. 22 серпня 2022 року м. Полтава Справа № 440/4976/22
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Клочка К.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (надалі також позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, а саме просить:
- визнати протиправною бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо нездійснення дій стосовно перерахунку, нарахування та виплати компенсацій як колишньому поліцейському за невикористані 50 календарні дні (доби) щорічних чергових оплачуваних відпусток (їх частин) за 2017 рік (із урахуванням дня донації, проведеного у 2016 році) та 2019-2020 роки, та 28 календарних днів невикористаних одноразових оплачуваних відпусток за 2017 рік і 2021 рік у зв'язку з народженням дітей;
- зобов'язати Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України здійснити перерахунок, нарахування та виплати на особистий банківський рахунок, відкритий в АТ КБ "ПриватБанк": НОМЕР_1 , компенсації за невикористані календарні дні (доби) зазначених відпусток, виходячи з розрахунку середньоденного грошового забезпечення, яке було визначене згідно із законодавством у вказаний період (із умовою перерахунку 25 відсотків від загальної належної суми вищевказаних компенсацій на офіційний спеціальний рахунок для збору коштів на підтримку Збройних Сил України за реквізитами: банк - Національний банк України, МФО 300001, рахунок № UA843000010000000047330992708, код ЄДРПОУ 0032106, отримувач: Національний банк України, призначення платежу: "Збір коштів на потреби армії України");
- стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 грудня 2021 року по день ухвалення рішення по суті адміністративного позову та перерахувати його суму на особистий банківський рахунок, відкритий в АТ КБ "ПриватБанк": НОМЕР_1 , з відрахування установлених чинним законодавством податків та інших обов'язкових платежів (із умовою перерахунку 25 відсотків від загальної належної суми вищевказаних компенсацій на офіційний спеціальний рахунок для збору коштів на підтримку Збройних Сил України за реквізитами: банк - Національний банк України, МФО 300001, рахунок № UA843000010000000047330992708, код ЄДРПОУ 0032106, отримувач: Національний банк України, призначення платежу: "Збір коштів на потреби армії України") .
Позовні вимоги мотивовані тим, що станом на дату звільнення позивача зі служби в поліції з ним не проведено повного розрахунку, зокрема: не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної основної та щорічної додаткової оплачуваної відпустки, що є порушенням прав позивача.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 08 червня 2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, а також вирішено проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, витребувано докази.
15 липня 2022 року до суду надійшов відзив на позов, відповідно до якого представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив відмовити у їх задоволенні. Зазначав, що грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, крім цього, додаткова відпустка при народженні дитини не підлягає грошовій компенсації та поділу на частини відповідно до Порядку № 693.
Справу розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 та частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося на підставі частини четвертої статті 229 КАС України.
Дослідивши письмові докази, суд установив такі обставини та відповідні до них правовідносини.
У період з 29 березня 2010 року по 13 грудня 2021 року позивач проходив службу в органах МВС та Національної поліції.
13 грудня 2021 року позивача наказом № 456 о/с Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України було звільнено зі служби в поліції за п.2 ч.1 ст.77 (черех хворобу) майора поліції Новосядлого Андрія Віталійовича оперуповноваженого відділу оперативних розробок Полтавського управління з 13 грудня 2021 року, з виплатою компенсації за 33 доби невикористаної щорічної чергової відпустки за фактично відпрацьований час у 2021 році.
На рапорт позивача від 12 грудня 2021 року Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції листом від 16 лютого 2022 року № Н-193/42-05ЦА/02-2022 повідомив про відсутність правових підстав для надання та компенсації відпустки у зв'язку з народженням 28.04.2017 дитини, оскільки позивач у період з 28 квітня 2017 року по 13 грудня 2021 року не надавав до Департаменту рапорт про надання такої відпустки.
На рапорт позивача від 16 грудня 2021 року Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції листом від 16 лютого 2022 року № Н-194/42-05ЦА/02-2022 повідомив про відсутність правових підстав для надання та компенсації відпустки у зв'язку з народженням 11.02.2021 дитини, оскільки позивач у період з 11 лютого 2021 року по 13 грудня 2021 року не надавав до Департаменту рапорт про надання такої відпустки.
