Дата документу 04.08.2022 Справа № 554/12037/21
Провадження № 2/554/1088/2022
04 серпня 2022 року м.Полтави
Октябрський районний суд м. Полтави у складі:
головуючого судді - Материнко М.О.,
за участю секретаря судового засідання Бормотова А.Р.,
розглянувши у підготовчому засіданні в залі суду в м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Філії «УГВ-СЕРВІС» Акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення невиплаченої заробітної плати, -
Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Філії «УГВ-СЕРВІС» Акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення невиплаченої заробітної плати, в якому просив: визнати протиправними та скасувати наказ в.о. директора філії «УГВ-Сервіс» Олега Ступки від 08 грудня 2021 року № 434 «Про відсторонення від роботи працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 (запис № 68 в додатку № 1 до наказу «Про відсторонення від роботи працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування») та негайно поновити на роботі з виконанням усіх посадових обов'язків відповідно до посадової інструкції ОСОБА_1 , електрогазозварника Цеху капітального ремонту обладнання з моменту відсторонення; зобов'язати філію «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи. В частині виплати заробітної плати за один місяць - допустити рішення до негайного виконання; стягнути з філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду в розмірі 20000 (двадцять тисяч) гривень.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що він з 01.04.2017 року працює електрогазозварником 5 розряду Цеху капітального ремонту обладнання за переведенням з Полтавського відділення тампонажних робіт Філії БУ «Укрбургаз» ПАТ «Укргазвидобування, що підтверджується записом в трудовій книжці серії НОМЕР_1 .
15.11.2021 до Позивача було доведено повідомлення, в якому викладено попередження про відсторонення від роботи з 09.12.2021 р. в разі, якщо до 09.12.2021 року не буде надано документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19 або медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань проти такого щеплення.
08 грудня 2021 року в.о. директора філії «УГВ-Сервіс» Олегом Ступкою було винесено наказ № 434, яким відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року, на час відсутності документального підтвердження щеплення проти COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, працівників, зазначених в додатку 1 до цього наказу, без збереження заробітної плати. В число таких працівників увійшов і ОСОБА_1 , що підтверджується записом № 68 в додатку № 1 до наказу «Про відсторонення від роботи працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування».
Пунктом 2 наказу № 434 від 08.12.2021 року установлено, що працівники, зазначені в додатку 1 цього наказу можуть бути допущені до роботи після закінчення карантину або надання до відділу кадрів Філії документів, що підтверджують усунення причин, які стали підставою відсторонення.
Позивач вважає, що його відсторонення від роботи є неприпустимим та таким, що порушує його права як громадянина України та працівника, а дії роботодавця вважає незаконними та такими, що порушують низку нормативно-правових актів та основний закон - Конституцію України. Позивач вважає, що сама по собі вимога відповідача надати докази проведення відносно нього щеплення є незаконною. Посилання на ст. 46 КЗпП України та на ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не є достатньою та самостійною правовою підставою для відсторонення через відсутність щеплення, оскільки потребує додаткового встановлення фактичних та правових підстав, а також потребує дотримання процедури, яка встановлена законом.
Звертає увагу суду на те, що, ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, що підписані між Позивачем та Відповідачем такого зобов'язання з боку Позивача немає, так само, як і не передбачено повноваження Відповідача на відсторонення Позивача від роботи з підстав відсутності профілактичного щеплення від коронавірусної хвороби СОVID-19.
Позивач наголошує, що Наказ МОЗ № 2153 не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти СОV1D-19, він лише затверджує Перелік професій, виробництв і організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням.
Єдиним нормативно-правовим актом, який визначає перелік обов'язкових щеплень є Календар профілактичних щеплень в Україні, до якого профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не включені.
Позивач вказує, що регламентовано жорсткий перелік посад тих, хто може приймати рішення про обов'язкові профілактичні щеплення. Не передбачено, що подібні рішення мають повноваження приймати наказом МОЗ чи постановою КМУ.
Стосовно Філії «УГВ-СЕРВІС» Акціонерного товариства «Укргазвидобування» не було подання про відсторонення від роботи Державної санітарно-епідеміологічної служи України, а відтак переліку осіб, які підлягають відстороненню від роботи, також немає.
ОСОБА_1 стверджує, що внаслідок відсторонення від роботи він не отримував заробітну плату, тож просить суд зобов'язати Філію «УГВ-СЕРВІС» Акціонерного товариства «Укргазвидобування» виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також переконує суд, що йому було завдано моральну шкоду, яку оцінює в 20000 гривень.
