Справа № 740/7090/21
Провадження № 2/740/352/22
10 серпня 2022 року м. Ніжин
Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області в складі:
головуючого судді Шевченко І. М.,
за участю секретаря судового засідання Лазоренко Л. Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «УЗ»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - заступник начальника виробничого підрозділу Ніжинська дистанція сигналізації та зв'язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «УЗ» - Косовець Микола Іванович, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов'язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи,
установив:
17 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ про відсторонення від роботи, зобов'язати АТ «УЗ», виплатити йому заробітну плату (середній заробіток) за час незаконного відсторонення від роботи, стягнути судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом № 314 від 08 грудня 2021 року заступника начальника ВП Ніжинська дистанція сигналізації та зв'язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» Косовця М. І. позивача відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року без нарахування заробітної плати (середнього заробітку) до моменту усунення причин відсторонення та зобов'язано повідомити начальника Ніжинської дистанції сигналізації та зв'язку про отримання позивачем профілактичного щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-Cov-2, або отримання висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я. З оскаржуваним наказом позивач був ознайомлений під підпис 08.12.2021.
Позивач вважає наказ відповідача незаконним, таким, що підлягає скасуванню, оскільки оскаржуваним наказом порушені його права на працю та її оплату. На думку позивача, оскаржуваним наказом порушена низка прав і свобод, гарантованих Конституцією України та міжнародними правовими актами.
Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 22 грудня 2021 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
Представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти позову в повному обсязі. Зазначив, що повідомленням від 09.11.2021 № HOK-06/530 позивача попереджено, що починаючи з 09.12.2021 y paзi відсутності профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або абсолютних протипоказань до їх проведення, він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати, з яким ОСОБА_1 ознайомлений, але не згоден, про що зроблений запис у додатку про ознайомлення.
Також 03.12.2021 позивач ознайомлений з листом від 02.12.2021 № НЗК-09/8258, яким його попереджено, що починаючи з 09.12.2021 у разі відсутності профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або абсолютних протипоказань до їх проведення, він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати згідно зі ст. 46 КЗпП України та ст. 12 Закону України «Про захист населення в період інфекційних хвороб» до отримання документа про проведення щеплення.
29.11.2021 ОСОБА_1 ознайомлено зі змістом: постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»; наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» з додатком; наказу Міністерства охорони здоров'я України вiд 01.11.2021 № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням з додатком: постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83 «Про затвердження переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави з додатком (в частині, що стосується АТ «Укрзалізниця»). У свою чергу позивач з вищезазначеними повідомленнями та листами не погодився, на що надав пояснення/заперечення на лист-ознайомлення.
Наказом АТ «Укрзалізниця» від 08.12.2021 № 314 «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09.12.2021 до моменту усунення ним причин відсторонення, а саме на час відсутності обов'язкового профілактичного щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, або отримання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я. На час відсторонення позивача від роботи нарахування заробітної плати не здійснюється. 3 наказом від 08.12.2021 № 314 «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 ознайомлений.
Щодо вимог позивача про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 6000,00 грн, відповідач указав на невідповідність критеріям реальності таких витрат та розумності їхнього розміру, зазначивши, що відповідач перебуває у складному фінансовому становищі.
Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 02 лютого 2022 року у справі призначено судове засідання з викликом сторін на 09 березня 2022 року, 08-30 год., яке в подальшому відкладалося з різних причин.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року строком на 30 днів введено воєнний стан. У подальшому строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Розпорядженням Голови Верховного Суду від 08 березня 2022 року № 2/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність судових справ, зокрема, Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області до Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області.
Розпорядженням Голови Верховного Суду від 04 травня 2022 року № 27/0/9-22 «Про відновлення територіальної підсудності судових справ судів Чернігівської області» відновлено територіальну підсудність судових справ, зокрема, Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області з 05 травня 2022 року.
У судове засідання сторони не з'явилися.
Представник позивача - ОСОБА_2 подав до суду заяву, в якій просив розглянути справу без його та позивача участі. Зазначив, що наказом МОЗ України від 25.02.2022 р № 380 зупинено дію наказу від 01.11.2021 р., у зв'язку з чим 01.03.2022 року ОСОБА_3 допущено до роботи та відправлено на простій із збереженням 2/3 ставки заробітної плати. Позовні вимоги підтримав та просив задовольнити позов, надавши розрахунок невиплаченої заробітної плати (середній заробіток) за час незаконного відсторонення від роботи за період з 08 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року включно у розмірі 48 065,36 грн.
Відповідач подав до суду клопотання, в якому просив розглядати справу без участі представника відповідача за наявними в матеріалах справи документами.
Згідно із ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
За правилами ч. 1 ст. 2 ЦПК України з авданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Дослідивши повно та всебічно обставини справи в сукупності, оцінивши зібрані в справі докази, керуючись своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що ОСОБА_1 працює старшим електромеханіком дільниці 1 групи бригади № 33 у ВП Ніжинська дистанція сигналізації та зв'язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця», що підтверджується копією трудової книжки (а. с. 11-15).
