18 серпня 2022 року
м. Рівне
Справа № 562/2736/21
Провадження № 22-ц/4815/821/22
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Шимківа С.С.,
суддів: - Боймиструка С.В., Ковальчук Н.М.,
секретар судового засідання - Ковальчук Л.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю Редакція Здолбунівської районної газети "Нове життя",
третя особа - комунальне підприємство "Здолбунівське",
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 14 лютого 2022 року (ухвалене у складі судді Ковалика Ю.А.) у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю Редакція Здолбунівської районної газети "Нове життя", третя особа комунальне підприємство "Здолбунівське" про захист гідності, честі та ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації,-
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТзОВ Редакція Здолбунівської районної газети «Нове життя», яким просив: визнати заголовок статті «Міський голова Здолбунова від «Європейської солідарності» почав тиск на незалежну пресу», який опубліковано 27 серпня 2021 року у газеті «Нове життя» № 33 (10180) таким, що містить недостовірну інформацію, яка принижує честь, гідність та його ділову репутацію; зобов'язати відповідача у найближчому номері газети «Нове життя» опублікувати спростування недостовірних відомостей про те, що «Міський голова Здолбунова від «Європейської солідарності» почав тиск на незалежну пресу» шляхом розміщення тим же шрифтом на тому ж місці шпальти, де містився відповідний текст на першій сторінці газети «Нове життя» № 33 (10180), опублікованої 27 серпня 2021 року.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що постановою № 84 від 03.11.2020 року Здолбунівська міська територіальна виборча комісія визнала ОСОБА_1 обраним Здолбунівським міським головою. 27.08.2021 року в номері 33 (10180) газети «Нове життя» опубліковано статтю під назвою «Міський голова Здолбунова від «Європейської солідарності» почав тиск на незалежну пресу». Тема публікації стосується листа від КП «Здолбунівське» за підписом його директора ОСОБА_2 з вимогою повернути в комунальну власність займані редакцією приміщення і гараж по АДРЕСА_1 . Вважає, що викладена у вказаній статті інформація, яка безпосередньо його стосується, не відповідає дійсності, принижує його честь, гідність та ділову репутацію, адже знижує рівень довіри до нього серед виборців, мешканців Здолбунівщини, друзів, знайомих. Через надруковану статтю він змушений давати різного роду пояснення та спростування багатьом людям. Наголошує, що опублікована інформація про те, що він як міський голова ОСОБА_3 почав тиск на незалежну пресу, є неправдивою, та знижує його громадський авторитет як міського голови. Заголовок опублікованої статті не може вважатися оціночними судженнями, а є негативною інформацією, яка підлягає спростуванню як недостовірна. У зв'язку з чим, був змушений звертатися до суду і просить задовольнити позовні вимоги.
Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 14 лютого 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТзОВ Редакція Здолбунівської районної газети «Нове життя», третя особа Комунальне підприємство «Здолбунівське» про захист гідності, честі та ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації - відмовлено.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції керувався тим, що заголовок, зміст спірної публікацій та висловлювання, які здійснені стосовно позивача, є оціночним судженням, а не фактичними твердженнями, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.
Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.
У поданій апеляційній скарзі зазначає, що викладена у спірній статті інформація, яка безпосередньо його стосується, не відповідає дійсності та принижує його честь, гідність та ділову репутацію, адже знижує рівень довіри до нього серед виборців, мешканців Здолбунівщини, друзів, знайомих. Через надруковану статтю він змушений давати різного роду пояснення та спростування багатьом людям. Поширена інформація стосовно того, що він як міський голова ОСОБА_3 почав тиск на незалежну пресу, є неправдивою, знижує його громадський авторитет як Здолбунівського міського голови. Переконаний, що заголовок опублікованої статті не може вважатися оціночними судженнями, а є негативною інформацією, оскільки стосується конкретних подій, конкретної особи та подається як установлений факт, а тому підлягає спростуванню як недостовірна.
З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві представник відповідача просить залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення місцевого суду - без змін.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і ч. ч. 2, 3 ст. 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.
Відповідно до п. 2 ст. 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.
Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна, Прагер і Обершлік), свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.
Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.
Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав. (Jerusalem v.Austria, no. 26958/95, n. 43, ECHR 2001-11).
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції України).
Згідно із ч. 1 ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
У ст. 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.
Відповідно до ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Згідно зі ст. 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
Згідно з ч. 3 ст. 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Таким чином, відповідно до ст. 277 ЦК України предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб'єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria), § 46).
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.
Згідно з ч. 2 ст. 30 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб'єктивної оцінки, а відображенням об'єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.
У п. 1 постанови Пленум Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз'яснено, що беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку. У пункті 15 цієї ж постанови Верховний Суд України вказав, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Європейський суд з прав людини, практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права в України, неодноразово наголошував, зокрема у рішенні від 28 березня 2013 року у справі «Нова газета» та Бородянський проти Росії», що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.
Європейський суд із прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: 1) факти, що вважаються загальновідомими; 2) підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; 3) посилання на незалежне дослідження.