Ухвалою суду від 24.12.2021 року було відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Філії «УГВ-СЕРВІС» Акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення невиплаченої заробітної плати.
Представник позивача - адвокат Сидоренко І.О., подала заяву про збільшення позовних вимог, в якій просила стягнути з відповідача понесені позивачем витрати на правничу допомогу в сумі 3000 гривень.
Від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача - адвокат Артамонов А.А. просив відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 . У відзиві зазначено, що окремим дорученням № 11 від 15.11.2021 року, Генеральним директором АТ «Укргазвидобування» Оленою Кобець, на виконання наказу МОЗ від 04.10.2021 року № 2153 та на виконання постанови КМУ від 09.12.2020 року № 1236, було доручено ознайомити працівників, в тому числі, із наказом МОЗ № 2153 від 04.10.2021, з постановою КМУ від 04.03.2015 року № 83 та попереджено, що у разі не надання у строк документа на підтвердження профілактичного щеплення від COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень, починаючи з 09.12.2021 працівників буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст.. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
У зв'язку з відмовою від ознайомлення, було складено Акт від 18.11.2021 року, у якому Позивач повідомив роботодавця про протиправність вимоги та незгоду на вакцинацію.
Надалі, наказом № 434 від 08.12.2021 року «Про відсторонення від роботи працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» з 09.12.2021 року було відсторонено працівників від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.
На обґрунтування законності, на думку відповідача, оскаржуваного наказу № 434 від 08.12.2021 року, у відзиві представник відповідача посилається на ч. 1 ст. 46 КЗпП, вказуючи, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається, зокрема, в інших випадках, передбачених законодавством, та зазначає, що до інших передбачених законодавством випадків належить відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов'язковим.
При цьому, представник відповідача зазначає, що відповідно до наказу МОЗ № 133 від 19.07.1995 року затверджено Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, відповідно до якого COVID-19 надано статус особливо небезпечної інфекції. Також відповідач вказує на те, що відповідно до наказу Міністерства охорони здоров'я від 04.10.2021 № 2153 було затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, в тому числі, проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, на виконання якого фактично і було прийнято оскаржуваний наказ про відсторонення позивача від роботи. Зазначає, що наказ МОЗ № 2153 не скасований, є діючим, а отже є законним.
Відповідач зауважує на обов'язки керівників державних органів, підприємств, установ та організацій, які визначені пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236.
Вважає, що Міністерство охорони здоров'я України мало всі законні підстави запровадити обов'язкову вакцинацію проти нових інфекційних хвороб, а дії відповідача по відстороненню позивача були законними.
На обґрунтування своєї позиції представник відповідача також посилається на судову практику ЄСПЛ, а саме: справа «Соломахін проти України», заява № 24429/03, справа «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» за заявою № 47621/13, та національну судову практику.
Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, відповідач стверджує, що позивачем не надано доказів завдання йому моральної шкоди внаслідок прийняття оскаржуваного наказу про його відсторонення, відтак, вимога про відшкодування моральної шкоди, на думку відповідача, не підлягає задоволенню.
Від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій вона наголошувала на тому, що позивач в жодному документі не повідомляв відповідача про незгоду на вакцинацію, і відповідачем до відзиву на позовну заяву не додано ані Акту від 18.11.2021 року саме з таким формулюванням, ані іншого документу, в якому була б висловлена відмова позивача від вакцинації.
Також представниця позивача зауважувала, що статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» до обов'язкових віднесено щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу, а щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 вказаного Закону не є обов'язковим. Нормами статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» також передбачено запровадження інших обов'язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом. Звертала увагу Суду на тому, що на сьогодні жодним законом України не передбачено правової можливості відсторонення працівника від роботи із підстав відсутності у нього щеплення від СОVID-19.
Крім того, вказувала, що порядок відмови від здійснення обов'язкових профілактичних щеплень визначений у частині 6статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». На думку позивача, Відповідачем не надано доказів дотримано вимог даної норми в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов'язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч. 2 ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
Тож, наголошувала на тому, що відповідач прийняв оскаржуваний наказ про відсторонення позивача від роботи на підставі одного лише повідомлення про обов'язкове профілактичне
щеплення, яке саме по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивача від обов'язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання ним медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я.
Відтак, представниця позивача - адвокат Сидоренко І.О., вважає, що відсторонення ОСОБА_1 від роботи не може розглядатися як легітимна мета для обмеження позивача в праві на працю та на повагу до його приватного життя, яке полягає у праві вчиняти або не вчиняти дії, які не є обов'язковими для нього.