Згідно з наказом заст. начальника ВП Ніжинської дистанції сигналізації та зв'язку № 314 від 08.12.2021 р., ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року до моменту усунення ним причин відсторонення (а. с. 9, 10).
01 березня 2022 року ОСОБА_1 допущено до роботи та відправлено на простій зі збереженням 2/3 ставки заробітної плати.
Згідно з довідкою про доходи позивача, його середньоденна заробітна плата становить 858 грн. 31 коп.
Згідно до п. 9 ст. 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Відповідно до змісту ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Законні інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.
Конституція є законом прямої дії.
Згідно зі ст. 147 та п. 2 ст. 150 Конституції України повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України.
Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави (поліцейські, міністри, депутати тощо), крім Конституційного Суду України, не мають повноважень тлумачити зміст законодавства.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» у разі, якщо діючий закони нормативно-правовий акт суперечить Конституції України, в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію як акт прямої дії.
Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції України). Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст. 60 Конституції України).
Відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України.
Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.
Виходячи із змісту Конституції України, карантин в Україні, що введений органом влади шляхом видання нормативно-правового (підзаконного) акту, повинен відповідати закону і Конституції.
Як відомо, надзвичайний стан в Україні не введено. Відповідно, станом на цей час головний санітарний лікар України ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінета Міністрів України не було підстав встановлювати карантин, відтак, можна вважати, що карантин не введено.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, яка викладена у Рішенні Великої палати від 28.08.2020 у справі № 1-14/2020 (230/20) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМУ «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев'ятого п. 2 розділ II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі ст. 64 Конституції України права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.
Таке обмеження може встановлюватися виключно законом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Установлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
Але саме підзаконним актом обмежено право позивача на працю, а постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 всупереч Конституції України ще й встановлено обмеження на отримання заробітної плати та позбавлено гарантій щодо відсторонення за законом.
Таким чином, постанова КМУ від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короно вірусом SARS-CoV-2» зі змінами, внесеними постановою КМУ від 20.10.2021 № 1096 про введення карантину, є незаконною і не підлягає виконанню.
На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов'язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв'язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа, У тому числі юридичні особи, які займаються господарською діяльністю, не мають права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину.
Таким чином, на підставі ст. 60 Конституції України кожна людина може відмовитись від виконання наказу МОЗ України № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням». На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв'язку із ст. 60 Конституції України, жоден орган чи посадова особа, в тому числі юридичні особи, які займаються господарською діяльністю, не мають права вимагати від людини виконання вищезазначеного наказу МОЗ України.
За змістом ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що користування правами та свободами, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно із ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
За змістом ст. 28 Конституції України ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Відповідно до п. 3 ст. 281 ЦК України медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.
Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.21 за N 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування», та профільним законодавством України, щеплення проти COVID-19 не є обов'язковим.
Так, зокрема, у вказані резолюції ПАРЄ зазначено, що (вакцини проти COVID-19: етичні, правові і практичні питання) забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов'язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі (ст. 7.3.1); гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров'я або небажання пройти вакцинацію (ст. 7.3.2).
Відповідно до ст. 12 Закону України № 1645-111 від 06.04.2000 «Про захист населення від інфекційних хвороб», та статей 42,43 Закону України № 2801-XII від 19.11.1992 «Основи законодавства України про охорону здоров'я», передумовою будь-якого медичного втручання є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта (по дітям до 15 років законних представників (батьків)).
Дослідивши накази МОЗ України за № 1576 від 27.07.2021, № 1585 від 29.07.2021, № 1599 від 29.07.2021, № 1709 від 10.08.2021, № 2148 від 04.10.2021 «Про затвердження суттєвих поправок до клінічного випробування лікарських засобів, призначених для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію коронавірусної хвороби COVID-19» та коротких характеристик лікарських засобів ВООЗ, суд зауважує, що лікарські засоби від коронавірусної хвороби COVID-19 знаходяться в стадії клінічного випробовування на пацієнтах з метою дослідження їх для оцінки на ефективність та безпечність.
Відтак, у сенсі статей 3, 28 Конституції України клінічні випробування на громадянах лікарських засобів без їх вільної згоди із застосуванням будь-яких засобів примусу є протизаконними.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Згідно зі ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Таким чином, за змістом ст. 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.
Указана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 185/676/18 та від 12.08.2021 у справі 755/3373/19.
Під визначеними «передбачених законодавством» випадками слід розуміти: закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови КМУ, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
За змістом ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 № 595 (у редакції наказу МОЗ від 11.08.2014 № 551), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 р. за № 1237/26014, до профілактичних та обов'язкових щеплень, що включаються до календаря щеплень, відносяться щеплення проти дифтерії, коклюшу, кірі, поліомієліту, правця, туберкульозу.
Отже, зазначені норми закону містять вичерпний перелік обов'язкових захворювань, які на підставі цих норм включені до Календаря профілактичних щеплень в Україні, а щеплення проти COVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов'язкових щеплень визначених Законом і не може бути підставою для відсторонення від роботи особи в разі її обґрунтованої відмови від участі в експериментальному щепленні проти COVID-19.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Таким чином, відсторонення працівників у разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень від інфекційних хвороб, до яких віднесено законом дифтерію, коклюш, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, відбувається тільки у порядку, встановленому законом, а не підзаконним актом, чи наказом керівника міністерства, підприємства чи організації тощо.
