Житомирський апеляційний суд
Справа №296/4981/21 Головуючий у 1-й інст. Петровська М. В.
Категорія 66 Доповідач Трояновська Г. С.
18 серпня 2022 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів: Миніч Т.І., Павицької Т.М.
з участю секретаря судового засідання Кузьменко А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 296/4981/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування в особі Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 грудня 2021 року, яке ухвалене під головуванням судді Петровської М.В. у м. Житомирі,
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із названим позовом та просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову вказала, що вона є власником квартири АДРЕСА_2 . Її донька ОСОБА_2 разом із своєю неповнолітньою дитиною - ОСОБА_3 з 2010 року постійно проживали та зареєстровані у належному їй житлі. Проте, починаючи із листопада 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають в її помешканні, їх місце проживання невідоме.
Позивач вказала, що у період проживання доньки та онуки, відповідачі жодного разу не здійснювали поточний ремонт квартири та не дбали про справність комунікацій. Особистих речей та майна ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в квартирі немає, а будь-які перешкоди в доступі до цього житла відсутні. Реєстрація відповідачів в належній їй квартирі перешкоджає володіти та користуватися власним майном і вона змушена нести великі витрати на утримання житла, а факт реєстрації відповідачів позбавляє її можливості оформити субсидію на оплату житлово - комунальних послуг. Виходячи із наведеного, посилаючись на норми цивільного та житлового законодавства, просила задовольнити її позовні вимоги.
Заочним рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 13 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Зокрема, вказує, що жодних перешкод у користуванні зазначеним приміщенням вона не вчиняла, більше того 19 травня 2021 року Корольовським районним судом м. Житомира було ухвалено заочне рішення, яким було задоволено її позов та зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод у спілкуванні та вихованні онуки ОСОБА_3 та було визначено спосіб її участі у вихованні онуки. Зазначає, що до висновку виконавчого комітету Житомирської міської ради, як органу опіки та піклування, від 17 листопада 2021 року №1349 необхідно ставитись критично, оскільки цей орган неодноразово повідомлявся про те, що зміна місця проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з її матір'ю ОСОБА_2 була вчинена останньою виключно з причин небажання спілкуватись з нею (позивачем). Вважає, що суд дійшов помилкового висновку про те, що порушення прав позивача на користування та розпорядження її власністю є непропорційним щодо позбавлення відповідачів єдиного законного житла.
В апеляційному суді представник позивача адвокат Могильницький В.Ю. доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити. Пояснив, що онука позивача є музично обдарованою дитиною і позивач докладала чимало зусиль для її розвитку. Проте, її дочка ОСОБА_2 належним чином дитиною не займалась, здала в ломбард музичний інструмент, який було подаровано дитині Житомирською міською радою. На цьому грунті між позивачем та дочкою виникали конфлікти. Окрім того, позивач, турбуючись про своє житло, не підтримувала можливе вселення у це житло чергового співмешканця дочки. Представник також пояснив, що відповідачі проживали у спірному житлі з 2010 року, хоча були зареєстровані у 2017 році. Наголосив, що відповідачі не несуть витрат на утримання житла, а позивач, як його власник, не може ним вільно розпорядитись, наприклад, у випадку його продажу.
Представник органу опіки та піклування в особі Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради Сергійко А.С. проти доводів апеляційної скарги заперечила, пояснила, що підтримує висновок виконавчого комітету Житомирської міської ради, як органу опіки та піклування, щодо захисту житлових та майнових прав малолітньої ОСОБА_3 , затвердженого рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 17.11.2021 №1349, яким орган опіки та піклування заперечує щодо визнання малолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом.
Інші учасники справи до апеляційного суду не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що не є перешкодою для розгляду справи (ч.2 ст. 372 ЦПК України).
Розглянувши справу в межах, визначених ст.367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на таке.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі - продажу квартири від 23 червня 2010 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №26768404 від 20 липня 2010 року (а.с.16,17 т.1).