У судовому засіданні 25.05.2022 року представниця позивача - адвокат Сидоренко І.О., уточнила заявлені позовні вимоги з огляду на те, що наказом директора філії «УГВ-Сервіс» Ігоря Мохнія від 10.03.2022 № 70 «Про поновлення на роботі працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» позивачу поновлено допуск до роботи з 01.03.2022 року. Вказаний наказ був виданий на підставі наказу Міністерства охорони здоров'я від 25.02.2022 № 380 «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153», який набрав чинності 01.03.2022 року, і яким зупинено дію наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928, до завершення воєнного стану в Україні.
Проте, внаслідок відсторонення його від роботи, ОСОБА_1 не отримував заробітну плату, починаючи з 09.12.2021 року по 28.02.2022 року, тобто, за 55 робочих днів (16 днів грудня 2021 року, 19 робочих днів у січні 2022 року та 20 днів лютого 2022 року).
Відповідно до наведеного у позовній заяві розрахунку, середньоденна заробітна плата позивача становить 432,39 грн., відтак, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача за період з 09.12.2021 по 28.02.2022, складає 23781,45 грн.
Уточнивши позовні вимоги, викладені в п. 2 позову, просила стягнути з філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 23781,45 грн. (двадцять три тисячі сімсот вісімдесят одна гривня 45 коп.).
Ухвалою суду від 25.05.2022 року було закрито підготовче провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Філії «УГВ-СЕРВІС» Акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення невиплаченої заробітної плати, та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судове засідання позивач та представник позивача не з'явилися. Від представника позивача ОСОБА_3 надійшла заява про розгляд справи без її та позивача участі, позовні вимоги підтримала, просила задовольнити. Представник відповідача - адвокат Артамонов А.А. в судове засідання не з'явивася. Від представник відповідача - адвокат Артамонов А.А. надійшла заява про розгляд справи без його участі, проти задоволення позовних вимог заперечував.
Суд, заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, встановив наступне.
ОСОБА_1 електрогазозварником 5 розряду Цеху капітального ремонту обладнання за переведенням з Полтавського відділення тампонажних робіт Філії БУ «Укрбургаз» ПАТ «Укргазвидобування, що підтверджується трудовою книжкою.
15.11.2021 до Позивача було доведено повідомлення, в якому викладено попередження про відсторонення від роботи з 09.12.2021 р. в разі, якщо до 09.12.2021 року не буде надано документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19 або медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань проти такого щеплення.
Наказом про відсторонення від роботи працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» від 08.12.2021 року № 434 на час відсутності документального
підтвердження щеплення проти COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19.
В своєму наказі та повідомленні Відповідач посилається на наступні нормативно- правові акти як на підставу відсторонення, а саме статтю 46 КЗпП України, частину 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ, п. 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 року № 1236, а також наказ АТ «Укргазвидобування» від 19.11.2021 року № 571 та наказ МОЗ України «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням від 04.10.2021 року № 2153.
Згідно із ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 46 Кодексу законів про працю України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645-III встановлює, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Отже, статтею 12 Закону до обов'язкових віднесено щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов'язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадження інших обов'язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.
Підпунктами 1-2 пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладено забезпечення: 1) контролю за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 р. № 2153), відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
За Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного наказу) обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19,
спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 4) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
Підставою для відсторонення ОСОБА_1 від виконання роботи є: аркуш ознайомлення працівника АТ «Укргазвидобування» з окремим дорученням про проведення роз'яснювальної роботи щодо вакцинації працівників від 15.11.2021 № 11 та оскаржуваний наказ, в.о. директора філії «УГВ-Сервіс», керуючись статтею 46 Кодексу законів про працю України, частиною 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказом МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року № 2153, пунктом 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 №1236.
Проте, порядок відмови від здійснення обов'язкових профілактичних щеплень визначений у частині 6 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій вказано, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а у разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Організацію і проведення профілактичних щеплень врегульовано Положенням про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України 11 серпня 2014 № 551).
