Справа № 369/10259/21
Провадження № 2/369/1722/22
Іменем України
24.08.2022 року м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Дубас Т.В.,
при секретарі судових засідань Варваровій М.П., Бугайовій М.В.,
Житар А.А.,
за участю представника позивача ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3 ,
відповідача ОСОБА_4 ,
представника відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 6 в приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 поділ спільного майна подружжя, -
У липні 2021року позивач звернулася до суду з даним позовом. Свою позовну заяву обґрунтовує тим, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 31 жовтня 2009 року (актовий запис про шлюб № 213 вчинений Відділом реєстрації актів громадянського стану Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області) по 07 травня 2021 року (рішення Таращанського районного суду Київської області про розірвання шлюбу у справі №379/268/21).
Від цього шлюбу у сторін по справі народилося двоє дітей ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Зазначає, що під час спільного проживання 18.05.2017 року за спільні кошти сім'ї були придбані житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка під ним (кадастровий номер 3222410300:01:013:0077). Вказує, що вже після розірвання шлюбу дізналась, що зазначене майно були оформлені на ОСОБА_4 .
Також під час перебування у шлюбі за спільні кошти була придбана квартира за адресою: АДРЕСА_2 , яка оформлена на ОСОБА_3 .
Просила визнати недійсними договір купівлі-продажу житлового будинку та договір купівлі-продажу земельної ділянки, в частині зазначення покупця ОСОБА_4 та перевести права та обов'язки покупця на ОСОБА_3 ;
в порядку поділу майна подружжя: визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_3 ;
визнати за ОСОБА_3 право власності на будинок 1970 року побудови, загальною площею 83.50 кв.м, жилою площею 52.40 кв.м, що заходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці кадастровий номер 3222410300:01:013:0077;
стягнути з ОСОБА_3 грошову компенсацію належної частки у спільному майні (житловий будинок та земельна ділянка) у розмірі різниці вартості майна, а саме 86 219 грн. та судові витрати.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28.07.2021 року відкрито провадження у справі.
17.08.2021 року на адресу Києво-Святошинського районного суду Київської області надійшов відзив на позовну заяву. Не погоджуючись з позовом ОСОБА_3 вказав, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка під ним (кадастровий номер 3222410300:01:013:0077) придбала його матір за власні кошти. Зазначив, що позивачка тривалий час перебувала у декретній відпустці, а його невеликий заробіток витрачався на прожиття та утримання родини. Ні він, ні позивачка кошти на придбання спірного майна не мали, а отже не могли їх надати його матері на купівлю спірного майна. Таким чином, спірний будинок та земельна ділянка не входять до спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи викладене просив суд відмовити в задоволенні позову.
Відповідач ОСОБА_4 у відзиві на позовну заяву зазначила,що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка під ним (кадастровий номер 3222410300:01:013:0077), а також квартира АДРЕСА_3 придбані нею за власні кошти, без матеріальної участі ОСОБА_7 до ОСОБА_3 . Вважає позовні вимоги незаконними, необґрунтованими та безпідставними. Просила суд відмовити в їх задоволенні.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04.11.2021 року задоволено клопотання представника ОСОБА_7 - адвоката Борисенко Олександра Васильовича про витребування доказів, від Головного управління Пенсійного Фонду України у Київській області (вул. Ярославська, 40, м.Київ, 04071) інформацію про доходи ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , , РНОКПП: НОМЕР_1 , починаючи з 2002 року по теперішній час.; від приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Власової Любові Василівни ( АДРЕСА_4 ) наступні докази:- копію договору дарування квартири, серія та номер: 19, виданий 23.02.2019, видавник: ОСОБА_10 , приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області.
02.12.2021 року на виконання ухвали суду від 04.11.2021 р. від приватного нотаріуса Власової Л.В. надійшли: копія договору дарування квартири АДРЕСА_5 ; копія витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
15.12.2021 року на виконання ухвали суду від 04.11.2021 р.від Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області надійшли витребувані судом документи.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01.02.2022 року закрито підготовче засідання, справу призначено до судового розгляду.
