Справа № 466/985/22
Провадження № 2/466/1238/22
16 серпня 2022 року м. Львів
Шевченківський районний суд м. Львова
в складі: головуючого - судді Ковальчука О.І.
з участю секретаря Коновал К.В.
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2
представників третьої особи Щедрик М.І., Корчинського В.Б.
справа №466/985/22
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до Львівського національного університету імені Івана Франка, третя особа Львівська обласна організація профспілки правників освіти і науки України про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення допуску до роботи та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу
07.02.2022 року ОСОБА_3 звернулася до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом до Львівського національного університету імені Івана Франка, третя особа Львівська обласна організація профспілки правників освіти і науки України про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення допуску до роботи та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, в якому просить суд з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 08.06.2022 року ухвалити рішення, яким скасувати наказ ректора Львівського національного університету імені Івана Франка №4601 від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_3 ; стягнути з Львівського національного університету імені Івана Франка на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.11.2021 року по 01.03.2022 року за кожен робочий день вимушеного прогулу, а також стягнути судові витрати.
В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що ОСОБА_3 офіційно працює на посаді доцента кафедри маркетингу економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка понад двадцять років (надалі - відповідач, роботодавець).
29 листопада 2021 року від відповідача, шляхом поштового зв'язку позивач отримала лист з Наказом ректора ЛНУ їм. ОСОБА_4 , №4601 від 08.11.2021 «про відсторонення від роботи», де вказувалося, що з 08 листопада 2021 року її відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на строк до отримання першої дози вакцини від СОVID-19, або до усунення причин, що зумовили відсторонення працівників економічного факультету ЛНУ їм. Івана Франка, серед інших і доцента кафедри маркетингу ОСОБА_3 . Позивач є матір'ю трьох малолітніх дітей, а заробітна плата є єдиним джерелом доходу. На момент відсторонення позивача від роботи, викладання здійснювалось у дистанційній формі в умовах відеоконференції, що унеможливлювало поширення захворювання.
Наказ про відсторонення мотивований статтею 46 Кодексу законів про працю, частиною 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» №1645-ІІІ, постановою Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 року щодо встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої короновірусом SАRS-СоV-2 і наказом МОЗ України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням.
Позивач вважає своє відсторонення незаконним, таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства з наступних підстав.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що «кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується». Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019).
Статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Підставою для відсторонення позивачки від виконання роботи у оскаржуваному наказі вказано: Наказ ректора від 28.10.2021 №О-123 «Про відсторонення працівників Університету у зв'язку із введенням заходів, спрямованих на запобігання виникнення і поширення короновірусної хвороби (СОVID-19)» (із змінами і доповненнями); повідомлення працівників про обов'язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19 від 05.11.2021р.; рапорт декана факультету.
Оскаржуваний наказ винесений ректором закладу (ЛНУ ім. Івана Франка), керуючись статтею 46 Кодексу законів про працю України, статтею 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хворіб, наказом МОЗ Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236, що вбачається із самого наказу.
Статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Порядок відмови від здійснення обов'язкових профілактичних щеплень визначений у частині 6 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій вказано, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а у разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Окрім цього, відповідно до ч.2 ст.27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Отже, позивач вказує, що роботодавцем при відстороненні ОСОБА_3 від роботи не дотримано вимог ч.6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов'язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч.2 ст.27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення щодо недопуску позивача від роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
Натомість відповідач виніс оскаржуваний наказ про відсторонення на підставі Наказу ректора від 28.10.2021 №О-123, повідомлення працівників про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 05.11.2021р. та рапорту декана факультету, які самі по собі не створюють жодних юридичних наслідків та не засвідчують юридичного факту відмови чи ухилення позивачки від обов'язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання нею медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я.
Отже, винесення відповідачем оскаржуваного наказу, є порушенням вимог частин 2 та 6 статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та ч.2 статті 27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, відповідач порушив її законне право на працю.
Враховуючи викладене, позивач вважає, що Наказ ректора ЛНУ їм. ОСОБА_4 , №4601 від 08.11.2021 «Про відсторонення від роботи» підлягає скасуванню в частині відсторонення позивачки від роботи, оскільки спірний наказ стосується декількох осіб, які не є позивачами у цій справі.