Згідно з цим Положенням встановлено, що організація діяльності щодо проведення щеплень покладається на керівника закладу охорони здоров'я (далі - ЗОЗ) або на фізичну особу - підприємця, яка одержала ліцензію на право провадження господарської діяльності з медичної практики (далі - ФОП), в установленому законодавством порядку. Профілактичні щеплення здійснюються в пунктах щеплень, які можуть бути постійними або тимчасовими. Щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11 серпня 2014 року № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Відповідальним за проведення профілактичних щеплень є керівник ЗОЗ або ФОП. Порядок проведення профілактичних щеплень визначається наказом з чітким визначенням відповідальних осіб і функціональних обов'язків медичних працівників, які братимуть участь у їх проведенні. Обсяги профілактичних щеплень узгоджуються із Міністерством охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурними підрозділами з питань охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у липні - серпні кожного року. Для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, фельдшер, молодший спеціаліст з медичною освітою: в усній або письмовій формі запрошують до ЗОЗ або до місця надання медичних послуг ФОП осіб, які підлягають щепленню (при щепленні неповнолітніх запрошують також батьків або інших законних представників, що їх замінюють), у день, визначений для проведення щеплень. Медичний огляд перед щепленням є обов'язковим. При виявленні негативних змін у стані здоров'я особи призначається додаткове медичне обстеження згідно з чинними протоколами надання медичної допомоги особам відповідно до медичних показань. У медичній документації
здійснюється відповідний запис лікаря про дозвіл на проведення щеплення та вкладається форма № 063-2/о.
Пунктом 17 Положення чітко встановлено, що факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз'яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником.
З вищезазначеного вбачається, що обов'язковому медичному щепленню особи передує її медичний огляд перед щепленням, що є обов'язковим. Окрім того, для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, фельдшер, молодший спеціаліст з медичною освітою: в усній або письмовій формі запрошують до закладу охорони здоров'я або до місця надання медичних послуг, осіб, які підлягають щепленню (при щепленні неповнолітніх запрошують також батьків або інших законних представників, що їх замінюють), у день, визначений для проведення щеплень. Крім того, про проведене щеплення робиться запис у відповідній документації, а факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз'яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином, так і медичним працівником.
Отже, законодавством визначено порядок проведення профілактичних щеплень, а також передбачено порядок, згідно з яким встановлюється та оформлюється документально факт відмови особи від проведення щеплення.
Відповідачем не надано жодних доказів, що позивач у встановленому законом порядку відмовився від цього обов'язкового профілактичного щеплення.
Відповідно до ч.1-2 ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими. Обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Порядок внесення посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності згідно з Законом4004, а також форма подання та терміни відсторонення встановлені Інструкцією про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14.041995 №66, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01 серпня 1995 року за №270/806 (далі Інструкція 66).
Пунктом 2.3 Інструкції 66 встановлено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов'язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.
Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 №59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1159/19897.
Відповідно до 2.2 Інструкції 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим
посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.
Пунктом 2.5 Інструкції 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов'язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання.
Згідно з пунктом 2.7 Інструкції 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком №2 до цієї Інструкції.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби зобов'язані вносити подання про усунення працівників від роботи у визначений законодавством спосіб.
Відповідно вказаному, за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, вбачається неправомірним.
Згідно із частинами 1-3 ст. 12, частинами 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суду не надано достатніх належних та допустимих доказів того, що роботодавцем при відстороненні позивача від роботи у зв'язку із відсутністю у нього щеплення проти COVID-19 дотримано вимог ч.6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов'язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч.2 ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
Натомість відповідач виніс оскаржуваний наказ про відсторонення на підставі одного лише повідомлення про обов'язкове профілактичне щеплення, яке саме по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивачки від обов'язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання нею медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я.
Частинами третьою, четвертою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.
Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.
Відповідачем не надано в якості доказу правомірності своїх дій рішення Головного державного санітарного лікаря України, головних державних санітарних лікарів регіонів про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями.
В той же час, наказ МОЗ України від 04.10.2021 № 2153 взагалі не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».
Враховуючи викладене, винесення відповідачем оскаржуваного наказу лише на підставі повідомлення про обов'язкове профілактичне щеплення, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини 2 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, відповідач порушив законне право позивача на працю.
Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції, включено до розділу ІІ Конституції і належить до основних прав і свобод людини та громадянина.
Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (рішення Конституційного Суду України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019).
Згідно зі ст. 2-1 КЗпП України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці.
За статтею 64 Конституції конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. Зокрема, пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України.
У п. 3.2. рішення від 28 серпня 2020 року Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України „Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів", положень частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік", абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II „Прикінцеві положення" Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік"» наголосив: в п. 3.2. Конституційний Суд України зазначає, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
Суд констатує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст. 76 Конституції).
Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.
