ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.08.2022Справа № 910/12865/20
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Музиченко В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Печерської районної в місті Києві державної адміністрації
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
1) Київська міська рада;
2) Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації);
3) Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва"
про витребування майна
За участю представників сторін:
від позивача: Мітін І.І.
від відповідача: Глущенко А.М.
від третіх осіб 1, 2: Онищенко Т.О.
від третьої особи 3: Яровой О.О.
У вересні 2020 року Печерська районна в місті Києві державна адміністрація звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов" про витребування майна з володіння відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, а саме: нежитлових приміщень групи приміщень № 50 (приміщення з № 1 по № 9), загальною площею 81,3 м2, поверх - І, літ. "А" за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок 1/2, які в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровані як нежитлове приміщення № 15 загальною площею 96,5 м2, за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок 1/2.
Позовні вимоги з посиланням на положення статей 387, 388 Цивільного кодексу України обґрунтовані тим, що спірне нерухоме майно незаконно та без відповідної на те волі вибуло із володіння Київської міської ради та Печерської районної в місті Києві державної адміністрації як органу, якому таке майно передане до сфери управління, що підтверджується записом в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про здійснення 03.04.2019 реєстрації права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Рубігов" і позивач позбавлений можливості на реалізацію своїх прав власника на спірне нерухоме майно та відсутності доступу до майна.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.09.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2022, позовні вимоги Печерської районної у місті Києві державної адміністрації задоволено, витребувано з володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов" на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення - група приміщень № 50 (приміщення з № 1 по № 9), загальною площею 81,3 м2, поверх I, літ. "А" за адресою: м. Київ, вул. М. Бойчука (вул. Кіквідзе), будинок 1/2, які в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровані як нежитлове приміщення № 15, загальною площею 96,5 м2, за адресою: м. Київ, вул. М. Бойчука (вул. Кіквідзе), будинок Ѕ.
Постановою від 31.05.2022 касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов" задоволено частково; постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2022 і рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2021 у справі № 910/12865/20 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Згідно протоколу від 16.06.2022 автоматизового розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Князькову В.В.
Ухвалою від 20.06.2022 судом було призначено підготовче засідання на 06.07.2022.
06.07.2022 відповідачем та представником третіх осіб 1, 2 було подано письмові пояснення по справі з урахуванням висновків Верховного Суду, які викладено у постанові від 31.05.2022.
06.07.2022 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.08.2022.
У судовому засіданні 10.08.2022 представником позивача було надано усні пояснення по суті спору, згідно яких позовні вимоги підтримано в повному обязі.
Представником відповідача під час розгляду спору по суті проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.
Представниками третіх осіб також було надано усні пояснення по суті спору, згідно яких позовні вимоги Печерської районної в місті Києві державної адміністрації підтримано.
В судовому засіданні 10.08.2022 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
Згідно рішення Київської міської ради від 27.12.2001 року №208/1642 "Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва" затверджено перелік об'єктів комунальної власності територіальних громад районів міста Києва відповідно з додатком №1 та перелік об'єктів комунальної власності, які передаються до сфери управління районних у місті Києві державних адміністрацій, згідно з додатками №№ 2-11. У додатку 7 до вказаного рішення під пунктом №198 зазначено житловий будинок загальною площею 8202,00кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Кіквідзе, 1/2 із вбудованими нежитловими приміщеннями.
Рішенням Київської міської ради від 09.09.2010 року № 7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" припинено з 31.10.2010 шляхом ліквідації районні в місті Києві ради та їх виконавчі органи, у тому числі Печерську районну у місті Києві раду та її виконавчий орган - Печерську районну у місті Києві державну адміністрацію.
Пунктом 1 розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30.09.2010 року №787 "Про організаційно-правові заходи, пов'язані з виконанням рішення Київської міської ради від 09.09.2010 року №7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" утворено з 31.10.2010 року районні у місті Києві державні адміністрації, підпорядковані Київській міській державній адміністрації.
Відповідно до статей 7 та 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" та на виконання рішення № 7/4819, Київською міською радою було прийнято рішення від 02.12.2010 року № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва", яким, зокрема, затверджено переліки об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, серед яких в додатку № 6 під порядковим № 394 значиться житловий будинок загальною площею 8202 кв.м за адресою: вул. Кіквідзе, 1/2 в м. Києві.
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 року № 1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві" було затверджено переліки підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій згідно з додатками 1 - 10 до цього розпорядження.