Протиправний наказ про відсторонення від роботи позивача призвів до неправомірного та
незаконного обмеження права на працю позивачки, та позбавив її єдиного джерела доходу, а її малолітніх дітей засобів до існування.
Згідно роз'яснень, викладених у п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 № 13 зазначено, що якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП).
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати вона застосовується, серед іншого у випадках вимушеного прогулу.
05.04.2022 на адресу позивача надійшов лист від відповідача, що містив завірену копію наказу ректора ЛНУ їм. ОСОБА_4 , №690 від 28.02.2022 «Про допуск до роботи працівників, відсторонених від роботи», відповідно до якого з 01.03.2022 допущено до роботи працівників економічного факультету ЛНУ їм. Івана Франка, серед інших і доцента кафедри маркетингу - ОСОБА_3 (позивача) у зв'язку із зупиненням дії наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».
Отже, враховуючи те, що в результаті незаконного відсторонення позивача від роботи, відповідачем не було нараховано середньомісячну заробітну плату, то він зобов'язаний виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08.11.2021 року по 01.03.2022 року за кожен робочий день вимушеного прогулу.
З врахуванням вищевикладеного, змушена звернутися до суду.
Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні уточнені позовні вимоги підтримала повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просила позовну заяву задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позов заперечила, підтримавши письмовий відзив, долучений до матеріалів справи. Просила у задоволенні позову відмовити.
Представники третьої особи Львівської обласної організації профспілки правників освіти і науки України Корчинський В.Б., Щедрик М.І. в судовому засіданні позов підтримали повністю з підстав, викладених в письмових поясненнях, долучених до матеріалів справи. Просили позовну заяву задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, представників третьої особи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.
Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
У відповідності до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.
Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами, що з 01.09.2001 року позивач ОСОБА_3 працює на посаді доцента кафедри маркетингу економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (а.с.89-95).
Згідно Довідки №110-Г від 31.12.2021 року, виданої Первинною профспілковою організацією працівників Львівського національного університету імені Івана Франка, ОСОБА_3 є дійсним членом профспілки (а.с.96).
Відповідно ч. 1 ст. 246 КЗпП України первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально - економічні права та інтереси.
08 листопада 2021 року, наказом №4601, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка, керуючись ст. 46 КЗпП, ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», постановою КМУ №1236 від 09 грудня 2020 року, наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», - відсторонив ОСОБА_3 , та ряд інших працівників від роботи без збереження заробітної плати, на строк до отримання першої дози вакцини проти COVID-19, або до усунення причин, що зумовили відсторонення (а.с.26-27).
З акту №2 від 08.11.2021 року, складеного в.о. декана економічного факультету вбачається, що ОСОБА_3 телефоном повідомлена про наказ ректора Львівського національного університету імені Івана Франка №4601 від 08.11.2021 року про відсторонення від роботи (а.с.28).
Як вбачається з підпису позивача, ОСОБА_3 була ознайомлена з вказаним наказом №4601 від 08.11.2021 року, 23 січня 2022 року.
28 лютого 2022 року на підставі наказу ректор Львівського національного університету імені Івана Франка №690, позивача ОСОБА_3 допущено до роботи з 01.03.2022 року у зв'язку з зупиненням дії наказу Міністерства охорони здоров'я №2153 від 04 жовтня 2022 року (а.с.103).
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Статтею 2-1 КЗпП України проголошено рівність трудових прав громадян України та заборону будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників.
Положеннями ст. 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Зі змісту оскаржуваного позивачем ОСОБА_3 наказу про відсторонення її від роботи вбачається, що роботодавець при його виданні керувався положеннями ст. 46 КЗпП України, ч.2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236, наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».
Приписами ст. 46 КЗпП України встановлено вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи, відповідно до яких відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством.
За змістом вищеназваної статті допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.
Правовий висновок про те, що ст. 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651св18).
Згідно ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року N 1645-III, як обов'язкові і такі, що включені до календаря щеплень, визначені профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу. Але, працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У пункті 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 (в редакції, визначеній постановою від 20 жовтня 2021 року №1096, яка діяла на час видання наказу «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладено забезпечення:
1) контролю за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 р. №2153 (далі-перелік);
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Згідно з ч.2 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Відповідно до ч.6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п'ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації та за згодою об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Іншого порядку відмови від обов'язкових профілактичних щеплень ані цей, ані будь-який інший закон не містять. Не містить цей закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов'язкових профілактичних щеплень, а ніж відібране лікарем письмове підтвердження особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.