Частинами другою, третьою, шостою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови Кабінету Міністрів України та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд вважає неможливим застосування до спірних правовідносин положень постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.
Не можуть бути прийняті до уваги посилання відповідача у відзиві на позов на судову практику ЄСПЛ, оскільки у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» ЄСПЛ з самого початку наголосив, що справа стосується виключно стандартної і планової вакцинації дітей від хвороб, які добре відомі медичній науці. ЄСПЛ вважає, що не є непропорційним вимагати від тих, для кого вакцинація представляє віддалений ризик для здоров'я, прийняти цей загальновикористовуваний захисний захід як юридичний обов'язок, також в ім'я соціальної солідарності з невеликою кількістю вразливих дітей, які не можуть скористатися вакцинацією. Щодо пропорційності втручання, Суд підкреслив що обов'язок вакцинації стосується дев'яти хвороб, проти яких вакцинація вважається науковою спільнотою ефективною та безпечною. І безпека використовуваних вакцин залишається під постійним контролем компетентних органів.
При цьому обов'язкова вакцинація не є абсолютною!
Натомість, вакцинація від СОVID-19 не є добре відомою медичній науці і вона не входить до дев'яти хвороб, проти яких вакцинація вважається науковою спільнотою ефективною та безпечною. Тому дане рішення ЄСПЛ не може поширюватися на вакцинацію від СОVID-19, оскільки рішення про пропорційність шкідливих наслідків від втручання цією вакциною переслідуваній законній меті ЄСПЛ не приймав. Крім того, розглянуті у даній справі щеплення, відповідно до чеського законодавства, є обов'язковими для дітей, а обов'язковість щеплення від СОVID-19 українським законодавством не встановлена.
Отже, застосування цього рішення ЄСПЛ у ситуації із запровадження обов'язкового щепленням проти СОVID-19 є безпідставним.
Щодо другого рішення ЄСПЛ у справі "Соломахін проти України", то там також розглядалось загальновизнане щеплення від дифтерії, яке визнане українським законодавством як обов'язкове. Європейський суд визнав відсутність порушення статті 8 Конвенції, оскільки встановив, що обов'язкове щеплення у даній справі було передбачено законом і переслідувало легітимну мету, і не знайшов доказів того, що щеплення, про яке йдеться, зашкодило здоров'ю заявника.
Посилання відповідача на постанови Верховного Суду від 10 березня 2021 року по справі № 331/5291/19 та від 17.04.2019 року у справі № 682/1692/17 також не стосується предмету даного спору, оскільки предметом розгляду вказаних справ було саме не проведення обов'язкових щеплень, визначених ч. 1 ст. 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", до вичерпного переліку яких щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не відноситься.
Натомість, суд зазначає, що Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції 2361
«2021) від 27.01.2021 «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» закликала держави-члени і рекомендувала державам-членам ЄС, зокрема,
-забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію;
-інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов'язковою, що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації.
Крім того, суд констатує, що Аркушем ознайомлення ОСОБА_1 з окремим дорученням про проведення роз'яснювальної роботи щодо вакцинації працівників від 15.11.2021 № 11 до відома позивача доведено, що він буде відсторонений від роботи починаючи з 09.12.2021 року, крім випадку якщо до 09.12.2021 року надасть медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Верховний Суд у постанові від 09.06.2020 р. № 419/1965/18 звернув увагу на те, що прийменники «до» і «по» в українській мові вживають на позначення кінцевої календарної дати чинності або виконання чого-небудь, а отже, зазначення у контракті терміну його дії «до 27 червня 2018 року» свідчить, що саме ця дата - 27 червня 2018 року і є останнім днем чинності трудового договору (а не 26).
Натомість, оскаржуваний наказ про відсторонення від роботи працівників було винесено безпідставно 08.12.2021 року, до сплину повідомленого позивачеві часу.
За таких обставин, вимоги позивача про скасування наказу відповідача від 08.12.2021 року № 434 про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати підлягають задоволенню.
Суд також зауважує, що 1 березня 2022 року набрав чинності наказ МОЗ від 25 лютого 2022 року №380. Цей наказ до завершення воєнного стану зупинив дію наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, який передбачав відсторонення нещеплених працівників від роботи.
Що стосується вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП).
За змістом частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Суд вважає необхідним стягнути з відповідача філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування»на користь позивача ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення з 09.12.2022 до 28.02.2022 року, обрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року.
Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку № 100).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.
Слід зазначити, що дані щодо середньоденної та середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 беруться за 2 місяці до незаконного відсторонення позивача, тобто до 09.12.2021 року.