Згідно довідок управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради № 10-14/11028 від 05.04.2019, від 09.06.2021 № 10-09/819, від 09.06.2021 № 10-09/820, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та її малолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2 з 12.04.2017 (а.с.15,53,55 т.1).
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 є матір'ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с.14 т.1).
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є матір'ю відповідачки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та бабусею ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується, копією свідоцтва про народження НОМЕР_2 та рішенням суду від 19.05.2021 (а.с.11,24 т.1).
Відповідно до листа Служби у справах дітей Житомирської міської ради від 04.02.2021 № 264/1, складеного за результатами відвідування квартири АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 та її дочка ОСОБА_3 в цій квартирі не проживають і в ній відсутні особисті речі відповідачів (а.с.19 т.1).
Житомирським районним управлінням поліції ГУНП в Житомирській області під час проведення перевірки встановлено, що гр. ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_3 в квартирі АДРЕСА_2 не проживають, що підтверджено листом від 30.03.2021 № Ш-851 (а.с.20 т.1).
Цим органом проводяться заходи по встановленню місця перебування гр. ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_3 , про що повідомлено ОСОБА_1 листом від 01.04.2021 № Ш-881 (а.с.21 т.1).
Судом також встановлено, що актом № 37 ТОВ "Управляюча компанія "Полісся" від 02 квітня 2021 року, складеним за результатами перевірки квартири АДРЕСА_2 за участю сусідів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , підтверджується, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані, однак не проживають за вказаною адресою з листопада 2019 року (а.с.22 т.1).
Згідно повідомлення ТОВ "Управляюча компанія "Полісся" від 06.04.2021, письмові звернення від ОСОБА_2 з приводу перешкод в проживанні за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні(а.с.23 т.1).
Відповідно до висновку виконавчого комітету Житомирської міської ради, як органу опіки та піклування, щодо захисту житлових та майнових прав малолітньої ОСОБА_3 , затвердженого рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 17.11.2021 №1349, виконавчий комітет міської ради, як орган опіки та піклування, заперечує щодо визнання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.218,219, 221,222 а.с.1).
Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майно, сформованих 13.12.2021 за №289893677 та №289900646, інформація щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вказаних реєстрах - відсутня (а.с.231,232).
Судом першої інстанції також були допитані свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , які пояснили, що відповідачі не проживають у спірній квартирі з осені 2019 року. Свідок ОСОБА_6 вказала, що їй невідомо чи чинилися позивачем перешкоди у проживанні у спірній квартирі відповідачів, а свідок ОСОБА_4 зазначила, що таких перешкод з боку позивача не чинилось.
Посилаючись на те, що відповідачі тривалий час не проживають у вказаному житлі, позивач звернулася до суду із позовом про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням на підставі положень ст. 405 ЦК України.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції зауважив, що ОСОБА_1 наділена правом, як власник квартири АДРЕСА_2 , на звернення до суду із вимогою про визнання втратившими право на користування таким житлом зареєстрованими у ньому її дочки та онуки, як таких, що відсутні у житлі без поважних причин понад 1 рік.
Разом з тим, суд дійшов висновку, що в ході розгляду справи позивачем та її представником не надано суду доказів на спростування поважності причин відсутності відповідачів за зареєстрованим місцем проживання. При цьому, покази свідків, акт управляючої компанії, листи поліції не можуть свідчити про поважність чи неповажність причин непроживання у спірній квартирі, адже фактично тільки констатують відсутність зареєстрованих осіб (відповідачів) у квартирі понад один рік.
Також вирішуючи чи буде пропорційним позбавлення відповідачів права на користування житлом із досягненням законної мети такої вимоги, суд відзначив, що у матеріалах справи відсутні докази щодо наявності іншого, ніж зареєстроване, житла у ОСОБА_2 та її малолітньої дочки ОСОБА_3 , а тому позбавлення права відповідачів на користування єдиним законним житлом може призвести до невідворотних наслідків у вигляді його втрати для ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що не пропорційно між правом власника на вільне користування своєю власністю та правом особи на повагу до житла.