У судове засідання 19.08.2022 учасники справи не з'явилися. Про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Причини неявки суду невідомі.
Відповідач ОСОБА_3 подав до суду заяву про проведення розгляду справи у його відсутності. Проти позову заперечував та просив суд задовольнити.
Відповідач ОСОБА_4 подала через канцелярію суду заяву про розгляд справи й її відсутності. Проти позову заперечувала та просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
У зв'язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, дійшов до наступних висновків.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Судом встановлено, що 31 жовтня 2009 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 .
Від шлюбу сторони мають дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.
За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.
Згідно рішення Таращанського районного суду від 07 травня 2021 року встановлено, що шлюб між сторонами було розірвано.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 2009 року по 2021 рік.
Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності, а за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю, при цьому тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Відповідно до ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України визначено, що при здійснені подружжям права спільної сумісної власності дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Статтями 68, 69 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. А отже дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до п.п. 22-25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11, від 21 грудня 2007 року поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
П.23 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Відповідно до п. 24 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.
З пояснень сторін та матеріалів справи судом встановлено, що 18 травня 2017 року між ОСОБА_11 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0774 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222410300:01:013:0077
Також 18 травня 2017 року між ОСОБА_11 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку під номером АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0,0774 га з кадастровим номером 3222410300:01:013:0077, яка відчужується одночасно з ним за окремим договором купівлі-продажу.
Відповідно до частини 1 статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику.
Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.
Отже, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Положеннями ст. 217 ЦК України визначено, що правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК України суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним (пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Якщо при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд встановить, що фактично майно було придбано за кошти іншої особи і для неї, та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає, такий договір може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.
Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що цей договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно (постанова Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19).
Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Аналіз чинного цивільного законодавства свідчить про те, що переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі продажу нерухомого майна можливо або в порядку та на підставі ст.362 ЦК України (переважне право купівлі частки майна у праві спільної часткової власності ), яка не поширюється на спірні правовідносини або у разі визнання договору недійсним в частині прав та обов'язків покупця.
Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 травня 2017 року площею 0,0774 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222410300:01:013:0077, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського району Київської області Нікітенко В.В. ОСОБА_12 придбала земельну ділянку за 217 000, 00 грн. Відповідно до п.2.1 зазначена сума отримана продавцем від покупця до підписання цього договору
У відповідності до п. 5.1 цього договоу право власності на нерухоме майно, що є предметом цього Договору виникає у покупця з моменту державної реєстрації у Державного реєстратора прав на нерухоме майно.
Відповідно до вимог ч. 10 ст. 44 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.
Як вбачається з п. 6.3. Договору сторони підтвердили, що їх волевиявлення є вільним і усвідомленим, цей Договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому.
Згідно договору купівлі-продажу від 18 травня 2017 року посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського району Київської області Нікітенко В.В. ОСОБА_12 придбала житловий будинок під номером АДРЕСА_1 за 200 000, 00 грн.
Посилання позивачки на те , що земельна ділянка та житловий будинок були придбані за кошти подружжя, а не за власні кошти ОСОБА_4 не може вважатись належним та допустимим доказом в розумінні статей 77-78 ЦПК України, оскільки доказів на підтвердження цього позичка не надала, обмежилась лише власними поясненнями.
Натомість матеріали справи і пояснення відповідачів містять докази на підтвердження того, що спірний будинок та земельну ділянку придбано ОСОБА_4 за власні кошти.
Також матеріалами справи, підтверджується факт придбання ОСОБА_4 за рахунок власних коштів квартири за адресою: АДРЕСА_2 . На підтвердження цього ОСОБА_4 надано копію договору купівлі-продажу деривативу від 29.11.2016 року, копію договору купівлі-продажу майнових прав від 29.11.2016 року, копія акту прийому-передачі майнових прав від 29.11.2016 року, копія акту прийму-передачі деривативу від 30.11.2016, копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30.01.2019.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 поділ спільного майна подружжя - залишити без задоволення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду через Києво-Святошинський районний суд Київської області.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя: Т.В. Дубас