05 липня 2022 року Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України складено довідку №155 про те, що позивач не використав частину щорічної чергової оплачуваної відпустки у період з 01 січня 2019 по 31 грудня 2019 року у кількості 12 діб та у період з 01 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року у кількості 21 доби. Не погоджуючись з правомірністю дій відповідача щодо виплати в повному обсязі належних при звільненні сум позивач звернуся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Закон України "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Згідно зі статтею 4 Закону України № 504/96-ВР, законодавцем передбачені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (ч. 1 ст. 24 Закону №504/96-ВР).
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.
Закон №580-VIII визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Відповідно до частин першої та третьої статті 59 Закону №580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.
Проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (стаття 60 Закону №580-VIII).
Згідно з частинами першою та другою статті 92 Закону №580-VIII поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Частинами першою, другою і третьою статті 93 Закону №580-VIII передбачено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів.
Відповідно до частин восьмої, дев'ятої, десятої та одинадцятої статті 93 Закону №580-VIII поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Частинами першою та другою статті 94 Закону №580-VIII обумовлено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.
Положення Порядку №260 визначають критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських.
Пунктом 3 розділу І Порядку №260 передбачено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно з абзацами сьомим і восьмим пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260 за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Суд зауважує, що право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону №580-VIII. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону №580-VIII, а саме: до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Аналізуючи наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року та не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році.
Водночас, надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.
З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону №580-VIII і Порядку №260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР.
Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Аналогічні висновки висловлено судовою палатою Верховного Суду у постанові від 19.01.2021 у справі №160/10875/19, та у постановах Верховного Суду від 04.02.2021 у справі №160/5393/19, від 31.03.2021 у справі №320/3843/20, від 26.05.2021 у справі №360/1362/20, від 24.06.2021 у справі №520/8054/2020.
У цій справі суд встановив, що позивач при звільненні зі служби в поліції мав невикористані 12 діб щорічної основної відпустки за 2019 рік та невикористану 21 добу щорічної основної відпустки за 2020 рік. /а.с.52,70/
Отже, позивач має право на отримання грошової компенсації за невикористані ним частини означених відпусток, проте, відповідач протиправно під час звільнення останнього її не виплатив.
Вказане свідчить про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо ненарахування та невиплати позивачу при звільненні грошової компенсації за невикористану у 2019- 2020 роки оплачувану відпустку у кількості 33 календарних днів.
Отже, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні одноразових оплачуваних відпусток за 2017 рік та 2021 рік у зв'язку з народженням дітей, суд зазначає наступне.
Як вже зазначалося судом, статтею 4 Закону України № 504/96-ВР, законодавцем передбачені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.
Статтею 19-1 Закону № 504/96-ВР зазначено, що одноразова оплачувана відпустка при народженні дитини тривалістю до 14 календарних днів (без урахування святкових і неробочих днів) надається не пізніше трьох місяців з дня народження дитини таким працівникам: 1) чоловіку, дружина якого народила дитину; 2) батьку дитини, який не перебуває у зареєстрованому шлюбі з матір'ю дитини, за умови що вони спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки; 3) бабі або діду, або іншому повнолітньому родичу дитини, які фактично здійснюють догляд за дитиною, мати чи батько якої є одинокою матір'ю (одиноким батьком). Відпустка при народженні дитини надається лише одній з осіб, зазначених у частині першій цієї статті. Тривалість відпустки при народженні дитини визначається працівником у заяві про її надання з урахуванням вимог, встановлених абзацом першим частини першої цієї статті. Відпустка при народженні дитини надається власником або уповноваженим ним органом особам, зазначеним у пунктах 1-3 частини першої цієї статті, на підставі письмової заяви відповідної особи. Особа, яка отримала відпустку при народженні дитини, зобов'язана надати власнику або уповноваженому ним органу копії документа, необхідного для державної реєстрації народження дитини, або свідоцтва про народження дитини протягом 30 календарних днів з дня виходу в таку відпустку. Порядок надання відпустки при народженні дитини встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Положення Порядку №693 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 липня 2021 року (далі Порядок №693) визначає механізм та умови надання одноразової оплачуваної відпустки при народженні дитини.
Пунктом 4 Порядку № 693 зазначено, що відпустка надається одноразово тривалістю, що визначається працівником у письмовій заяві про її надання (але не більш як 14 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів), не пізніше ніж протягом трьох місяців з дня народження дитини. Ця відпустка повинна бути використана працівником не пізніше 104-го дня з дня народження дитини.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 693 відпустка не підлягає грошовій компенсації та поділу на частини.