Окрім того, додатково суд зауважив, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її непроживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Позбавлення ж відповідачки ОСОБА_2 права користування спірною квартирою матиме наслідком її виселення без малолітньої дочки ОСОБА_3 , що спричинить роз'єднання її сім'ї, що також не відповідатиме якнайкращим інтересам дитини.
Враховуючи вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_2 та її дочки ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірною квартирою, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч.1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Згідно з ч.1 ст. 15, ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.
Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Предметом доказування у даній справі, з урахуванням змісту позовних вимог до ОСОБА_2 - дочки позивача і неповнолітньої онуки ОСОБА_3 та правових підстав, за яких ці вимоги пред'явлено позивачем, є непроживання відповідачів без поважних причин понад один рік в квартирі позивача.
ОСОБА_1 у позовній заяві зазначає, що її донька ОСОБА_2 та онука ОСОБА_3 , починаючи з 2010 року постійно проживали у квартирі АДРЕСА_2 , власником якої є позивач. Встановлено, що відповідачі зареєстровані у зазначеній квартирі з 12.04.2017. На час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_2 разом із неповнолітньою дочкою ОСОБА_3 проживають у м. Рівному. Підставою позову позивач вказувала те, що її донька та онука тривалий час (понад один рік) не проживають у належній їй квартирі, тому останні втратили право користування спірною квартирою.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції на підставі наявних у справі доказів встановив, що позивач не довела факт відсутності відповідачів у спірному житлі понад рік без поважних причин, у зв'язку з чим правильно відмовив у позові про визнання їх такими, що втратили право користування цим жилим приміщенням на підставі частини другої статті 405 ЦК України.
Окрім того, пояснення представника позивача в суді апеляційної інстанції свідчить про наявність конфліктних відносин між позивачем та її донькою ОСОБА_2 , що не виключає поважність причин непроживання ОСОБА_2 зі своєю малолітньою донькою у спірній квартирі.
Колегія суддів констатує відсутність відомостей про втрату відповідачами правового інтересу до спірного житла та відсутність правових підстав для позбавлення їх права на житло.
Підстави для визнання відповідачів, які в установленому законом порядку зареєстрували у спірному житлі своє місце проживання, такими, що втратили право користування цим житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем не доведені.
Отже колегія суддів апеляційного суду вважає, що у зазначеній справі необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на спірну квартиру та право користування цією квартирою відповідачів - дочки та онуки позивача, які зареєстровані у цій квартирі, тривало у ній проживали, іншого житла не мають.
Також колегія суддів зазначає, що відповідно до частини четвертої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Стаття 29 ЦК України не пов'язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Отже, аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання у здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц , від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 24.05.2022 по справі №755/20478/19.
Суд, на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що тривале непроживання ОСОБА_2 разом із неповнолітньою дитиною у квартирі було зумовлене поважними причинами, оскільки дитина не має власного житла і не може самостійно обирати місце проживання. Доводи позивача про проживання дитини за іншою адресою з матір'ю не спростовують висновків суду, оскільки мати дитини не має власного житла, а проживає разом із чоловіком. З цього випливає, що дитина не може вважатися такою, що забезпечена іншим житлом і через це втратила право на проживання у спірній квартирі, в якій вона набула права на житло з народження. Права дитини захищено положеннями Закону України «Про охорону дитинства».
Крім того, колегія суддів вважає, що посилання позивача на положення статті 391 ЦК України є необґрунтованими, оскільки під час розгляду справи судом не було встановлено наявності перешкод у користуванні позивачем своєю власністю та порушення її прав у зв'язку з реєстрацією місця проживання дочки та онуки у належній позивачу квартирі, що є визначальним для захисту права на підставі цієї норми права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Враховуючи усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
За таких обставин колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, підстав для скасування рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги немає, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374, 375,381-384, 390, 391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 19.08.2022.
Головуючий Судді