ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
06 червня 2022 року м. Київ № 640/13192/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (далі - відповідач), в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 жовтня 2017 року по 18 вересня 2020 року включно; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 568 064, 62 грн. за період з 11 жовтня 2017 року по 18 вересня 2020 року включно.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що при звільненні його з військової служби з ним не було проведено повний розрахунок при звільненні, а саме не виплачено грошову компенсацію за невикористану відпустку. Зазначена компенсація нарахована та виплачена відповідачем 18 вересня 2020 року. З огляду на викладене позивач вважає наявними підстави для виплати відповідачем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2021 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідач у відзиві на позов вказує, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми Кодексу законів про працю України не поширюються. Таким чином, підстави для нарахування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку відсутні.
У відповіді на відзив позивач посилається на усталену судову практику щодо застосування норм трудового законодавства у разі відсутності нормативного врегулювання правовідносин спеціальним законодавством.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи в судовому засіданні.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Наказом командира Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 11 серпня 2017 року №266 ОСОБА_1 звільнений з військової служби у запас відповідно до п. «б» (за станом здоров'я) частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до Наказу командира військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (по стройовій частині) від 10 жовтня 2017року №102 ОСОБА_1 виключений із списків особового складу та його було знято з усіх видів забезпечення з 10 жовтня 2017 року з подальшим зарахуванням на військовий облік.
ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій та статус особи з інвалідністю 2 групи, що підтверджується посвідченням від 15 жовтня 2019 року серії НОМЕР_2 .
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2020 року у справі №640/3477/20 задавлено позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , а саме: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Відповідно до виписки по банківському рахунку ОСОБА_1 кошти в сумі 11 204,37 грн з призначенням «зарплата» виплачені військовою частиною НОМЕР_1 18 вересня 2020 року.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі по тексту - Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно частини 2 статті 12 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 частини 1 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У відповідності до положень частини 2 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Разом з тим, ані Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ані Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
При вирішенні спірних правовідносин суд, відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, враховує правовий аналіз можливості застосування статей 117 та 118 Кодексу законів про працю України у відносинах публічної служби, висвітлених в постановах Верховного Суду: від 01 березня 2018 року по справі №806/1899/17, від 31 травня 2018 року по справі №823/1023/16, від 26 червня 2019 року по справі №826/15235/16, від 29 січня 2020 року по справа №320/6808/18, від 28 лютого 2020 року по справі №817/1427/17, від 06 березня 2020 року по справі №1240/2162/18, від 03 червня 2020 року по справі №809/366/17, - щодо подібних правовідносин із виплати компенсацій за затримку розрахунку при звільненні.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
У вказаних справах Верховний Суд дійшов висновку, що положення статей 117, 118 Кодексу законів про працю України поширюють дію на відносини публічної служби, якщо інше не передбачене вимогами спеціального законодавства.
Тобто, враховуючи, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці посадових осіб військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Так, відповідно до частини 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з якою в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року по справі №821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року по справі №400/2884/18, від 16 липня 2020 року по справі №812/1259/17, від 16 липня 2020 року по справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року по справі №140/2006/19, від 13 серпня 2020 року по справі №808/610/18.
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року по справі №620/1982/19 зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідачем не заперечується, що у даному випадку Військовою частиною НОМЕР_1 не проведено з позивачем повного розрахунку при звільненні та не виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані додаткової відпустки як учаснику бойових дій в день його виключення зі списків особового складу - 10 жовтня 2017 року.
В той же час, судом установлено, що грошова компенсація додаткової відпустки виплачена позивачу 18 вересня 2020 року, що підтверджується випискою з карткового рахунку позивача. З огляду на викладене суд вважає наявною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 жовтня 2017 року по 18 вересня 2020 року.
Щодо позову в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 568 064, 62 грн. за період з 11 жовтня 2017 року по 18 вересня 2020 року включно, суд зазначає таке.
У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» встановлено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Розрахунок розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має розраховуватись відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100. Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки військової частини НОМЕР_1 від 18 травня 2018 року №1187, зокрема, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 777,93 грн, період затримки розрахунку при звільненні позивача становить з 11 жовтня 2017 року по 18 вересня 2020 року, що складає 734 дні, отже позивачу належить до стягнення 777,93х734=568064,62 грн.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджується протиправна бездіяльність відповідача щодо виплати позивачу відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, в той час як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість такої бездіяльності з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, отже судові витрати розподілу не підлягають.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 жовтня 2017 року по 18 вересня 2020 року.
3. Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 568 064 (п'ятсот шістдесят вісім тисяч шістдесят чотири) грн. 62 коп. за період з 11 жовтня 2017 року по 18 вересня 2020 року.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко