ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
01 червня 2022 року м. Київ № 826/17843/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до 1. Міністерства внутрішніх справ України, 2. Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області
провизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерство внутрішніх справ України (далі - відповідач 1), Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області (далі - відповідач 2) з наступними позовними вимогами:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. від 27.10.2014 року № 2239 о/с "По особовому складу" в частині звільнення ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ), з органів внутрішніх справ на підставі п. п. 1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 року № 1682-VI та п. 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ;
- поновити ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ), з 27.10.2014 року на посаді першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління;
- стягнути з Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу, а саме: з 27.10.2014 року по дату поновлення на службі.
Ухвалою суду від 24.11.2014 року відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2014 року зупинено провадження у справі № 826/7286/15 до вирішення Конституційним судом України справи за конституційними поданнями 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".
Відповідно до Розпорядження Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2015 року № 1472 "Щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ", адміністративну справу № 826/17843/14, згідно протоколу повторного автоматичного розподілу від 24/12.2015 року, повторно розподілено на суддю Погрібніченка І.М.
Ухвалою суду від 25.12.2015 року суддею Погрібніченком І.М. адміністративну справу № 826/17843/14 прийнято до свого провадження.
Ухвалою суду від 04.06.2021 року поновлено провадження в адміністративній справі та її розгляд вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
В обґрунтування позову зазначається, що ОСОБА_1 з листопада 2014 року обіймав посаду першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління.
Наказом Міністра внутрішніх справ України від 27.10.2014 року № 2239 о/с позивача звільнено із займаної посади першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління, згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII та пунктом 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Поряд з цим, позивач зазначає, що його звільнено було за формальними ознаками, в силу зайняття посади у певний період. При цьому, його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або противоправному порушені прав та свобод людини не встановлено, а тому, на думку позивача, застосування індивідуальної відповідальності до нього не є можливим.
У поданому до суду відзиві відповідач 1 проти задоволення адміністративного позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні.
Відзив обґрунтовано тим, що наказом МВС України від 16.01.2015 № 48 о/с відповідно до вимог п. 10 ч.2 ст. З Закону України «Про очищення влади» та згідно із п.п. 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ позивача, першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління було звільнено із органів внутрішніх справ за скоєння вчинків що дискредитують звання рядового і начальницького складу.
Відповідач 1 також звертав увагу, що процедура звільнення позивача відбулася із дотриманням вимог чинного на момент звільнення позивача законодавства. Також зазначав, що Законом України «Про очищення влади» не передбачається встановлення будь - яких виключень або преференцій для посадових осіб, зазначених в частині першій статті 3 цього Закону, що давали б їм змогу звільнитися від застосування люстраційної процедури або її відтермінування, внаслідок чого їх звільнення повинно були відбутися у строки встановлені законодавцем незалежно від будь-яких обставин.
У поданому до суду відзиві відповідач 2 проти задоволення адміністративного позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні.
Відзив обґрунтовано тим, що позивач в період з жовтня 2010 року до серпня 2011 року та з листопада 2012 року до жовтня 2014 року перебував на посаді заступника начальника територіального органу МВС України.
Період перебування позивача на вказаних посадах у зазначений Законом України «Про очищення влади» становив понад один рік.
Ураховуючи викладене, та відповідно до вимог п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону позивач підлягав звільненню зі служби.
Таким чином, видаючи оспорюваний наказ відповідач (МВС України) діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ОСОБА_1 з листопада 2012 року обіймав посаду першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління.
Наказом МВС України від 27.10.2014 року № 2239 о/с згідно з пп. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року та п.п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ ОСОБА_1 , першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління було звільнено у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік).
Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до положень ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до положень статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України від 16.09.2014 № 1682-VII "Про очищення влади" (надалі - Закон № 1682-VII), який набрав чинності 16.10.2014.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 вказаного Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Відповідно до частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII встановлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
При цьому пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
З матеріалів справи вбачається, що правовою підставою для звільнення позивача відповідачами указано саме норму підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII та пункт 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України.
Відповідно до пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.91 № 114, звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби.
Отже, оскаржуваний наказ фактично не містить вказівки на конкретну правову підставу звільнення позивача, обмежившись лише посиланням на загальний порядок звільнення особи зі служби в органах внутрішніх справ.
З наданих відповідачами відзивами на позовну заяву, встановлено, що підставою прийняття оскаржуваного наказу стало те, що позивач обіймав сукупно не менше одного року посади заступника керівника територіального (регіонального) органу Міністерства внутрішніх справ України у період визначений пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII, тобто з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, отже позивача звільнено на підставі пункту 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII.
При цьому, суд зазначає, що очищення влади (люстрація), за приписами ч. 2 ст. 1 Закону № 1682-VII, здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Отже, звільнення особи відповідно до Закону № 1682-VII свідчить про те, що державою офіційно визнається той факт, що особа, яка обіймала певну керівну посаду (посади) не менше року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, приймала рішення або своїми діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Таким чином, положення п. п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень та ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII не можуть бути застосовані окремо без урахування основних засад цього Закону та мети його прийняття.
Поряд з цим, суд звертає увагу, що сам по собі факт зайняття особою керівної посади упродовж не менше року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, очевидно не може бути свідченням про вчинення особою зазначених діянь.
Водночас не вчинення посадовою особою зазначених вище дій чи бездіяльності або не прийняття зазначених рішень виключає можливість застосування положень Закону України "Про очищення влади", оскільки цей закон очевидно не стосується осіб, які, перебуваючи на керівних посадах, сумлінно виконували свої посадові обов'язки.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд звертає увагу, що гарантії щодо незаконного звільнення та презумпція невинуватості є конституційними нормами прямої дії, які є юридично вищими порівняно з нормами Закону України "Про очищення влади", а тому норми Закону України "Про очищення влади" в частині, що суперечать конституційним правам позивача, не підлягають застосуванню.
Відсутність передбаченого чинним законодавством нормативного регулювання обов'язку щодо встановлення обставин про прийняття посадовою особою рішень, вчинення дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, не може бути підставою для не вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій щодо встановлення цих обставин, з огляду на передбачений чинним законодавством обов'язок забезпечити дотримання конституційних прав позивача та належним чином обґрунтувати своє рішення, а у випадку його оскарження в судовому порядку довести суду правомірність цього рішення.
Проте, ані спірний наказ, ані відзиви відповідачів не містять доводів щодо виявлення суб'єктом владних повноважень обставин, що свідчать про прийняття позивачем рішень на час перебування на керівних посадах у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року або вчинення ним дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Слід зазначити, що у випадку, якщо нормативно-правовий акт частково або в цілому не відповідає змісту іншого нормативно-правового акта, суд має право засовувати до спірних правовідносин нормативно-правовий акт вищої юридичної сили.
Крім того, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 6 КАС України).
Так, у справі Мейлоун проти Сполученого Королівства (Malo№e v. the U№ited Ki№gdom) Європейський суд з прав людини, зокрема зазначив, що не можна вважати втручання законним, якщо юридичні повноваження виконавчої влади виражаються в термінах необмеженої влади. Закон повинен указувати межі будь-яких повноважень компетентної влади і способів їх здійснення. Закон повинен з достатньою ясністю і з урахуванням законної мети конкретного заходу надавати особі необхідний захист від свавільного втручання. Висновок про те, що втручання не відповідає закону, достатній для висновку про порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, всупереч наведеному Законом № 1682-VII не забезпечено чітке визначення механізму його реалізації, який відповідав би меті його прийняття, та дотримання принципів, наведених у ч. 2 ст. 1 цього ж Закону, що свідчить про порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Дійсно, положеннями Закону № 1682-VII встановлена додаткова підстава припинення трудового договору у зв'язку із самим лише фактом зайняття особою посади, передбаченої статтею 3 цього Закону, яка своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Таким чином, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону № 1682-VII.
Підстави, порядок, мета та сутність процедури люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить на користь висновку про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже при її застосуванні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто, вина працівника має бути не тільки встановлена, а й доведена належними та достатніми фактами в кожному конкретному випадку.
Аналізуючи наведене, суд вважає, що заборона перебування на посадах, визначених в ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII та, як наслідок, звільнення з цих посад, в розрізі справи, що аналізується, фактично встановлює презумпцію колективної вини, а не презумпцію невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч. 2 ст. 1 Закону № 1682-VII), що вказує на ознаки неврахування принципу індивідуального підходу при притягненні позивача до юридичної відповідальності та порушує норми ч. 2 ст. 61 Конституції України.
Отже, що положення п. 2 Прикінцеві та перехідні положення та ст. 3 Закону № 1682-VII мають бути застосовані саме у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону № 1682-VII, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов'язкові до застосування, крім інших, принципи верховенства права та законності, презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності.
Тому, при застосуванні до позивача положень Закону № 1682-VII мало би бути з'ясовано, чи здійснював він заходи (та/або сприяв їх здійсненню), передбачені положеннями ст. 1 Закону № 1682-VII.
У протилежному ж випадку така особа визнається колективно винною без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади, тоді як без доведення вини в передбаченому законом порядку, запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на певній посаді у певний проміжок часу.
Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв'язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом № 1682-VII період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.
До того ж застосування зазначених обмежень є серйозною мірою відповідальності, що вимагає додаткового мотивування та підтвердження.
Статтею 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.50, що ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97, та, відповідно до ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства, вказує у статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
У рішенні по справі "Турек (Turek) проти Словаччини" (люстрація) від 14.02.2006 № 57986/00 Європейський Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження у зв'язку із застосуванням засобів люстрації.
Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (п. 115 вказаного рішення).
Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Суд звертає увагу на те, що відповідачами не надано допустимих та належних доказів щодо вчинення позивачем будь-яких заходів спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. Натомість, оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади базуються виключно на даних особової справи позивача щодо перебування його на посаді першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління.
Таким чином, суд доходить висновку, що спірний наказ не відповідають такому критерію як прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Суд також враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі "Полях та інші проти України", в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість, заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_3, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_3 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Віктора Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 р., яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі "Полях та інші проти України" є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Віктор Янукович.