Таким чином, суд відхиляє доводи позивача про те, що відповідачем допущено бездіяльність щодо нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні одноразових оплачуваних відпусток за 2017 рік та 2021 рік у зв'язку з народженням дітей, у зв'язку із чим позовні вимоги у цій частині не підлягають задоволенню.
Стосовно позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України та стягнення такого середнього заробітку суд зазначає наступне.
При тлумаченні положень статті 3 Кодексу законів про працю України Верховний Суд України вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі (постанова від 17 липня 2015 року у справі №21-8а15).
Оскільки спеціальними законами не визначено порядку виплати поліцейському середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, до спірних відносин належить застосувати норми трудового законодавства.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною другою вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналізуючи згадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) зробив висновок, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому до виплати, є триваючим порушенням та працівник може визначитися з обсягом порушених прав (в тому числі із сумою недоотриманої виплати) та своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
У постанові Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі № 440/2896/19 зазначено, що "за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності".
У постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 160/13220/19 Верховний Суд дійшов висновків, що "невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому до виплати, є триваючим порушенням. Отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Втім, під час розгляду справи суди встановили, що остаточний розрахунок з позивачем відповідач не провів, оскільки йому не виплачено грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку за 2018 рік. За вказаного правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції зазначає про відсутність підстав задоволення вимог позову у цій частині та помилковість протилежного висновку судів першої та апеляційної інстанцій".
Беручи до уваги встановлену судом у цій справі протиправність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації, а також вирішуючи спір в межах заявлених вимог, суд доходить висновку, що обов'язок щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникне у відповідача лише після проведення нарахування та фактичної виплати позивачу грошової компенсації за невикористані 12 діб щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік та 21 добу щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2020 рік на виконання рішення суду у цій справі.
Оскільки на момент розгляду судом цієї справи спірна сума грошової компенсації позивачу не нарахована та не виплачена, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку наразі є передчасною та задоволенню не підлягає.
Щодо позовних вимог про перерахунок 25 відсотків від загальної належної суми компенсацій на офіційний спеціальний рахунок для збору коштів на підтримку Збройних Сил України, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Зі змісту статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України слідує, що захисту адміністративним судом підлягають порушені права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин, тому обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів особи на момент її звернення до суду, суд не може під час прийняття рішення вирішувати питання щодо правовідносин, які можливо будуть мати місце у майбутньому.
Судом не встановлено, що позивач звертався до відповідача з відповідною заявою щодо здійснення перерахунку суми компенсацій на спеціальний рахунок зі збору коштів на підтримку Збройних Сил України.
Відповідно питання щодо перерахунку такої доплати на спеціальний рахунок зі збору коштів на підтримку Збройних Сил України Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України не вирішувалось, а тому відсутні підстави вважати, що права позивача у зазначеній частині при здійсненні такого перерахунку будуть порушені.
Таким чином, оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у задоволенні позовних вимог у вказаній частині слід відмовити.
Спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до абзацу восьмого пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260 виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за невикористані 12 діб щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік та 21 добу щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2020 рік та зобов'язати Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 12 діб щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік та 21 добу щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2020 рік, виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби.
Отже, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Водночас, за приписами частини 8 цієї статті, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
У відповідності до зазначеної норми суд дійшов висновку про наявність підстав для покладення всіх судових витрат на відповідача.
Позивачем при зверненні до суду з даним позовом сплачено судовий збір у розмірі 992,40 грн.
Отже, з огляду на задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь позивача судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 992,40 грн.
Керуючись статтями 6-9, 72-77, 211, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
Адміністративний ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (вул. Академіка Богомольця, 10, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 40116086) про визнання бездіяльністю протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за невикористані 12 діб щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік та 21 добу щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2020 рік.
Зобов'язати Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 12 діб щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік та 21 добу щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2020 рік, виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 992,40 грн (дев'ятсот дев'яносто дві гривні сорок копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною восьмою статті 18, частинами сьомою-восьмою статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з складення повного судового рішення.
.
Суддя К.І. Клочко