Справа № 466/3722/20 Головуючий у 1 інстанції: Костюк У.І.
Провадження № 22-ц/811/1533/21 Доповідач в 2-й інстанції: Крайник Н. П.
Категорія: 39
10 серпня 2022 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:
головуючої: Н.П. Крайник
суддів: О.М. Ванівського, О.Я. Мельничук
при секретарі: К.О. Ждан
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 01 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів,-
27.05.2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з останньої кошти в загальній сумі 29 024,39 доларів США.
Позов обгрунтовував тим, що 18.07.2009 року він зареєстрував шлюб з відповідачкою ОСОБА_1 , який 10.01.2012 було розірвано. 03.10.2008 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу купила квартиру АДРЕСА_1 . Згідно договору купівлі-продажу за придбану квартиру нею сплачено 232 452,00 грн власних коштів та 146 091,00 грн кредитних коштів. Кредит для купівлі квартири в сумі 30 000,00 доларів США ОСОБА_4 отримала в ПАТ «Фольксбанк». У жовтні 2009 року, після реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 та під час проживання з нею однією сім'єю, з метою уникнення сплати відсотків за користування кредитом, він вирішив позичити кошти для повного погашення кредиту ОСОБА_4 . Кошти для погашення кредиту він позичив 13.10.2009 року у знайомої ОСОБА_5 та вже 14.10.2009 року з позичених ним у ОСОБА_5 30 000 доларів США ОСОБА_1 внесла в касу банку 28 669 доларів США. Згідно реєстраційних документів ОСОБА_1 є власником придбаної квартири, вважає цю квартиру своєю особистою власністю, а не майном подружжя, кошти, позичені ним в ОСОБА_6 на погашення кредиту повертати в добровільному порядку відмовляється, тому вважає, що вкладені в оплату квартири (позичені ним) кошти підлягають стягненню з відповідачки в його користь.
Оскаржуваним рішенням позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 29 024,39 (двадцять дев'ять тисяч двадцять чотири долари США та тридцять дев'ять центів).
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 840 (вісімсот сорок) гривень судового збору та 22 900 (двадцять дві тисячі дев'ятсот гривень) витрат на правову допомогу.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 7344,88 (сім тисяч триста сорок чотири гривні) вісімдесят вісім копійок судового збору.
Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
Вважає оскаржуване рішення суду незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Зазначає, що, висновки суду першої інстанції про виникнення між сторонами будь-яких зобов'язальних правовідносин не відповідають обставинам справи та не грунтуються на належних доказах. Між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не було укладено жодного договору, зокрема, договору позики, а також були відсутні будь-які інші правові підстави для виникнення позикового зобов'язання. ОСОБА_1 жодних коштів від ОСОБА_3 ні в позику, ні на інших підставах не отримувала, та жодних документів на підтвердження такого отримання не складала та не підписувала. Судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме, не застосовано ч. 2 ст. 509 ЦК України, якою передбачено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Жодного із перелічених у ст. 11 ЦК України юридичних фактів, на підставі яких у ОСОБА_1 могло б виникнути зобов'язання перед ОСОБА_3 , зібраними у справі доказами не підтверджено та судом не встановлено. При вирішенні спору судом проігноровано правовий висновок, викладений Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, згідно якого на підтвердження факту укладення договору позики та отримання у позику грошових коштів повинна бути видана розписка, або інший документ, що підтверджує боргове зобов'язання, який має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Як вбачається з матеріалів справи, жодного документу, який би підтверджував передання позивачем грошових коштів у позику ОСОБА_1 позивачем не надано. Судом також порушено норми процесуального права, зокрема в частині допустимості доказів (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). У постанові від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц Верховний Суд наголосив, що факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. При цьому, якщо розписка містить зобов'язання повернути кошти, але не підтверджує факт отримання позичальником грошових коштів від позикодавця, це є підставою для висновку, що позикові відносини не виникли та підстав для стягнення таких коштів немає (постанова Верховного суду від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16). Наведені правові висновки були проігноровані районним судом, що призвело до ухвалення неправильного по суті та незаконного рішення на основі лише показів свідків, за відсутності у справі жодного доказу укладення договору позики між сторонами. Покликання ОСОБА_3 на те, що ним отримувалася позика від ОСОБА_5 