У рішенні ЄСПЛ від 15 липня 2010 року (п.46, заява № 16695/04) у справі «Газета "Україна-центр" проти України» (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine) суд зазначив, що: повідомлення новин, засноване на інтерв'ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль "сторожового пса суспільства" (див., наприклад, рішення у справі "The Observer and The Guardian v. the United Kingdom", від 26 листопада 1991 року, п. 59, Series A no. 216). У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин. Законодавство надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу. Суд звертає увагу на те, що це положення у загальному плані відповідає його підходу до свободи журналістів поширювати висловлювання, зроблені іншими (справи від 23 вересня 1994 року «Jersild v. Denmark» та від 29 березня 2001 року «Thoma v. Luxembourg»). Крім того, суд при дослідженні доказів зважає на свободу вираження поглядів, як одну з демократичних засад суспільства, а також враховувати особливості діяльності ЗМІ, на які суспільством покладено обов'язок висвітлювати суспільно важливу інформацію.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-Центр» проти України» від 15 жовтня 2010 року в підпункті «g» пункту 46 суд зазначив, що повідомлення новин, засноване на інтерв'ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (рішення у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom», від 26 листопада 1991 року, пункт 59, Series A no. 216).
ЄСПЛ констатує, що має проводитись вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила ( Bohmer v. Germany. 54, 56, Nestak v . Slovakia , 88-89). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин ( Ismoilov and Others v . Russia, № 2947/06 від 24 квітня 2008 року).
Відповідно до п. 1 ст. 67 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» Телерадіоорганізація та її працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, у разі: а) якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі.
За змістом ч. 2 ст. 302 ЦК України, фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.
Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації в Україні регулюється Законом України «Про інформацію». Відповідно до ст. 2 зазначеного Закону, одними з основних принципів інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 20 та ч.ч. 2,3 ст. 21 Закону України «Про інформацію», за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.
Згідно ст. 29 Закону України «Про інформацію», інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.
Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.
Таким чином, вичерпний перелік інформації, що є предметом суспільного інтересу Законом не встановлено.
Відповідно до ст. 24 Закону України «Про інформацію», забороняються втручання у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб'єкти владних повноважень, крім випадків, встановлених законом, договором між засновником (власником) і трудовим колективом, редакційним статутом.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про захист персональних даних», дозволяється обробка персональних даних без застосування положень цього Закону, якщо така обробка здійснюється:виключно для журналістських та творчих цілей, за умови забезпечення балансу між правом на повагу до особистого життя та правом на свободу вираження поглядів.
ЗМІ відіграє особливу роль в демократичному суспільстві, що полягає у донесенні суспільно важливих тем до громадськості. Втручання у свободу вираження поглядів (обмеження) є допустимим тільки тоді, коли воно встановлене законом та є необхідним в демократичному суспільстві, в іншому випадку, таке втручання становитиме порушення права особи на свободу вираження поглядів.
Судом встановлено, що постановою № 84 від 03.11.2020 Здолбунівська міська територіальна виборча комісія визнала ОСОБА_1 обраним Здолбунівським міським головою.
27.08.2021 в номері 33 (10180) газети «Нове життя» опубліковано статтю під назвою «Міський голова Здолбунова від «Європейської солідарності» почав тиск на незалежну пресу». Автор статті не зазначений.
Тема публікації стосується листа від КП «Здолбунівське» за підписом його директора ОСОБА_2 з вимогою повернути в комунальну власність займані редакцією приміщення і гараж по АДРЕСА_1 .
У даній публікації, така вимога оцінюється не інакше, як незаконний тиск на видання.
Позивач доводить, що опублікована інформація про те, що він як міський голова Здолбунова почав тиск на незалежну пресу, не відповідає дійсності, принижує його честь, гідність та ділову репутацію та знижує його громадський авторитет як міського голови.
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зазначено таке: «Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи, як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об'єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність («Газета «Україна-центр» проти України», № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15 липня 2010 року).
У разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі та ділової репутації, повинен враховувати положення Декларації Комітету Міністрів Ради Європи про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року (далі - Декларація), а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі - Резолюція).
У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
У статтях 3, 4, 6 Декларації зазначається, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.
У зв'язку із цим межа допустимої критики стосовно політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки для ретельної уваги всього суспільства, повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість.
Позивач ОСОБА_1 є обраним Здолбунівським міським головою, а отже межа допустимої критики стосовно нього як публічної особи є значно ширшою, а його діяльність є об'єктом значного суспільного інтересу, який, зокрема, втамовується, з одного боку, - продукуванням інформації стосовно такої особи засобами масової інформації, а з іншого, - її сприйняттям та поглинанням суспільством як результат реалізації інтересу.
Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах: від 23.07.2020 року у справі № 607/5713/17, від 29.07.2020 року у справі № 607/2775/17, від 09.10.2019 року у справі № 369/1281/17, публічна особа, державний службовець, повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар'єру публічної особи, погодились на таку увагу.
Вихід статті у засобі масової інформації зі згадуванням позивача, як публічної особи та відображенням критики його певних дій, саме по собі не можна визнавати таким, яке принижує честь, гідність та ділову репутацію, адже межа критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної людини.
Оспорювана інформація є оціночними судженнями, оскільки не містить фактичних даних, викладена у формі суджень, суб'єктивної думки відповідача з застосуванням мовно-стилістичних засобів, є критикою, оцінкою дій, тому не підлягає спростуванню та доведенню її правдивості.
Установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Наведені в апеляційній скарзі доводи є необґрунтованими, спростовуються встановленими судом обставинами справи та по своїй суті зводяться до незгоди скаржника з висновками суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Заразом, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судовим рішенням на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (Hirvisaari v. Finland ("Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.
Підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає, оскільки ці доводи правильності зробленого судом першої інстанції висновку не спростовують.
Керуючись ст.ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Рівненський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 14 лютого 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Повний текст постанови вигот овлений 19 серпня 2022 року.
Головуючий-суддя Шимків С.С.
Судді: Боймиструк С.В.
Ковальчук Н.М.