22 серпня 2022 року ЛуцькСправа № 140/2387/22
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Плахтій Н.Б.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом громадянина Індії ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Індії ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (далі - УДМСУ у Волинській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу №19 від 07.02.2022 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є громадянином Індії, в країні свого походження після закінчення школи займався фермерським господарством разом з батьками. Через погрози зі сторони дядька та побоювання за своє життя вимушений був виїхати з країни та у серпні 2019 року, маючи туристичну візу, авіарейсом прибув до України. Позивач боїться повертатися у країну свого походження, оскільки вважає, що у разі повернення його життю загрожує небезпека, у зв'язку із чим подав до УДМСУ у Волинській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15.02.2022 позивач отримав повідомлення відповідача від 09.02.2022 №10 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу ДМСУ від 07.02.2022 №19.
Позивач вважає оскаржуване рішення протиправним та необґрунтованим, та таким, що підлягає скасуванню, з наступних підстав.
Так, позивач зазначає, що в повідомленні, крім посилання на статті закону, не було викладено причини відмови, а саме не наведено конкретних фактичних підстав та мотивів такої відмови, які не роз'яснено порядок оскарження. На думку позивача, такі дії УДМСУ у Волинській області грубо порушують вимоги чинного законодавства щодо належного викладення причин відмови та порядку оскарження прийнятого щодо нього рішення.
Крім того, висновок відповідача не містить доказів очевидної необґрунтованості заяви, а його доводи можуть бути перевірені лише під час здійснення перевірки заяви по суті вирішення питання, тобто на підставі повного, ретельного, об'єктивного дослідження всіх обставин справи, які стали підставою для звернення позивача за міжнародним захистом, а не на попередньому розгляді заяви.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 28.02.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с.12).
В поданому до суду відзиві (а.с.15-19) представник відповідача УДМСУ у Волинській області позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні з підстав правомірності оскаржуваного рішення. При цьому зазначив, що за словами позивача він був змушений покинути країну постійного проживання через погрози зі сторони дядька та його синів, які хотіли відібрати земельні ділянки. Однак в ході співбесіди з'ясовано, що його виїзд із Індії першочергово був пов'язаний із бажанням знайти собі кращі умови для життя та роботи, а не за обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж особою, яка потребує додаткового захисту. За матеріалами особової справи встановлено, що шукач захисту не зазнавав переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім цього, шукач захисту стверджує, що під час проживання на території країни громадянської належності він зазнавав погроз з боку родичів свого батька через землю, яка перебувала у його власності, більше того в одному випадку останні нанесли йому та його батькові тілесні ушкодження. Після чого він звертався до правоохоронців та перебував у лікарні. Будь-які документи, які підтверджують наведені факти, не надав. Слід зазначити, що заявник у країні походження не використав усі наявні способи захисту свого порушеного права на захист та безпечне проживання. Конфлікт, який мав місце на батьківщині заявника, швидше за все свідчить про давні неприязні відносини у родині шукача захисту, і цілком очевидно носить особистий характер і не пов'язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту. Даний конфлікт заявника міг бути вирішений на місці під час спілкування його із своїми близькими за місцем проживання. В іншому випадку, з метою відновлення своїх порушених прав та інтересів, а також відшкодування заданих йому збитків, останній міг в установленому законом порядку звернутися до місцевих судових органів з відповідною заявою, однак цього не зробив і причини цьому пояснити не зміг, при цьому маючи на меті отримати візу та потрапити до Європи, покинув країну свого постійного проживання.
Будь-які документальні докази, що могли б підтвердити факт наявності переслідувань або утисків на батьківщині, відсутні. Крім того, побоювання зазнати переслідувань в Індії, носять характер припущень, пояснення надані ним під час проведення співбесіди не є переконливими.
На думку представника відповідача, наведене вище викликає сумнів щодо наявність будь-якої небезпеки у разі повернення заявника на батьківщину.
Разом з тим, зазначає, що незаконний перетин кордону групою осіб, про що шукач захисту не зазначає у своїх поясненнях, вказує на його стійкий умисел виїхати із України, нелегально потрапити саме до країн Євросоюзу у пошуках кращого життя.
Згідно рішення Мукачівського районного суду Закарпатської області від 22.09.2020 (справи №303/5408/20 та №303/5410/20) слідує, що заявник «має відкритий намір незаконним шляхом потрапити до країн Європейського Співтовариства та наразі виявив бажання повернутися у Індію». Така поведінка заявника, на думку представника відповідача, свідчить про те, що набуття захисту для нього не було пріоритетним завданням, оскільки реальна мета насправді була інша - потрапити до Європи, а звернення його за захистом обумовлено першочерговою потребою у легалізації на території України та пошук кращих умов для життя та роботи. Саме про це під час співбесіди і наголошував заявник - хотів отримати краще життя та роботу.
Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуття в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Вважає, що дане звернення необхідно розглядати як зловживання процедурою з метою легалізації на території України
Крім того, позивача, згідно з пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначенням статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитись в іншому місці. Будь-яких відомостей щодо наявності серйозної шкоди життю або свободі у разі повернення до країни громадянської належності не встановлено.
Беручи до уваги вищенаведене, представник вважає позовні вимоги громадянина Індії ОСОБА_1 необґрунтованими.
У відповіді на відзив позивач погодився з аргументами відповідача з підстав, викладений у позовній заяві, просив позов задовольнити.
Інших заяв по суті справи не надходило.
Враховуючи вимоги статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судом розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних мотивів та підстав.
Судом, на підставі матеріалів особової справи №2022LT0003 (а.с.22-76), встановлено, що 08.11.2021 до УДМСУ у Волинській області від позивача ОСОБА_1 , громадянина Індії, ІНФОРМАЦІЯ_1 , надійшла заява-анкета про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка у справі знаходиться також і у перекладі на українську мову (а.с.31-37).
Наказом УДМСУ у Волинській області від 07.02.2022 №19 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», прийнятим на підставі письмового висновку від 07.02.2022, відмовлено в оформленні документів позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.72).
УДМСУ у Волинській області направило позивачу повідомлення від 09.02.2022 №10 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.74).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон України №3671).
Відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України №3671, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 4 статті 1 Закону України №3671 передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною п'ятою статті 5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до частини шостої статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону №3671-VI.
Так, за змістом частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з частиною шостою статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (надалі - Правила №649).
Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) проводить дактилоскопію заявника;
ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;
з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.
Відповідно до частини першої статті 12 Закону №3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Позивач у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, як потребує додаткового захисту від 08.11.2021 №3 повідомив, що є громадянином Індії, в країні свого походження після закінчення школи займався фермерським господарством разом з батьками. Через погрози зі сторони дядька та побоювання за своє життя вимушений був виїхати з країни та у серпні 2019 року, маючи туристичну візу, авіарейсом прибув до України. Позивач боїться повертатися у країну свого походження, оскільки вважає, що у разі повернення його життю загрожує небезпека (сини його дядька погрожують його вбити, телефонують йому з Індії, щоб він не повертався). При цьому зазначив, що його документи були протерміновані від 19 вересня 2020 року і він проживає в таборі.
Отже, суд погоджується з відповідачем, що повідомлені позивачем факти та обставини носять очевидно особистий характер, а неможливість скористуватись захистом своєї країни у поліції не дають підстав визначити позивача біженцем через відсутність відповідних ознак біженця, викладених у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», а саме, позивач, будучи громадянином Індії, не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Тобто з матеріалів особової справи встановлено, що переслідування позивача не є ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
При цьому, відповідачем встановлено, що з матеріалів справи та з урахуванням інформації по країні Індія на час розгляду заяви, індивідуальних обставин і досвіду позивача, свідчить, що не існує підтверджень того, що саме Каптану буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну проживання та громадянської належності. При цьому конфлікт позивача з його родичами не пов'язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Отже, жодних доказів та пояснень щодо імовірності переслідувань Каптана за будь-якою із конвенційних ознак на території країни громадської належності не доведено.
Таким чином, позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року, та не має підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, суд бере до уваги, що позивач із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до компетентних органів України одразу після прибуття до України в порушення частини першої статті 5 Закону №3671-VI не звернувся. Звернення позивача за захистом відбулось після прийняття Мукачевським міськрайонним судом Закарпатської області рішення від 22.09.2020 у справі №303/5410/20 про видворення його за межі України (а.с.44-45), знаходячись у пункті тимчасового перебування іноземців.
Слід зазначити, що шукачем захисту не було надано до територіального органу ДМС достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування його саме на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.
Таким чином, суд погоджується з висновками відповідача, що на основі всебічного вивчення свідчень Каптана, матеріалів по країні походження Індія цілком очевидно, що позивач не надав суттєвих, достовірних фактів, які б свідчили про обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також загрози його життю через смертну кару, катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та серйозну особисту загрозу життю особи з причин загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН позивача можна класифікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов'язано з бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
Водночас, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами, а не Закону №3671-VI .
З аналізу особової справи позивача можна дійти висновку, що він не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства).
Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження.
За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Стосовно шукача захисту ніколи не висувалися офіційні звинувачення за політичними мотивами в країні громадянської належності.
Виходячи з наведеного, на думку суду, відсутні підстави вважати, що позивач може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Аналізуючи досліджені в судовому засіданні докази, суд дійшов висновку, що відповідачем обґрунтовано та правомірно прийнято наказ від 07.02.2022 №19 про відмову оформленні документів для вирішення питання про визнання громадянину Індії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відтак позовні вимоги позивача є безпідставними, з огляду на що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю.
Керуючись статтями 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя Н.Б.Плахтій