для погашення кредитного зобов'язання ОСОБА_1 не підтверджується жодними допустимими доказами. Судом також не враховано та не взято до уваги, що спір щодо коштів між сторонами вже був предметом судового розгляду. Так, ОСОБА_3 вже заявлявся позов про поділ майна подружжя, в межах якого він просив стягнути з ОСОБА_1 половину суми, сплаченої ОСОБА_1 на погашення кредиту у ПАТ “Фольксбанк” в сумі 29024,39 доларів США та рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15.08.2017 року у справі № 466/6752/16-ц, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 17 квітня 2018 року у задоволенні позову було відмовлено. Погодившись із вказаними рішеннями, Верховний Суд у постанові від 11.11.2020 року у зазначеній справі зазначив, що відсутні будь-які підстави для стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів на користь ОСОБА_3 . Також судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права щодо позовної давності. Так, представником відповідача було заявлено про застосування позовної давності у відзиві на позовну заяву. До відзиву було долучено копію позовної заяви ОСОБА_3 від 05 квітня 2012 року до ОСОБА_1 про повернення спірних коштів, що підтверджує, що ОСОБА_3 на момент подання даної позовної заяви знав про порушення, на його думку, свого права, а тому перебіг позовної давності за цими вимогами позивача розпочався з 05 квітня 2012 року. Ухвалою судового засідання від 09.10.2014 року вказану позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про повернення боргу було залишено без рогляду. Відповідно до ст. 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Тому позовна давність за вимогою ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів спливла 05 квітня 2015 року. Дану позовну заяву позивачем було подано лише 25.05.2020 року.
Просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
У засіданні колегії суддів представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 скаргу підтримав з підстав, наведених у ній, просив скаргу задоволити.
ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_7 проти скарги заперечили.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних мотивів.
Згідно положень ст.ст. 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 18.07.2009 року по 10.01.2012 року.
03.10.2008 року між ВАТ «Пересувна механізована колона № 9» та ОСОБА_8 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняк І.Я. Продаж квартири вчинено за 378 543,00 грн, з яких власні кошти покупця - 232 452, 00 грн, кредитні кошти - 146 091,00 грн.
Згідно заяви приватного підприємця ОСОБА_5 , у жовтні 2009 року, вона у присутності ОСОБА_9 позичила гроші у сумі 30 (тридцять) тисяч доларів США ОСОБА_3 , який проживає в с. Шабельне Жовківського району Львівської області, для погашення кредиту його співжителькою ОСОБА_1 у банку, який отримано для придбання квартири у м.Львові для дочки ОСОБА_10 .
Факт отримання ОСОБА_1 03.10.2008 (до шлюбу) кредиту у розмірі 30 000 доларів США в ПАТ «Фольксбанк» підтверджується меморіальним ордером №132-17, факт погашення ОСОБА_1 14.10.2009 (під час шлюбу) кредиту в сумі 29 024,39 доларів США підтверджується меморіальними ордерами №TR.428982. на суму 28 669,00 доларів США, 248,18 доларів США та 107,21 доларів США.
Зазначені вище обставини встановлено постановою апеляційного суду Львівської області від 17.04.2018 року.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що за придбану відповідачкою квартиру вона частково сплатила власні кошти, а частково кредитні. Зокрема, 29024,39 доларів США були кредитними коштами. Та саме за рахунок позичених у ОСОБА_5 коштів, які і є його борговими зобов'язаннями перед ОСОБА_5 , відповідачка одноразово погасила борг перед банком. Згідно реєстраційних документів ОСОБА_1 є власником придбаної квартири та вважає цю квартиру своєю особистою власністю, а не майном подружжя, а тому вкладені в оплату квартири позичені ним кошти підлягають поверненню йому відповідачкою.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникло зобов'язання із договору позики, а тому стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 29024,39 доларів США.
Колегія суддів із таким висновком не може погодитися, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності до п. 1 ч. 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 сформовано правовий висновок, згідно з яким факт укладення договору і факт передачі грошової суми позичальнику підтверджується письмовою формою договору позики внаслідок його реального характеру.
Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 зроблено правовий висновок, згідно з яким на підтвердження факту укладення договору позики та отримання у позику грошових коштів повинна бути видана розписка, або інший документ, що підтверджує боргове зобов'язання, та має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16.
