, суд першої інстанції правильно вказав на те, що ОСОБА_1 не міг бути поновлений на посаді начальника відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державних резервів, оскільки звільнено його було з іншої посади, а саме з посади начальника відділу зерна та продовольчих товарів Управління державних резервів.
Щодо висновків Окружного адміністративного суду міста Києва про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Держрезерву грошових коштів в сумі 4 097,93 грн, які ОСОБА_1 витратив на відрядження протягом 2019 року, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до п. 11 розд. ІІ Інструкції №59 відрядженому працівникові перед від'їздом у відрядження видається грошовий аванс у межах суми, визначеної на оплату проїзду, найм житлового приміщення і добові витрати. Після повернення з відрядження працівник зобов'язаний до закінчення п'ятого банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи, подати звіт про використання коштів, наданих на відрядження. Сума надміру витрачених коштів (залишку коштів понад суму, витрачену згідно із звітом про використання коштів, наданих на відрядження) підлягає поверненню працівником до каси або зарахуванню на відповідний рахунок підприємства, що їх надало, у встановленому законодавством порядку.
У разі якщо під час службових відряджень відряджений працівник отримав готівку із застосуванням платіжних карток, він подає звіт про використання виданих на відрядження коштів і повертає суму надміру витрачених коштів до закінчення третього банківського дня після завершення відрядження (банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи).
У разі якщо під час службових відряджень відряджений працівник застосував платіжні картки для проведення розрахунків у безготівковій формі і строк подання звіту про використання виданих на відрядження коштів не перевищив 10 банківських днів, за наявності поважних причин керівник може продовжити такий строк до 20 банківських днів (до з'ясування питання в разі виявлення розбіжностей між відповідними звітними документами).
Разом із звітом подаються документи в оригіналі, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат.
Якщо працівник отримав аванс на відрядження і не виїхав, то він повинен протягом трьох банківських днів з дня прийняття рішення про відміну поїздки повернути до каси підприємства зазначені кошти.
Якщо для остаточного розрахунку за відрядження необхідно виплатити додаткові кошти, виплата зазначених коштів має здійснюватися до закінчення третього банківського дня після затвердження керівником звіту про використання коштів, наданих на відрядження.
Порядок складання Звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 28.09.2015 №841, пунктом 6 якого передбачено, що звіт складається платником податку (підзвітною особою), що отримав(ла) такі кошти на підприємствах всіх організаційно-правових форм або у самозайнятої особи.
Фізична особа, яка отримала такі кошти, заповнює всі графи Звіту, крім: «Звіт перевірено», «Залишок унесений (перевитрата видана) в сумі за касовим ордером», кореспонденції рахунків бухгалтерського обліку, розрахунку суми утриманого податку за несвоєчасно повернуті витрачені кошти на відрядження або під звіт, які заповнюються особою, яка надала такі кошти. Графу «Звіт затверджено» підписує керівник (податковий агент).
Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 були заповнені звіти про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, від 26.11.2019 №103, від 20.12.2019 №112 та від 20.12.2019 №115 на суми 1148,46 грн, 1168,01 грн та 1 452,65 грн відповідно (а.с. 26-28). Ці звіти перевірені і затверджені на згадані суми, про що свідчить підписи уповноважених осіб Держрезерву у відповідних графах.
Згідно довідки Держрезерву від 11.06.2020 №1299/0/4-20 заборгованість за цими звітами в сумі 3 769,12 грн, що відповідає сумі всіх трьох названих вище звітів, сплачена ОСОБА_1 у повному обсязі (а.с. 29), що не заперечується й самим Позивачем у додаткових поясненнях від 23.06.2020 (а.с. 33-35) та від 14.12.2020 (а.с. 37-40).
У свою чергу, доказів походження суми коштів у розмірі 328,81 грн, які, за твердженням Позивача, витрачено останнім на відрядження протягом 2019 року, матеріали справи не містять, адже різниця між затвердженим звітом від 26.11.2019 №103 в сумі 1 148,46 грн і сумою витрат, що наведені на звороті останнього у розмірі 1 434,27 грн, складає 285,81 грн (проїзд за маршрутом «Чортків-Київ»), на чому правильно акцентував увагу суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в указаній частині із згаданих вище підстав, і зазначивши, що доказів звернення до Держрезерву із заявою про перерахунок затвердженої у звіті суми ОСОБА_1 не надано. До того ж суд апеляційної інстанції звертає увагу, що будь-яких аргументів щодо неправильності висновків Окружного адміністративного суду міста Києва у відповідній частині позовних вимог в апеляційній скарзі не наведено.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.
Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Степанюк
Судді Н.П. Бужак
М.І. Кобаль
Повний текст постанови складено та підписано 25 серпня 2022 року.