Судом встановлено, що при відстороненні позивача ОСОБА_3 від роботи у зв'язку із відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 не було дотримано вимог ч.6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов'язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч.2 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивача від роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
При виданні оскаржуваного позивачем наказу про його відсторонення відповідачем також не було взято до уваги також правовий висновок Конституційного Суду України, який викладений у рішенні Великої палати Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020 (230/20) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «;Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»» про те, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України, а також правовий висновок про те, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8. 19, 64 Конституції України.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до переконання, що відповідачем не доведено правомірності відсторонення позивача від роботи, у тому числі наявності встановлених законодавством підстав для відсторонення. Крім того, не доведено належними та допустимими доказами факт відмови чи ухилення ОСОБА_3 від обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, а також не дотримано вимог встановлених ст. 7, ч. 2 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», який має вищу юридичну силу, ніж підзаконні нормативно-правові акти, порядку відсторонення позивача від роботи.
Суд вважає за необхідне зазначити, що право на оплачувану працю є елементом приватного життя, оскільки робота і заробіток забезпечує приватні життєві потреби позивача. Саме з цих міркувань, зазначене право захищається ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а тому втручання в нього з боку держави, повинно одночасно відповідати всім трьом критеріям ЄСПЛ: законності, законної (легітимної) мети і пропорційності (справедливого балансу). Таке втручання визнається ЄСПЛ неправомірним, якщо хоча б одного з критеріїв дотримано не було.
В даному випадку суд констатує, що відсторонивши позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, відповідач фактично поклав на нього обов'язок вчинити дії, які не врегульовані нормативно-правовим актом у виді закону. Крім того, суд вважає, що таке втручання в трудові права позивача є надмірним, не пропорційним, оскільки позбавили останню засобів для існування.
Щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час відсторонення від роботи, суд зазначає наступне.
Положення ст. 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
У випадках стягнення на користь працівників середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи середній заробіток визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарних місяці роботи.
Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України, роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України) (постанова Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №712/3841/17).
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 25.07.2018 р. у справі №552/3404/17 та від 24.04.2020 р. у справі №815/5976/14, і яка згідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин: «...вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати...», «...виплата за вимушений прогул - є заробітною платою, ... вона обчислюється саме у прив'язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію...».
За ч. 1 ст. 94 КЗпП, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Як було встановлено судом, позивач, починаючи з 08 листопада 2021 року, була позбавлена можливості працювати та, відповідно, отримувати заробітну плату з підстав її незаконного відсторонення від роботи.
28 лютого 2022 року на підставі наказу ректора Львівського національного університету імені Івана Франка №690, позивача ОСОБА_3 допущено до роботи з 01.03.2022 року.
Відтак, відповідач зобов'язаний виплатити позивачу заробітну плату за період з 08 листопада 2021 року по 01 березня 2022 року, тобто за період фактичного відсторонення.
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст.46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП). Розрахунок такої здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року.
Згідно п. 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, оскільки судом встановлено, що в порушення ст. 46 КЗпП України відповідачем із власної ініціативи без законних підстав відсторонено позивача ОСОБА_3 від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, з відповідача слід стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 01 березня 2022 року.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.
Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача в користь позивача підлягає стягненню судовий збір в розмірі 992,40 грн.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, ст. 235 КЗпП України суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення за один місяць середньої заробітної плати.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд
позов задовольнити повністю.
Скасувати наказ ректора Львівського національного університету імені Івана Франка №4601 від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_3 .
Стягнути з Львівського національного університету імені Івана Франка на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.11.2021 року по 01.03.2022 року за кожен робочий день вимушеного прогулу.
Стягнути з Львівського національного університету імені Івана Франка на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в розмірі 992,40 грн. (дев'ятсот дев'яносто дві гривні 40 коп.)
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку в межах суми платежу за один місяць.
Позивач: ОСОБА_3 , РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .
Відповідач: Львівський національний університет імені Івана Франка, ЄДРПОУ - 02070987, м. Львів, вул. Університетська, 1.
Третя особа: Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України, ЄДРПОУ - 02607769, м. Львів, пр. Шевченка, 7.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.
Повний текст судового рішення виготовлено 22 серпня 2022 року.
Суддя О. І. Ковальчук