Додатком 10 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 року №1112 затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, до якого включено, зокрема, житловий будинок у м. Києві по вул. Кіквідзе, 1/2 (додаток до розпорядження № 6, Таблиця № 5 "Житлове господарство").
Рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 року № 359/9416 "Про внесення змін у додаток 6 до рішення Київської міської рад від 02.12.2010 року №284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" внесено у додаток 6 до рішення Київської міської рад від 02.12.2010 року №284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" зміни, що викладені у додатку (таблиця 6, позиція 390), що спірне нерухоме майно, яке розташоване в Печерському районі м. Києві за адресою: вул. Кіквідзе 1/2 є комунальною власністю територіальної громади міста Києва.
На підставі розпорядження Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 20.09.2013 року № 509 "Про перезакріплення майна, що перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Києва, переданого до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації" об'єкти житлового фонду разом з вбудованими нежилими приміщеннями перезакріплені з балансів комунальних підприємств по утриманню житлового господарства Печерського району м. Києва "Липкижитлосервіс", "Печерська брама", "Хрещатик" та "Печерськжитло" на баланс Комунального підприємства Печерського району м. Києва "Дирекція з управління нежитловим фондом Печерського району м. Києва", в тому числі житловий будинок у м. Києві по вул. Кіквідзе, 1/2.
Відповідно до п.15 рішення Київської міської ради від 09.10.2014 року № 270/270 "Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва" Комунальне підприємство Печерського району м. Києва "Дирекція з управління нежитловим фондом Печерського району м. Києва" перейменоване в Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва".
Рішенням Київської міської ради від 20.12.2016 року № 704/1708 вулицю Кіквідзе перейменовано на вулицю Михайла Бойчука.
Як вказано позивачем, Печерською районною в місті Києві державною адміністрацією отримано службову записку Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" №432-2243 від 07.05.2019 року, в якій зазначено про незаконне заволодіння комунальним майном територіальної громади міста, а саме нежитловим приміщенням № 31 загальною площею 51,8кв.м та нежитловим приміщенням 49 загальною площею 27,6кв.м, що знаходиться в будинку 1/2 по вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе) в м. Києві.
В службовій записці також зазначається, що працівниками комунального підприємства було проведено обстеження вказаних нежитлових приміщень, оскільки 02.05.2019 в групах нежитлових приміщень № 31 та № 49, загальною площею 79,4кв. м за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука, 1/2 відбулося залиття. При спробі працівниками ЖЕД "Печерськжитло" потрапити до нежитлових приміщень з метою ліквідації аварії з'ясувалося, що доступ до вищезазначених приміщень обмежений: змінено замки та встановлено на двері ролети.
Згідно службової записки потрапити до групи нежитлових приміщень №№ 31, 49 працівникам комунального підприємства вдалося лише на наступний день 03.05.2019 року, при цьому від осіб, які назвалися власниками приміщення, було отримано інформацію про перебування останнього у приватній власності Приватного підприємства "Рубігов" та надано відповідно копії правовстановлюючих документів, а саме договору купівлі - продажу від 17.04.2019 року, технічного паспорту та витягу з Єдиного державного реєстру речових прав.
Також в матеріалах справи наявний акт від 18.03.2020 року, складений представниками Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" та ЖЕД "Печерськжитло" під час обстеження приміщення №50 (приміщення з № 1 по № 9) загальною площею 81,3кв.м в будинку № 1/2 по вул.М. Бойчука (Кіквідзе), в ході якого встановлено, що вхід до групи нежитлових приміщень № 50 площею 81,3кв.м, який є спільним входом також до групи нежитлових приміщень № 31 площею 51,8кв.м та № 49 площею 27,6кв.м зачинений на дверні ролети, також ролети встановлені на вікна в кімнатах №№2, 3, 8, 9, що в цілому унеможливлює доступ до вказаних приміщень.
Відповідно до наявної в матеріалах справи інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 16.04.2019 року № 163788306 нежитлові приміщення група приміщень № 31 (приміщення з № 1 по № 8), площею 51,8кв.м та група приміщень № 49 (приміщення з № 1 по № 2), площею 27,6кв.м, загальною площею 79,4 кв. м, поверх - І, літ. "А" загальною площею 79,4 кв.м за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок1/2, 26.12.2018 року зареєстровані на праві комунальної власності за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 44962573 від 04.01.2019 13:20:15, Бандура Юрій Вікторович, Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), м. Київ.