Так, відповідно до ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, коклюш, правець та кір в Україні є обов'язковими.
Обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Відтак, законом передбачено процедуру відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої виникнення права у роботодавця на відсторонення працівника від роботи відбувається тільки при наявності необґрунтованої відмови особи за поданням відповідної, тобто уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби.
Таким чином, у разі надання працівником обґрунтованої відмови, відсутні підстави у посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для подання, а в роботодавця - права на відсторонення працівника від роботи.
Разом з цим закон не містить поняття необґрунтованої відмови від щеплення, як і не містить вказівок, в якому вигляді подається зазначена відмова і в який орган.
Відтак, особа на свій розсуд обирає форму відмови та орган для її подання і жодна посадова особа у зв'язку з відсутністю в законі поняття необґрунтованої відмови не має права надавати їй будь-яку кваліфікацію, так як сама відмова в межах права повинна містити лише ознаки письмового чи усного обґрунтування.
Відповідно до змісту ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних» особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід'ємними і непорушними.
Згідно зі ст. 39-1 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров'я» пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.
Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.
Стаття 46 КЗпП України, регламентує, що відмова працівника про надання конфіденційної медичної інформації не може бути підставою для відсторонення від роботи, як і не може бути підставою для відсторонення обґрунтована відмова працівника від обов'язкових профілактичних щеплень та від участі у випробовувані лікарських засобів.
З урахуванням викладеного суд вважає, що в заступника начальника ВП Ніжинська дистанція сигналізації та зв'язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «УЗ» Косовця М. І. не було законних підстав для видання наказу № 314 від 08 грудня 2021 року про відсторонення позивача від роботи з 09 грудня 2021 року.
За змістом ч. 2 ст. 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Ураховуючи ту обставину, що трудовим законодавством не врегульовано порядок відновлення права працівника у зв'язку з незаконним відстороненням та компенсації у зв'язку з цим втраченої частини заробітної плати, суд вважає за можливе застосувати аналогію закону та вирішити питання поновлення порушеного права та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним відстороненням без збереження заробітної плати, застосовуючи порядок, визначений в ст. 235 КЗпП України.
Відповідно до змісту ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Таким чином, порушені права працівника незаконними діями роботодавця (звільнення, переведення, відсторонення тощо) підлягають захисту шляхом поновлення та стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно з п. 5 постанови КМ України «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» № 100 від 08.1995, зі змінами, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до п. 8 вищезазначеної постанови, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, середньоденна заробітна плата становить 858 грн 31 коп.
Таким чином, середній заробіток за час відсторонення від роботи з 08.12.2021 року по 28.02.2022 включно (56 робочих дні) складає 48 065,36 грн (56 х 858,31 грн), виплату якого належить провести після утримання податків та інших обов'язкових платежів на користь держави.
Отже, виходячи зі встановлених фактичних обставин справи, вимог чинного законодавства, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню.
Щодо судових витрат слід зазначити таке.
Відповідно до частин 1 та 3 (пункт 1) статті 133 та частин 1 - 3 ст. 137 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частини 1-3 статті 134 ЦПК України визначають, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
До складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом (професійна правнича допомога) робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг; ціною позову та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи та репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог співмірності, за клопотанням іншої сторони, суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (постанова ВС від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Перевіривши матеріали справи, суд вважає, що з відповідача на користь позивача слід стягнути судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1816,00 грн та частково витрати на правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн, що відповідатиме критеріям розумності та співмірності, а всього - 5 816,00 грн.
Керуючись ст. 2, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265, 273 ЦПК України, суд
ухвалив:
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - заступник начальника виробничого підрозділу Ніжинська дистанція сигналізації та зв'язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «УЗ» - Косовець Микола Іванович, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов'язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи - задовольнити.
Визнати незаконним та скасувати наказ № 314 від 08 грудня 2021 року заступника начальника виробничого підрозділу Ніжинська дистанція сигналізації та зв'язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» Косовця Миколи Івановича про відсторонення ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати з 08 грудня 2021 року.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська Залізниця» (ЄДРПОУ 40075815; вул. Єжи Ґедройця, 5, м. Київ, 03150) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи за період з 08 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року в сумі 48 065 (сорок вісім тисяч шістдесят п'ять) гривень 36 копійок (сума зазначена без утримання податків та інших обов'язкових платежів).
Відповідно до ст. 430 ЦПК України допустити негайне виконання рішення в частині стягнення середнього заробітку за час відсторонення в межах суми платежу за один місяць.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська Залізниця» (ЄДРПОУ 40075815, вул. Єжи Ґедройця, 5, м. Київ, 03150) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати в загальному розмірі 5 816 (п'ять тисяч вісімсот шістнадцять) гривень.
Рішення суду може бути оскаржене до Чернігівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення складене і підписане 17 серпня 2022 року.
Суддя І. М. Шевченко