Верховний суд у постанові від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц наголосив, що факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.
При цьому, якщо розписка навіть містить зобов'язання повернути кошти, але не підтверджує факт отримання позичальником грошових коштів від позикодавця, це є підставою для висновку, що позикові відносини не виникли та підстав для стягнення таких коштів немає (постанова Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16).
Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність відносин позики між сторонами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на підставі заяви ОСОБА_5 на ім'я Шевченківського районного суду м. Львова, у якій зазначено, що приватний підприємець ОСОБА_5 підтверджує, що « … у жовтні 2009 року вона у присутності ОСОБА_9 дала у борг-позичила гроші у сумі 30 тисяч доларів США ОСОБА_3 на його прохання для погашення кредиту його співжителькою ОСОБА_1 у банку, який остання отримала у банку для придбання для своєї дочки ОСОБА_11 у м. Львові, квартири».
Однак, зазначена заява, на думку колегії суддів, не може вважатися договором позики або борговою розпискою. Заява не містить підпису відповідачки, а також у матеріалах справи відсутні докази, який би підтверджували надання ОСОБА_1 згоди ОСОБА_3 на отримання зазначених коштів у позику.
У витребуваних апеляційним судом матеріалах судових справ №№ 1328/3386/12 та 466/6752/16-ц також відсутні письмові докази укладення між сторонами спору - ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договору позики.
У заяві ОСОБА_5 , яка датована жовтнем 2009 року, вказано про ОСОБА_1 як про співжительку ОСОБА_3 , хоча 18.07.2009 року між сторонами був укладений шлюб і на час написання заяви ОСОБА_5 ОСОБА_4 вже була дружиною ОСОБА_3 .
Також колегія суддів враховує, що в матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_3 повертав кошти ОСОБА_6 за вказаним договором позики, тому права вимоги до ОСОБА_1 у ОСОБА_3 не виникло.
Постановляючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, як на доказ укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договору позики зіслався на покази свідка ОСОБА_9 , який пояснив, що ОСОБА_3 попросив його перевезти з Польщі до України гроші, які були призначені для погашення банківського кредиту ОСОБА_4 та ці кошти були передані ОСОБА_6 ОСОБА_3 в його присутності, що суперечить ч. 2 ст. 78 ЦПК України, згідно з якою обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Системний аналіз ст. ст. 207, 218 та 1047 ЦК України дає підстави для висновку, що у справах, що виникають із договорів позики, доказом виникнення позикового зобов'язання може бути лише письмовий доказ - договір позики або на підтвердження його укладення боргова розписка чи інший документ про отримання коштів із зазначенням строку їх повернення. Тому, рішення суду про стягнення боргу не може грунтуватися лише на показах свідків.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на розбіжності в показах ОСОБА_9 , який вказав, що був очевидцем передання ОСОБА_3 грошових коштів, отриманих від ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , та поясненнями самого ОСОБА_3 , який вказав, що кошти були внесені ним разом із ОСОБА_1 на погашення кредиту у відділенні банку.
У зв'язку з наведеним безпідставним є посилання суду першої інстанції на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 15.08.2017 року у справі № 466/6752/16-ц, у якому зазначено, що кошти у сумі 29000 доларів США, які були предметом спору, мають іншу правову природу, ніж спільне майно подружжя, і є предметом договору позики. Судом у вказаному рішенні не встановлено обставин отримання коштів відповідачкою у позику, а лише зазначено про позику між ОСОБА_12 та ОСОБА_3 . Крім цього, наявність позикового зобов'яння не може встановлюватися рішенням суду.
Колегія суддів також враховує висновок Верховного Суду у постанові від 11.11.2020 року у зазначеній справі № 466/6752/16-ц про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів на користь ОСОБА_3 .
З наведених мотивів колегія суддів приходить до висновку, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 відсутні зобов'язання, шо випливають з договору позики, а тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 слід відмовити.
Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п.п. 1-4 ч. 1 ст. 376, ст. 381, ст. 382, ст. 383, ст. 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 01 березня 2021 року скасувати.
Ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 19 серпня 2022 року.
Головуючий: Н. П. Крайник
Судді: О. М. Ванівський
О. Я. Мельничук