Як свідчать матеріали справи, Печерська районна в місті Києві державна адміністрація зверталась до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства "Бунгало" про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, посилаючись в обґрунтування позовних вимог на те, що Приватне підприємство "Бунгало" здійснює перешкоди у праві користування та розпорядження нежитловими приміщеннями група приміщень № 50 (приміщення з № 1 по № 9), загальною площею 81, 3кв.м в будинку 1/2 на вул. Михайла Бойчука, які є власністю територіальної громади міста Києва та передані до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.03.2020 року у справі №910/12120/19, яке набрало законної сили, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
При цьому, як зазначено в рішенні суду у справі № 910/12120/19, згідно інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна встановлено, що 17.04.2019 приватним нотаріусом Гончар Ганною Володимирівною (Київський міський нотаріальний округ, м. Київ) було внесено запис до Державного реєстру про право власності, яким право власності на нежитлове приміщення № 15/1 загальною площею 80,4кв.м в будинку 1/2 на вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе) зареєстровано за Приватним підприємством "Бунгало", підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу, серія та номер: 803, виданий 17.04.2019, видавник Гончар Г. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію права та їх обтяження, індексний номер: 46520434 від 17.04.2019, приватний нотаріус Гончар Ганна Володимирівна (Київський міський нотаріальний округ, м. Київ).
В свою чергу господарським судом під час розгляду справи № 910/12120/19 із наданого Печерською районною в місті Києві державною адміністрацією технічного паспорту на громадський (виробничий) будинок (приміщення) нежитлове приміщення № 31, 49, 50 за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука /Бастіонна, будинок 1/2 та наданих Приватним підприємством "Бунгало" технічних паспортів на нежитлові приміщення № 15 та № 15/1, що знаходяться по вул. Бойчука Михайла (колишня вул. Кіквідзе), будинок 1/2, здійснивши візуальний огляд доданих планів нежитлових приміщень 15 та 15/1 першого поверху, літ. "А" та плану на громадський (виробничий) будинок (приміщення) нежитлове приміщення № 31, 49, 50 поверх 1, літ. "А", встановлено, що нежитлові приміщення № 15 та № 15/1 є складовою частиною нежитлових приміщень групи № 31, 49, 50 поверх 1, літ. "А" вбудованих в житловому будинку № 1/2 по вул. Михайла Бойчука.
Також згідно інформації з вказаної довідки, станом на 27.02.2020: об'єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення 15, опис об'єкта: загальна площа 95,5 кв.м, адреса: м. Київ, вул. Бойчука Михайла (Кіквідзе), будинок 1/2, приміщення 15; актуальна інформація про право власності: номер запису про право власності: 31038224; дата державної реєстрації: 03.04.2019; підстава виникнення права власності: акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, виданий 03.03.2019, видавник: сторони Рубан Ігор Віталійович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Рубігов"; рішення, серія та номер: 1, виданий 29.03.2019, видавник: Товариство з обмеженою відповідальністю "Рубігов"; власники: Товариство з обмеженою відповідальністю "Рубігов".
Посилаючись на те, що нежитлове приміщення № 15 площею 96,5 кв.м та нежитлові приміщення група приміщень № 50 (приміщення з № 1 по № 9) загальною площею 81,3 кв.м поверх -І, літ "А" за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок 1/2, є одними і тими самими приміщеннями, які в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровані на праві комунальної власності за територіальною громадою міста Києва 26.12.2018 року, вибули із володіння Київської міської ради та Печерської райдержадміністрації, як органу, якому вищезазначене майно передане до сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі, в зв'язку із чим позивач звернувся до суду з розглядуваним позовом. Правовою підставою позовних вимог визначено приписи ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, враховуючи вказівки Верховного Суду, які викладено у постанові від 31.05.2022, що є обов'язковими для суду під час нового розгляду справи, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Як вказувалось вище, предметом позовних вимог у справі є витребування майна, правовою підставою позову визначено ст.ст.387, 388 Цивільного кодексу України.
Статтею 1 Протоколу №11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
За приписами ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, а також ст.20 Господарського кодексу України.
Способи захисту права власності врегульовано главою 29 Цивільного кодексу України, яка передбачає наступні способи захисту: право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст.387 Цивільного кодексу України), на витребування майна від добросовісного набувача (ст.388 Цивільного кодексу України), витребування грошей та цінних паперів (ст.389 Цивільного кодексу України), захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (ст.391 Цивільного кодексу України), визнання права власності (ст.392 Цивільного кодексу України) тощо.