Враховуючи те, що позивач був відсторонений від роботи 09.12.2021 року і беручи до уваги дані довідки відповідача № 787-04/41 від 13.12.2021, середньоденна зарплата ОСОБА_1 становить 432,39 гривень (заробітна плата позивача за жовтень 2021 року та листопад 2021 року склала 18160,30 грн. (6546,51 + 11613,79); число відпрацьованих робочих днів за вказаний період - 42 (20 + 22)).
Наказом директора філії «УГВ-Сервіс» Ігоря Мохнія від 10.03.2022 № 70 «Про поновлення на роботі працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» позивачу поновлено допуск до роботи з 01.03.2022 року.
Проте, внаслідок відсторонення його від роботи, ОСОБА_1 не отримував заробітну плату, починаючи з 09.12.2021 року по 28.02.2022 року, тобто, за 55 робочих днів (16 днів грудня 2021 року, 19 робочих днів у січні 2022 року та 20 днів лютого 2022 року).
Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного відсторонення ОСОБА_1 від роботи за період з 09.12.2021 по 28.02.2022, складає 23781,45 грн., і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Відповідно до ч.2ст.23 ЦК України, моральна шкода полягає : 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
За змістом даної норми закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Згідно пункту 3 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 р. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюєтьсястаттею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
В пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 3.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Відповідно до ч.1 ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Згідно зі ст. 46 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (в редакції Протоколу № 11), рішення Європейського суду є обов'язковими для держав-учасниць Конвенції. При цьому Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду з питань
тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї. Отже, суду необхідно враховувати в своїй діяльності прецеденту практику Європейського суду з прав людини.
Практикою Європейського суду з прав людини визнана презумпція моральної шкоди. Тобто в разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина повинна відчути страждання (моральну шкоду).
Оскільки судом встановлено порушення відповідачем законних прав позивача на отримання оплати праці, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди підлягають задоволенню. Однак, розмір такої шкоди позивачем перебільшений.
Суд, виходячи з засад розумності та справедливості, визначає розмір моральної шкоди в сумі 3000 грн. та приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 3000 грн. на відшкодування завданої моральної шкоди. Доказів на обґрунтування моральної шкоди в більшому розмірі позивач суду не надав.
Відповідно дост. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
ЦПК України визначено види судових витрат.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - другастатті 133 ЦПК України).
Частиною 8ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу в розмірі 3000 грн. позивачем надано копію договору про надання правової допомоги від 16.12.2021 року та квитанцію № 32 від 21.12.2021 року.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з пунктом 9 частини першоїстатті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»(далі - Закон № 5076 -VI)встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першоїстатті 1 Закону № 5076-VI).
Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо,
- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини третьоїстатті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно, ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Суд приймає до уваги положення частини третьої статті 141 ЦПК України, та враховуючи обґрунтованість розміру понесених витрат, а також критерії розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи, складність даної справи та ціну позову в ній, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, приходить до висновку, що витрати ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу підлягають відшкодуванню у розмірі 3000 грн., оскільки саме на цю суму підтверджується доказами надання адвокатом правничих послуг у справі.
Витрати на професійну правничу допомогу на вказану суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 3000 грн.
На підставі ст.ст. 43, 64, 92 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», керуючись ст. 46, 235 КЗпП України, ст. ст. 5, 10, 23, 247, 258-259, 264-265, 354 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до Філії «УГВ-СЕРВІС» Акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення невиплаченої заробітної плати - задовольнити частково.
Скасувати наказ в.о. директора філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» Олега Ступки від 08 грудня 2021 року № 434 «Про відсторонення від роботи працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 (запис № 68 в додатку № 1 до наказу «Про відсторонення від роботи працівників філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування»).
Стягнути з філії «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування» (код ЄДРПОУ 40444061, юридична адреса: вул.. Грабчака, 4А, м. Полтава, 36021) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 23781,45 грн. (двадцять три тисячі сімсот вісімдесят одна гривня 45 коп.), моральну шкоду в розмірі 3000 (три тисячі) гривень та понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) гривень.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ;
Відповідач - Філія «УГВ-Сервіс» АТ «Укргазвидобування», код ЄДРПОУ 40444061, юридична адреса: вул.. Грабчака, 4А, м. Полтава, 36021.
В частині стягнення заробітної плати за один місяць - допустити рішення до негайного виконання.
Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду, шляхом подання апеляційної скарги протягом 30-ти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.О. Материнко