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_3 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
Відтак, суд зазначає, що доводи відповідачів про законність звільнення позивача на підставі п. 2 Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про очищення влади" без урахування мети та принципів люстрації, визначених статтею 2 вказаного Закону, є необґрунтованими та безпідставними, а сам наказ - таким, що порушує конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності.
Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період певної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідачі порушили норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяли не у спосіб та не з метою, що встановлені Законом, без урахування основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, з огляду на що застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" не відповідає існуючим у демократичному суспільстві стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
Таким чином, беручи до уваги викладене вище, суд приходить до переконання, що наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. від 27.10.2014 року № 2239 о/с "По особовому складу" в частині звільнення ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ), з органів внутрішніх справ на підставі п. п. 1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 року № 1682-VI та п. 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ є протиправним та підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Отже, позивач має бути поновлений на посаді, з якої відбулося незаконне його звільнення.
За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.
Суд встановив, що позивач проходив службу в Управлінні міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на посаді першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління, а тому саме цим суб'єктом владних повноважень порушено право позивача на працю.
Згідно з відомостями в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців на теперішній час, Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області не ліквідовано, а перебуває у стані припинення.
Суд звертає увагу, що у світлі ст. 13 Конвенції засіб юридичного захисту має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору.
Верховний Суд у справі №826/16191/17 виклав правову позицію, відповідно до якої при ліквідації державної установи публічного права на іншу державну установу, якій передані функції ліквідованої установи і яка є фактичним правонаступником цієї установи, переходять усі обов'язки ліквідованої установи щодо працевлаштування звільнених працівників ліквідованої установи та відшкодування усіх витрат, пов'язаних з незаконним звільненням працівника, й невиконання цього обов'язку є порушенням його трудових гарантій.
Отже враховуючи, встановлення судом протиправності оскаржуваних наказів про звільнення позивача належним способом поновлення його порушеного права є поновлення позивача на посаді першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління, з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 28.10.2014 року.
Щодо вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід зазначити, що відповідно до ч. 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.
Згідно з пунктом 24 розділу II "Права, обов'язки і відповідальність" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР №114 від 29.07.1991(зі змінами і доповненнями та яке діє по даний час), у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
Так, згідно з Довідкою Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області № 14 від 11.11.2014 року середня заробітна плата позивача, за два останні повні календарні місяці, що передували звільненню, складала 22 884, 04 грн.
Таким чином, середньоденна заробітна плата складає 544,86 грн. (22 884, 04 грн./42 роб. дня).
Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в цьому випадку з 28 жовтня 2014 року по 01 червня 2022 року.
На підставі листів Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу» суд встановив, що кількість робочих днів за період з 28 жовтня 2014 по 31 грудня 2015 року становить 47 днів, а саме: жовтень 2014 року - 4 дні, листопад 2014 року - 20 день, грудень 2014 року - 23 дні; у 2015 році - 251 робочий день; у 2016 році - 251 робочий день; у 2017 році - 248 робочих днів; у 2018 році - 250 робочих днів; у 2019 році - 250 робочих днів; у 2020 році - 251 робочий день; у 2021 році - 250 робочих днів; у 2022 році - становить 101 день, а саме: січень 2022 року - 19 днів, лютий 2022 року - 20 днів, березень 2022 року - 22 дні, квітень 2020 року - 20 дні, травень 2022 року - 20 днів, червень 2022 року - 1 день.
Отже, загальна кількість робочих днів з дати, наступної за днем звільнення позивача та по день прийняття рішення про поновлення на роботі складає: 1899 днів вимушеного прогулу.
Таким чином, за вказаних вище обставин, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу позивача становить 1 034 689, 14 грн. (544,86 грн.х1899 днів).
Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць у розмірі 11 442, 06 грн. (544,86 грн. х21 день) підлягає негайному виконанню.
Відповідно до положень чч. 1 та 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про часткове задоволення позовних вимог.
Оскільки спір вирішено на користь сторони, звільненої від сплати судового збору, а також за відсутності витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.
Керуючись ст.ст. 22, 72-77, 90, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_4 задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. від 27.10.2014 року № 2239 о/с "По особовому складу" в частині звільнення ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ), з органів внутрішніх справ на підставі п. п. 1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 року № 1682-VI та п. 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
3. Поновити ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ), з 27.10.2014 року на посаді першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління, з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 28.10.2014 року.
4. Стягнути з Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.10.2014 року по 01.06.2022 року у розмірі 1 034 689, 14 грн. (один мільйон тридцять чотири тисячі шістсот вісімдесят дев'ять гривень, 14 копійок).
5. Звернути до негайного виконання рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ), з 27.10.2014 року на посаді першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління, з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 28.10.2014 року.
7. Звернути до негайного виконання рішення суду у частині стягнення з Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 (ІНП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 11 442, 06 грн. (одинадцять тисяч чотириста сорок дві гривні, 06 копійок).
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Суддя І.М. Погрібніченко