Згідно ст.330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до ст.388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.11.2022 по справі №925/1351/19 вказано, що стаття 388 Цивільного кодексу України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність, насамперед, від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Верховний Суд у постановах від 22.02.2022 та від 14.06.2022 по справах №44/459-б, № 04/14-10/5026/2337/2011(925/1402/15) наголосив, що в ході розгляду віндикаційного позову позивач має підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно, позивач повинен надати суду відповідні докази. Означені висновки Верховного Суду щодо предмету доказування у спорі про витребування майна вказуються на чітке окреслення кола суб'єктів подання індикаційного позову - а саме те, що право на звернення з таким позовом за загальним правилом належить власнику майна.
Об'єднана палата Верховного Суду у постанові від 06.09.2019 по справі №910/7364/18 зазначила, що саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто, лише власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб'єктів. Вказані висновки також було висловлено Верховним Судом у постанові від 14.06.2022 по справі №926/326/21.
Аналогічна правова позиція викладена у пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.
При цьому, суд зазначає, що означені висновки не обмежують спеціальних правових норм, зокрема, приписів ч.4 ст.136 Господарського кодексу України, якою унормовано, що щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.
В контексті наведеного вище, виходячи з чітко визначеного нормами чинного законодавства кола осіб, яких наділено правом на звернення до суду з віндикаційним позовом, як одним із способів захисту права власності, враховуючи те, що скасовуючи судові рішення та направлючи справу на новий розгляд Верховним Судом надано вказівку встановити чи є позивач (Печерська районна в місті Києві державна адміністрація) власником майна, та питання стосовно того, чи були делеговані відповідні повноваження власника спірного майна позивачеві органом місцевого самоврядування, а отже і наявність у Печерської районної в місті Києві державної адміністрації повноважень на звернення до суду з позовом про витребування майна на користь територіальної громади в особі Київської міської ради, суд зазначає таке.
Статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
У статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначено, що право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Згідно із частиною третьою статті 16 указаного Закону матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
За змістом статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.
Частиною першою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Відповідно до частини першої, частини другої статті 11, частини другої статті 7 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", саме Київська міська рада, як представницький орган територіальної громади міста розпоряджається комунальним майном, в тому числі в частині передачі майна в управління районним адміністраціям. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного суду від 26.09.2019 по справі № 910/13903/18.
Рішенням від 02.12.2010 № 284/5096 Київської міської ради "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" затверджено переліки об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 № 1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві" було затверджено переліки підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій згідно з додатками 1 - 10 до цього розпорядження.
Додатком 10 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 №1112 затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, до якого включено, зокрема, житловий будинок у м. Києві по вул. Кіквідзе, 1/2 (додаток до розпорядження № 6, Таблиця № 5 "Житлове господарство").
Рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 № 359/9416 "Про внесення змін у додаток 6 до рішення Київської міської рад від 02.12.2010 №284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" внесено у додаток 6 до рішення Київської міської рад від 02.12.2010 №284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" зміни, що викладені у додатку (таблиця 6, позиція 390), що спірне нерухоме майно, яке розташоване в Печерському районі м. Києві за адресою: вул. Кіквідзе 1/2 є комунальною власністю територіальної громади міста Києва.
Отже, оскільки власником спірного майна є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради і саме вона наділена правом звернутися з позовом про витребування свого майна з чужого незаконного володіння у порядку ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України. Аналогічну правову позицію висловлено Північним апеляційним господарським судом у постанові від 22.07.2020 по справі №910/6280/19.
Наразі, суд звертає увагу позивача на те, що згідно змісту ст.30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.
Тобто, визначення у п.4.16 Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 № 1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві" того, що здійснюючи управління об'єктами, зазначеними у пункті 1 цього розпорядження, районні в місті Києві державні адміністрації забезпечують захист майнових та немайнових прав територіальної громади м. Києва, ніяким чином не вказує на те, що Київською міською радою було делеговано повноваження власника комунального майна, що є предметом спору у справі, а саме права на звернення до суду з розглядуваним позовом, позивачу.
Суд зауважує, що вказаний пункт розпорядження стоється захисту лише тих майнових та немайнових прав територіальної громади м. Києва, які делеговані районній в місті Києві державній адміністрації, тоді як у даному випадку права власника, в тому числі на витребування майна у порядку ст.388 Цивільного кодексу України, разом з повноваженнями управління нерухомим майном третьою особою 1 позивачу передано не було.
Означені висновки також підтверджуються тим, що у рішення Київської міської ради №183/4995 від 28.10.2010 "Про окремі питання організації управління районами в м. Києві", на підставі якого, в тому числі, і було прийнято розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 № 1112, вкаказано виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) визначити конкретні переліки підприємств, організацій та установ, майно яких відноситься до сфери управління районних в м. Києві державних адміністрацій згідно з пунктом 1 цього рішення, та конкретні повноваження з управління цими об'єктами за погодженням з постійними комісіями Київської міської ради з питань власності, бюджету та соціально-економічного розвитку, охорони здоров'я та соціального захисту, житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу, освіти та науки, культури та туризму.
Тоді як формулювання п.4.16 розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 №1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві" фактично не є визначенням Київською міською державною адміністрацією конкретного повноваження районних в м. Києві державних адміністрацій, зокрема, Печерської районної в місті Києві державної адміністрації на звернення до суду від імені та в інтересах територіальної громади міста Києва за захистом прав власника нерухомого майна.
В контексті наведеного суд звертає увагу на те, що передача об'єкта в управління ніяким чином не вказує на передання всіх повноважень власника нерухомого майна, зокрема, і права на захист речових прав в суді від імені власника чи особі, яка в силу закону здійснює його функції, у даному випадку Київської міської ради. Наразі, жодним нормативно-правовим актом чи рішенням Київської міської міської зворотного не передбачено.
Крім того, суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Ухвалою від 20.06.2022 судом було запропоновано учасникам судового процесу надати письмові пояснення по справі з урахуванням змісту постанови Верховного Суду від 31.05.2022.
Проте, позивачем протягом нового розгляду справи жодних письмових пояснень з приводу обставин, які стали підставою для скасування попередніх судових рішень та фактично повинні були бути встановлені під час нового розгляду справи, надано так і не було.
За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, з огляду на наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку щодо недоведенності з боку позивача обставин наявності у Печерської районної в місті Києві державної адміністрації повноважень на звернення до суду з позовом про витребування майна на користь територіальної громади в особі Київської міської ради.
У даному випадку, слід звернути увагу також на те, що Київська міська рада не позбавлена права та можливості звернутись до суду з позовом про витребування на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлових приміщень групи приміщень № 50 (приміщення з № 1 по № 9), загальною площею 81,3 м2, поверх - І, літ. "А" за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок 1/2, які в державному реєстрі Речових прав на нерухоме майно зареєстровані як нежитлове приміщення № 15 загальною площею 96,5 м2, за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок Ѕ.
Означені вище висновки суду вказують на відсутність правових підстав та недоцільність встановлення інших обставин, що входять до предмету доказування у спорах про витребування майна на підставі ст.ст.387, 388 Цивільного кодексу України.
Отже, керуючись наведеним вище, позовні вимоги Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов" про витребування майна з володіння відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, а саме: нежитлових приміщень групи приміщень № 50 (приміщення з № 1 по № 9), загальною площею 81,3 м2, поверх - І, літ. "А" за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок 1/2, які в державному реєстрі Речових прав на нерухоме майно зареєстровані як нежитлове приміщення № 15 загальною площею 96,5 м2, за адресою: м. Київ, вул. Михайла Бойчука (Кіквідзе), будинок Ѕ - підлягають залишенню без задоовлення.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.
З огляду на приписи ст.129 Господарського процесуцального кодексу України судові витрати Печерської районної в місті Києві державної адміністрації залишаються за позивачем. Одночасно, витрати відповідача на подання апеляційної та касаційної скарги на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2022 і рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2021 у справі № 910/12865/20 на загальну суму 7357 грн (квитанція №0.0.2334231929.1 від 10.11.2021 на суму 3153 грн та квитанція №ПН2994928 від 27.01.2022) підлягають стягненню з позивача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов".
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 145, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позовні вимоги Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов" про витребування майна - залишити без задоволення.
2. Судовий збір в сумі 2270 грн залишити за позивачем.
3. Стягнути з Печерської районної в місті Києві державної адміністрації (01010, місто Київ, вул.Михайла Омеляновича-Павленка, будинок 15, ЄДРПОУ 37401206) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубігов" (01103, місто Київ, вул.Михайла Бойчука, будинок 1/2, приміщення 15, ЄДРПОУ 42922232) судовий збір за апеляційне та касаційне оскарження судового рішення в розмірі 7357 грн.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 19.08.2022.
Суддя В.В. Князьков